ПЕРЕДСМЕРТНІ СУДОМИ ЧИ ХАПАННЯ ЗА СОЛОМИНКИ

В. КАРМАЛЮК

Відчуваючи наближення невідворотного кінця, люди поводять себе по-різному: одні впорядковують всі справи, примиряються з ближніми та ворогами, просять пробачення у Бога та людей за гріхи, сповідаються та виправляють, як можуть, свої помилки і вчинене зло, після чого відходять з миром у кращий світ, маючи надію на Царство Небесне.

Другі, забуваючи про спасіння душі, всі зусилля останніх днів витрачають на пошук чудодійних засобів для порятунку тіла; треті намагаються причинити якнайбільше зла оточуючим, керуючись принципом «не буде мене, тож хай згине й увесь світ».

Правителі та влада в усі часи, усвідомлюючи невідворотність свого усунення, діяли аналогічно. Одні дали волю колоніям і надалі мирно та взаємовигідно співіснують з ними; здавалося б, жорсткі диктатури, навівши лад у державі та зміцнивши економіку, мирно передали владу демократичним інституціям. І співіснують у повазі в процвітаючих демократичних державах монархи і диктатори, які керувалися в своїх діях благом народу, а не особистими інтересами. Другі, втративши владу (через вільні вибори чи внаслідок народного протесту), залишаються епізодами в історії своїх країн, про які згадують лише в підручниках та анекдотах. Треті, намагаючись репресіями, терором та силою утримати кермо влади, опиняються на лаві підсудних і на шибениці (можливі варіанти) та накликають на себе ненависть і прокльони всього народу.

Не виняток і нинішній внутрішньо-окупаційний режим в Україні. Захопивши владу внаслідок політичної імпотенції попереднього керівництва та злодійських виборчих махінацій, янучари все ж мали підтримку певної частини населення, яке розчарувалося в «помаранчевих» та купилося на шулерські обіцянки Прахффесора і його «братви». Але дуже швидко справжня сутність і мета «команди професіоналів» стали зрозумілими навіть їх щирим і палким прихильникам. Відчувши на собі «батьківську турботу» земляка, зрозумівши різницю між «ЛЮДЬМИ» (для яких – все) і електоратом (якому – дулю), населення Сходу та Півдня України стрімко революціонізується і нині так само палко прагне скинути Пахана, як два роки тому прагнуло його обрати. За дуже короткий час режим Януковича виявив усю свою антинародну сутність, своє злодійське, окупаційне ставлення до всіх верств населення, незважаючи на національну, політичну чи релігійну приналежність. Економічний грабунок, загострення соціальних проблем, руйнування культурної та духовної сфери, міліцейський та судовий «бєспрєдєл», стрімке зубожіння більшості громадян задля збагачення жменьки олігархів щораз активніше виводять на вулиці людей, все більше загострюють революційну ситуацію в країні.

Злодійська влада, незважаючи на свою патологічну тупість, розуміє нетривалість свого панування і за будь-яку ціну хоче його продовжити хоча б ще на рік-два – ще мало вкрали, ще не все забрали в українців. Відчувають, людожери, що розрізненість національно-патріотичних сил не вічна, що незабаром врешті-решт постане єдина потужна Організація, яка очолить всенародний рух спротиву і змете їх до могили. Не допоможуть ні крадені гроші, ні продажні «лівоохоронці» та судді! Відповідати доведеться за все, і не перед «кишеньковим» судом, а перед революційним трибуналом. Це їх панічно лякає. Саме тому, крім репресій та замовних політичних судових розправ над лідерами і активістами спротиву, з’являються «шедеври» законотворчості щодо військових одностроїв та екстремізму.

Неначе людина в цивільному не може взяти до рук зброю чи іншим чином становити загрозу окупаційному режиму. Шукається будь-який привід для заборони мирної, легальної діяльності противників влади, для розправи з організаціями та особами, здатними на спротив.

Така «законотворчість» нагадує хапання потопаючого за соломинки. Можна заборонити партію чи організацію, але як заборонити кожну невдоволену владою особистість?

Перехід на нелегальну діяльність лише стимулює людей та організації до радикальніших і рішучіших дій, гуртує та очищує від пристосуванців. Яскравий приклад – ОУН, ІРА, та ж РСДРП. Злочинний режим наполегливо підштовхує націю до зміни форм протесту і боротьби. Якщо за мирну акцію (за статтею «екстремізм») отримаєш такий же термін, як і за збройний спротив – який сенс обмежуватись прапорами та мегафонами? Можна і треба застосовувати ефективніші інструменти. Як свідчить історія, коли окупант хоче піти лише через кров і чисельні жертви – поневолені нації завжди надають йому можливість захлинутися власною кров’ю. Але чим більше жертв, тим суворіший революційний трибунал і жорсткіша кара. Знищення режиму внутрішньої окупації неминуче. Піти з честю і вдячністю народу вони вже не можуть, піти мирно та цивілізовано – не хочуть (ментально не здатні), залишається лише третій шлях – революційний. Воля або смерть – іншого не дано!

Для України революційна зміна системи влади – єдиний шлях до виживання нації та розквіту держави.

Геть режим внутрішньої окупації!

Ми можемо перемогти, ми мусимо перемогти і ми переможемо! Слава Україні!

http://banderivets.org.ua/?page=pages/zmistd0/201109/article12

Це – моя війна!

Борис Новожилов _ Вівторок, 27 вересня 2011, 19:01

Борис Новожилов, для УП

Від багатьох своїх знайомих все частіше чую: «Це не моя війна». Їх промовляють люди різного віку і різних професій, різних смаків і уподобань. Ці слова тепер нерідко зустрічаються і в Інтернеті.

Абсолютно несхожі між собою ані за біографією, ані за способом життя, ані за життєвими цінностями, наші співгромадяни так висловлюють своє ставлення до того, що відбувається в нашій владній верхівці. Рідкісна одностайність! Особливо для нашого роздертого протиріччями суспільства.

Понад те, деякі з найактивніших і найуспішніших (в усякому разі, донедавна) моїх приятелів услід за констатацією власного небажання брати участь у ганебній і руйнівній для країни неоголошеній війні усіх з усіма, що точиться у владній верхівці держави, тоскно додають: «Валити звідси треба. Нічого тут вже не буде».

Схоже, більшість соціально і політично активних людей остаточно зневірилися у здатності нашого політикуму розв’язувати проблеми країни. І не бажають співчувати жодному з вітчизняних бізнес-політичних утворень, які через непорозуміння називають себе українськими партіями.

Про безпосередню підтримку вже й мови немає. Надоїло кожний раз обирати менше зло з двох. Зло залишається злом, як його не називай.

Це означає, що ми опинилися в тупику. Чи є з нього вихід? І, якщо є, то який?

Може варто підтримати опозицію, яка щось таки мусила усвідомити з останніх нещасть, які спіткали її головних лідерів?

Але яку саме? У нас опозиційними називають себе кілька партій, що, як сказано вище, насправді не є політичними партіями в традиційному сенсі цього слова.

І, попри відомий афоризм, що в нас опозиція об’єднується лише під шибеницею, її очільники, навіть опинившись точно під заготовленою петлею, й досі не можуть виступити єдиним фронтом.

Варто додати, що, насправді, не всі опозиційні лідери зазнають переслідувань. Якимось дивом деякі з наших «борців з режимом» зовсім непогано почуваються у парламентських кріслах і навіть часом допускаються до крихт, які залишаються після поділу провладними депутатами, «державного пирога».

Яку роль відіграє в нашому каламутному політичному житті ця «опозиція чиєїсь величності» можна лише здогадуватися.

Тоді, напевно, варто придивитися до позапарламентської опозиції, що нині ледь не до сокири закликає і ділить людей за етнічною приналежністю.

Зауважте, йдеться не лише про українські націоналістичні проекти, якими не втомлюються лякати потенційний електорат затяті українофоби. Маємо всі підстави зарахувати до числа таких і буцімто «інтернаціональні» угруповання, що з піною у рота воюють проти «радикальної українізації».

Але найчастіше такі опозиційні сили здатні лише боротися та руйнувати, й не мають жодних уявлень, як будувати.

А може, дійсно, еміграція? Якщо не фізична, тобто з переїздом у іншу країну, то внутрішня? Люди старшого і середнього віку, які пережили останні десятиліття Радянського Союзу, напевно, пам’ятають, що це таке.

Можна й так. Але до чого така позиція призведе?

Віддамо наше сьогодення й майбутнє наших дітей на відкуп жорстоким і безмежно жадібним нуворишам? І своїм небажанням борсатися в багнюці вітчизняної політики приречемо наші сім’ї на жалюгідне виживання в умовах відсутності можливості обирати й вибудовувати власний життєвий шлях?

Гарний вихід, що й казати! І, можливо, дуже бажаний для тих, хто сьогодні «нагорі», як би вони себе не називали – чи владою, чи «конструктивною опозицією».

Немов первісні істоти ми дбатимемо лише про свої фізичні потреби, лише про те, як втриматися на цьому світі й задовольнити свої нехитрі бажання. Решту проблем хтось «призначений згори» вирішуватиме без нас і за нас.

Так, поступово, ми, ті хто залишаться в цій країні, перетворимося на тварин у людському обличчі. Бо людина – це не лише те, що вона їсть!

Згадаймо про її «троїсту» природу. Про три складові людини – біологічну, соціальну й духовно-особистісну, які є нероздільними між собою!

Так, це правда, що як і будь-яка інша жива істота, кожен з нас розвивається й живе за біофізичними, біохімічними, фізіологічними законами. І лише низка відмінностей виділяє нас з-поміж інших біологічних створінь: здатність до прямоходіння, вільні верхні кінцівки, і (увага!) здатність до самоусвідомлення і мислення.

Ця остання відмінність дозволяє нам реалізовуватися і в соціальному вимірі: наше людське «я» стає таким лише у процесі спілкування з собі подібними.

Більше того, в такому середовищі людина й формується як особистість – згадайте лишень не казкових, а реальних «дітей-мауглі», які через якісь обставини виростали в оточенні лише тварин: повернувшись до суспільства, вони так і залишалися напівтваринами.

Тобто в соціумі людина і стає людиною.

І тільки така, соціальна людина з її волею, характером, темпераментом і уподобаннями, здатністю вчитися під впливом власних вольових зусиль, стає індивідуальністю (яскравою, чи не дуже – питання інше), яка може реалізуватися як особистість.

Яка з цих складових людської природи є головною – спробуйте відповісти самі. Але видається, всі вони рівнозначні, приберіть одну – зруйнується або й загине особистість.

Тож політика страуса, який ховає голову в пісок, думаючи при цьому, що «це не його війна», неминуче призведе спочатку до, висловлюючись мовою соціологів, атомізації суспільства, а потім – і до біологізації його членів.

Звісно, навряд чи це прийме крайні форми «людей-мауглі», але така обставина аж ніяк не може бути виправданням бездіяльності.

Інша річ, якою має бути ця діяльність.

Якщо казати узагальнено, без згадування конкретних осіб і прізвищ, сьогодні обурення широкого народного загалу викликає абсолютна віддаленість від народу, безпринципність і захланність більшості наших політиків.

За двадцять років існування нашої держави ми вже звикли не довіряти майже нічому з того, що вони кажуть. Якщо, звісно, їхні обіцянки не потурають первинним інстинктам, закладеним, будемо відвертими, практично в кожному з нас.

Лише тоді вже виборці стають за свого обранця стоять горою – завдяки цьому, між іншим, політики все ж таки отримують хоч чиїсь голоси. Але кінцевий результат такого слідування інстинктам відомий.

Отже слід змінити самі підходи до того, що і як ми маємо робити. Але робити щось мусимо, бо уходити від суспільної «війни» у владній верхівці, яка відбивається на житті кожного з нас, не маємо права. І вихід наш – у поверненні до людських цінностей, тих цінностей, які визначаються таким аж затертим словом, як мораль.

Не про перетасовку владної колоди ми нині маємо думати. А про зміну суспільних орієнтирів. Пора згадати, що напхане ікрою та екзотичними наїдками черево не може бути метою людського життя.

Тим більше, якщо це черево набивається за рахунок співвітчизників.

Звісно, життєві орієнтири кожен обирає для себе сам. Але, якщо узагальнити їх, доходиш висновку, що найголовнішим для будь-якої людини є поліпшення навколишнього життя. Насамперед, для своїх дітей і своєї сім’ї – так уже ми влаштовані.

Але у людини нормальної ця мета поширюється і на все суспільство, бо не можна бути щасливим в оточенні нещасних згорьованих людей.

І більшість з нас, ким би ми не були – робітниками чи вчителями, хліборобами чи лікарями, будівельниками чи митцями тощо, живемо і працюємо саме для цього, хоч і не завжди це усвідомлюємо.

Тож для того, щоб залишитися людьми, щоб мати майбутнє, кожен з нас має визнати – це наша війна!

Там, нагорі, воюють за статки і за доступ до корита. Але ці статки оплачені працею кожного з нас. Інколи надзвичайно важкою і невдячною. То чому хтось каже, що це не його війна! Нас грабують, а ми немов тяглова худоба покірно з цим погоджуємося? Особисто я – ні!

Тому я й кажу, що це – моя війна!

Ми маємо згадати про нашу гідність. Випростатися. Повернути в наше життя поняття добра, справедливості, честі. Маємо викинути з українського владного Олімпу злодіїв, які тримають там кругову оборону.

Ми можемо добитися цього без революції, хаосу і крові. Нам потрібно лише об’єднатися в єдину силу. Це має стати нашою спільною справою. Бо інакше ми не матимемо майбутнього! Ніхто крім нас цього не зробить. Ніхто крім нас!

А отже, це – наша війна!

Чи блакитна кров проллється…

Брати Капранови, для УП

Фото Української Правди

Хотілося б помилятися, але здається, що хмари на українському обрії згущаються. Тиск у суспільстві піднімається, немов у паровому котлі, а клапанів для спуску пари щось не видно.

Більш за те – міліція починає відпрацьовувати силовий варіант ще до того, як він став реальністю, демонструючи нам, що другого Майдану не буде, а якщо точніше, то другого мирного Майдану.

Каски, щити, сльозогінний газ, паркани – усе це виглядає погрозливо і вселяє певність у серця нашої «влади». Вони думають, що зможуть таким чином захиститися від людей.

Про хибність цієї думки ми ще поговоримо, а поки лише зауважимо, вірність та надійність, яку на всі заставки демонструють своїм отаманам бравий міністр Могильов, судді та прокурори провокує ще більшу загальну відмороженість.

І все це закінчиться дуже погано. Перший дзвоник вже пролунав – вибиті ветеранами-афганцями шибки у Верховній раді та депутати з повними штанами та без значків.

А далі – Туніс чи Лівія, бо повтору 2004 року вже не буде. Безкровної революції Банкова більше не допустить.

Що наштовхує на такі невтішні прогнози?

Першим чинником є, безперечно, демонстративна безкомпромісність влади, яка останнім часом перейшла вже бикуватість. Попри очевидні невдачі в економіці, освіті, соціальній сфері, Янукович, Азаров і Ко продовжують гнути свою лінію, нікого не слухаючи, ні з ким не розмовляючи, маючи опозицію за лохів, а нас за бидло.

Це не може тривати вічно навіть за умов добробуту, не кажучи вже про кризу.

По-друге, треба враховувати глибокий розкол суспільства. І це не міфічне протистояння Сходу і Заходу, помаранчевих та синіх, євро- та російськоорієнтованих, і навіть не російсько- та україномовних. Це розкол на бідних і багатих.

Згадайте пляшки із запальною сумішшю, що полетіли у котеджі на Донеччині. Це – найнебезпечніший для нашої країни різновид розколу, оскільки він не передбачає компромісу і має не такий вже далекий історичний приклад радикального розв’язання.

Цікава особливість сьогоднішнього розколу полягає в тому, що на боці бідних опиняється навіть досить заможна людина, коли стикається з інтересами привладного великого капіталу – наприклад, коли замість скверу влаштовують будмайданчик у вашому дворі, бідними автоматично стають усі мешканці, бо вони не можуть покласти на розв’язання цього питання стільки грошей, скільки кладе забудовник.

Очевидною ознакою близькості майбутнього вибуху є загальне зростання агресії в суспільстві. Бійки з міліцією, із забудовниками, з депутатами у суді, з політичними опонентами у парламенті сьогодні, на жаль, припинили бути рідкістю. І в таких умовах поява в руках арматури – питання навіть не часу, а ситуації.

Сучасна Україна пишається своїми безкровними революціями – починаючи з 90-го і аж до Майдану. Але якщо скласти докупи згадані вище чинники, стає зрозумілим – безкровний варіант є маловірогідним. Бо наша влада будь-який спротив вважає провокацією західних спецслужб і свято вірить, що показане на її замовлення в телевізорі є правдою.

Як ви гадаєте, чи «нагорі» розуміють, до чого насправді усе йде?

Судячи з того, що сказав Литвин депутатам під час афганського штурму Верховної Ради, то скоріш за все – так. Розуміють, але з широко відкритими очима продовжують йти до крові.

Що ж. Давайте тоді хоч спробуємо зрозуміти, на що вони сподіваються? Які саме виграшні карти кине влада на стіл, коли усе почнеться?

І почнемо з силовиків – міліції і СБУ. У мирний час вони стурбовані безпекою можновладців, і досягли у цій справі такого успіху, що влада не бачить уже межі власній сваволі.

Однак у конфлікті бідних з багатими українська міліція не може бути на стороні багатих, оскільки сама є бідною. Звісно, ідеться не про генералів та полковників, але точно – про сержантів, які живуть у тих самих злиднях, що і всі. Те саме стосується і сбушників.

Звісно, можна нацькувати на демонстрантів сотню відморожених омонівців, але до масштабного спротиву міліція не здатна – адже на боці бідних виступатимуть їхні рідні, сусіди, товариші. Якщо запахне смаленим, міліція, безперечно, вдасться до саботажу, як це було вже 2004-го, коли Кучму, так само як свого часу Керенського, захищав жіночий батальйон – зі студенток Харківської юридичної академії.

Можливо, хтось скаже, що не варто занадто оптимістично оцінювати міліцейські настрої. І ми навіть з цим згодні. Але в процесі роботи над новим романом нам довелося зануритися у інформаційний потік весни-літа 2004-го. Зануритися через те, що тлом для особистої драми нашого героя слугують події, які передували Помаранчевій революції.

Отже для того, щоб іще раз пропустити через себе тодішню атмосферу, ми підібрали інформаційні повідомлення весни-літа 2004 року у хронологічному порядку. І відчули – волосся буквально стає дибки.

Це зараз, сім років по тому, подробиці стерлися з пам’яті, однак коли читаєш про міліціонерів, перевдягнутих у бандитів, про те, що вони б’ють демонстрантів пляшками по головах, про самоспалення опозиціонерів, фальшовані кримінальні справи, вибухи на ринках, нальоти на штаби – просто-таки не віриться, що це правда, що ми жили серед усіх цих подій, і в результаті не злякалися, вийшли-таки на Майдан. І що силовики нічого не схотіли і не змогли протиставити людям.

Тому скоріш за все влада розраховує на якісь інші сили. Скажімо, бандитів.

Коротко стрижені пацанчики, націлені і підтримані державою, дійсно здатні до серйозного терору. Ходять чутки, що вони тримають у страху і покорі цілі містечка. І не виключено, що таки тримають. Але до масштабів цілої країни їм іще далеко. Крім того ця публіка все-таки боїться повсталих людей, і це підтверджено подіями 2004-го.

Тож залишається хіба зовнішнє втручання.

І на цьому питанні нам варто зупинитися докладніше.

Дружба нашої «влади» з Росією останнім часом все більше нагадує поножовщину. Тому знаючи методи зовнішньої політики Кремля, не так складно спрогнозувати, що у разі розвитку силового сценарію в Україні, наші давні друзі і партнери не залишаться осторонь. Однак щось підказує, що діяти вони будуть зовсім не на боці Януковича.

Чи зацікавлена Росія у заворушеннях в нашій країні? Безумовно, так.

Розвиток подій показує, що яким би не було керівництво України, інтереси його рано чи пізно входять у конфлікт із зовнішньополітичною стратегією східної сусідки. Міцна українська влада – це сильний опонент, а що може краще її послабити, ніж вуличні заворушення?

Тож за гострого розвитку подій можна твердо розраховувати на появу у східних областях нашої держави танків «миротворчого» контингенту, разом з давно вже обіцяними Жириновським російськими десантниками.

Політологи висловлюють думки, що хлопці з трикольоровими шевронами спробують посадити на Банкову проросійського діяча, але дозвольте з ними не погодитися. Де взяти більш проросійського, ніж теперішня влада?

Україна – надто великий шмат, щоб його проковтнути, тому нам здається, що Кремль тут спробує ще раз розіграти випробуваний вже у Придністров’ї, Осетії та Абхазії сценарій. Тобто — розкол, створення напівбандитської невизнаної держави на північному сході і контроль території за допомогою військових баз окупантів-миротворців.

Гадаємо, що не варто далі заглиблюватися у подробиці описаного вище сценарію, щоб зрозуміти головне – за такого розкладу про збереження при владі нинішнього організованого угрупування не може йтися у принципі.

Звісно, ми можемо помилятися. І за допомогою силових органів, бандитів чи інтервентів владі таки вдасться перемогти, потопивши протести у крові.

Що буде далі, здогадуєтеся? Правильно. Санкції Євросоюзу, дуля замість кредитів, невиїзні чиновники, арешти закордонних рахунків тощо. Якщо це і можна назвати перемогою, то хіба пірровою.

Отже ми з вами не змогли знайти виграшного для нинішніх можновладців сценарію у випадку вибуху народного гніву. А це означає тільки одне – руками власних суддів-відморозків, катів-міліціонерів і феодалів-чиновників влада заточує кілок, який вбиватимуть у її труну. І, як кажуть, нема на то ради.

Ну то й добре! – скаже хтось. Не хочуть по-людськи, значить отримають те, що заробили. Інші згадають тезу про те, що справжню незалежність треба не отримувати в подарунок, а завойовувати і т.д.

Але ми з вами не будемо піддаватися емоціям. Звісно, якщо доведеться воювати, ми підемо, як усі вірні сини своєї Батьківщини. Однак поки ще є час поміркувати, і не варто легковажити цією можливістю.

Потримати за горло, побачити переляк в очах вчорашніх панів – задоволення коротке. Ну а потім? Біда силового сценарію у тому, що він ніколи не призводить до економічного зростання, радше навпаки. А українська економіка і без того на ладан дихає. Далі ви знаєте – інфляція, паніка, безробіття, «в місті хліба на три дні» та таке інше.

На жаль, мусимо констатувати, що теперішня опозиція у часи, коли була владою, не продемонструвала якихось особливих успіхів. Усезнайство, небажання вести діалог з людьми, провальна економічна політика, нерозуміння державної стратегії – усе це ми спостерігали у виконанні як біло-синіх, так і помаранчевих політиків.

До того ж велика заворуха навряд чи може привести до влади людей, які здатні поступово та цілеспрямовано вести країну до процвітання. Заворушення піднімають з дна різноманітних політичних гопників та демагогів, і саме вони отримують підтримку розбурханих людей.

Що робити в ситуації, коли не можуть ані верхи ані низи? Що робити у ситуації, коли в нас фактично немає притомних політичних сил? Плюнути на все і сказати: нехай буде, що буде? Емігрувати в інтернет з формулюванням: а що я можу вдіяти?

Той, хто згоден чекати і сподіватися на краще, може на цьому зупинитися.

А решті пропонуємо пошукати відповідь на просте питання.

Що ми повинні зробити для того, щоб їхня невідворотна поразка стала таки нашою перемогою.

Репресії у Сумах.

Tags: автономи, репресії, суми

Пише голова Сумської ОО Молодого Народного Руху Андрій Рибалко:

«Доброго дня, пані Олено! Інформація, яку Вам надіслали вчора автономи, правдива. Хлопця дійсно по бєспрєдєлу пресують. Хоча в нього процесуальний статус свідка, тиснуть на повну: наручники, обшуки і т.п. Вчора ми з ним говорили. Ігоря звинувачують у підпалі кімнати іноземних студенток в гуртожитку. Більш детально тут:
http://rama.com.ua/modules/AMS/article.php?storyid=10792&com_id=50464&com_rootid=50462&

Знаючи Ігоря, не думаю що це зробив він. Сумські автономи давно були в розробці як СБУ, так і міліції. Звісно, цей їх «революційний» стиль (маски, фаєра і т.п) настрожував владу. Але насправді ззовні вони завжди намагалися показати себе радикальнішими, ніж є насправді. А займалися більш простими речами: пропаганда здорового способу життя, спортивні заходи, прибирання сміття і т.п. Інколи ми проводили спільні акції. В березні ми разом з автономами закидали стенд із Януковичем яйцями (http://censor.net.ua/photo_news/158661/yanukovicha_zakidali_yayitsami_fotoreportaj).

Після того мені неофіційно переказали з УБОЗ, що є завдання нас (Молодий Народний Рух і автономів) закрити. Автономів закрити значно легше, адже в них немає політичної сили, яка б їх підтримала, та і суспільство не стане на їх захист. Тому цілком допускаю, що вся ця справа з пляшкою є провокацією і приводом розпочати переслідування автономів. Ігор — лідер цього руху і без нього автономам буде складно вести подальшу діяльність.

Те, що зараз роблять з ним — чергова ланка репресій проти патріотів. Думаю, з того ж розряду, що і ПУ».


ЗАЯВА ГАННЕНКА ІГОРЯ (затриманого по справі «підпалу гуртожитку»).

31 серпня о 7.00 до мене завітали міліціонери з «проханням» проїхати з ними. Опинившись у відділку на вул. Охтирській відкатали пальці, сфотографували відвели до слідчого на допит. Допитували про ставлення до іноземців, про те, що робив 29 серпня вночі, чим взагалі в житті займаюсь, з ким спілкуюсь і т.д. Після сьомигодинного допиту відпустили. Як стало відомо — прохожу свідком по справі про підпал гуртожитка з іноземцями.

14 вересня о 10.30 виходжу з дому, все як завжди, сідаю в маршрутку, зі мною сідають ще двоє «мужичків». Впізнаю одного з них (той, що відкатував мені пальці), одразу розумію в чому справа. Проїхавши пару зупинок, один з них підходить до мене і намагається витягнути з маршрутки. Одразу підіймаю галас, звісно, люди не реагують. На зупинці намагаються скрутити і одягти наручники. Я встигаю набрати товариша і кричу йому, що мене забирають. Підбігають ППС-ники та пшикають балончиком в обличчя. Опери затаскують мене у перший двір та дочікуються там машину. Забирають на ту ж вул. Охтирську… Заводять в кабінет, не дозволяють сісти… Одразу отримую пару ударів по нозі. Далі розповідали про те, що я сяду надовго, що вони все про мене знають і т.д. Подзвонити не дозволяють, тому батьки та друзі до 18.00 навіть не знали де я. Приблизно о 12.30 везуть на обшук до дому. Понятих, звісно, взяли своїх. Перед дверима показують постанову суду. Шукати збираються речі, які «причетні до підпалу». Перевертають всі речі, забирають все, що до підпалу не має ніякого відношення.

Користуючись моментом виходжу у ванну та перерізаю собі вени. Опери «поржали» та сказали, що я неадекватний. Обшук продовжується далі, а я сиджу стікаю кров’ю. Позабирали всі диски, дискети, плеєр, флешку, прапори, системник і т.д. Повертаємося у відділок годині о 15.00. Знову заводять в кабінет, стою чекаю. Працівникам міліції здалося що я «дуже борзий», а, отже, мене треба покарати, знову отримую удари по ногам. Приблизно о 18.00 ведуть на допит слідчому, одразу кажу що без адвоката не скажу ні слова. Вони вирішили «не порушувати моїх прав», тому привели до мене людину, яку я сказав. Допитали з приводу вилучених у мене речей. Там все нормально. Слідчий запросив на наступний день зробити експертизу почерку. Випускають приблизно о 22 годині. На вулиці чекають батьки та друзі. Поспілкувались, знайшли адвоката, поїхали додому.

Я думаю зараз кожен розуміє, що це пік володарювання цієї системи. Або ми їх, або вони нас. З кожним днем затримують все більше патріотів. Ми переможемо тільки тоді, коли будемо разом. Закликаю всіх, хто здатен мислити, нам треба об’єднатися і разом виступити проти свавілля! Заради справедливості! Заради майбутнього!

РЕЖИМ ПОВИНЕН ВПАСТИ!!!

Ігор Ганненко, активіст Автономного Опору

 

Тепер свідкам ще й меблі ламають (подробиці про обшуки в Криму)

Tags: , , , ,

Телефонував мені сьогодні голова Сімферопольської «Свободи» Станіслав Удот, якого разом з побратимами вчора обшукували і допитували СБУшники. Розповів деякі подробиці. Бєспрєдєл такий, що навіть мені і тим, хто постійно читає мій блог, є чому дивуватися.

Обшукували його і допитували як свідка у справі підриву запорізького Сталіна. Обшук був санкціонований запорізьким судом. У постанові суду на обшук, за словами Станіслава, говорилося, що ця людина може бути причетною до підриву, у його помешканні можуть бути якісь докази. Оце і все.
Станіслав каже, що був у Запоріжжі раз у житті, вже після підриву Сталіна, до якого він, зрозуміло, ніяким боком не причетний. Але його обшукали і вилучили, як і в мене свого часу, всю комп’ютерну техніку, в т.ч. флешку з паролями від усіх сайтів, акаунтів і банківського рахунку. Коли і в якому стані повернуть — невідомо.

Також непрохані гості вибили двері (бо Станіслав не відкривав о 6 ранку невідомим, що представилися СБУшниками, і викликав міліцію), розламали шафу (бо одразу не змогли відкрити), зіпсували сантехніку. Вилучили одну з трьох коробок, де були молотки і залізні болти. Сказали, що з цих болтів можна зробити вибухівку (!)

Підкреслюю: процесуальний статус Станіслава Удота — СВІДОК. До СВІДКА вдираються в хату, ламають меблі і відбирають речі. (Хоча дурному зрозуміло, що він у цій справі і свідком не може бути, бо він стороння людина, яка абсолютно не в курсі). Тепер у найкращому для нього випадку, якщо громадськість тиснутиме, за місяць йому повернуть техніку і залишать у спокої. Те, що ніхто навіть не вибачиться, — гарантовано.

Це нам просто так прозоро натякають: не воюй проти влади, будь політично пасивним, будь овочем — а інакше не матимеш спокою з усіма отими допитами і обшуками.

Інформацію про цей випадок і всі інші подібні випадки слід розголошувати якнайширше.

http://bilozerska.livejournal.com/

Херсонські студенти в якості боксерських груш на міліцейських навчаннях

2 вересня

2011 року в Херсонській області в смт. Чорнобаївка пройшли навчання МВС, завданням яких було відпрацювати стандартні дії міліції під час масових заходів та акцій протесту. Ці відпрацювання проходили на простих студентах, котрих привезли на полігон замість навчального процесу. Певно, це інновації українофоба Табачніка в українській системі освіти.

До голови Херсонської «Студентської Свободи» Євгена Матковського звернулися студенти одного з вишів Херсона та попросили про зустріч віч-на-віч. При зустрічі вони розповіли про те, що їх замість пар в університеті відправили в Чорнобаївку, не пояснюючи навіщо. На місці студенти побачили безліч спецпідрозділів міліції, автозаки та навіть БТР.

Коли «навчання» почалися, деяким студентам наказали брати пляшки з водою та кидати в міліцейський кордон з щитами, інші ж учасники цього «дійства» мали штурмувати та пробивати ці міліцейські кордони. Всі спроби зробити це завершувались тим, що міліція оточували молодь (використовуючи при цьому також важку техніку), вихоплювала з натовпу та забирада в автозаки студентів, скручуючи їм руки, декому з учасників також перепадало і міліцейськими кийками по спині.

«Такі „відпрацювання“ проводились на студентах не випадково, адже саме студенти, українська молодь може стати головною рушійною силою в антиурядових та революційних процесах в Україні. Правоохоронні органи, які тепер перетворилися на каральні батальйони, хочуть показати, що вони готові застосувати силу навіть проти мирних маніфестацій. Але вони забувають, що саме ми, молоді українці, готові йти до кінця, до остаточної перемоги. Вони хочуть залякати нас арештами, але роблять нас ще сильнішими та згуртованішими»,— заявив голова Херсонської обласної молодіжної громадської організації «Студентська Свобода» Євген Матковський.

Джерело: http://www.motiv.ks.ua/svoboda/hersonska-militsiya-prorokue-revolyutsiyu.html

Контора Могильова серйозно готується до масових заворушень

8 вересня 2011

П Л А Н – С Ц Е Н А Р І Й

тактико-спеціальних навчань по припиненню групових порушень громадського порядку в м. Херсоні

ЗАТВЕРДЖУЮ

ТЕМА: Дії особового складу Комсомольського ВМ ХМВ, зведених загонів міськрайорганів внутрішніх справ УМВС по припиненню групових порушень громадського порядку в м. Херсоні.

МІСЦЕ: м. Херсон, будівля Комсомольського ВМ.

ЧАС: з 17.00 год. до 19.00 год. 2 вересня 2011 р.

Короткий опис оперативної обстановки:

О 15.00 год. 2 вересня 2011 року в м. Херсон на площі Свободи зібралося близько 200 осіб для проведення мітингу. О 15.20 год. з натовпу почали звучати заклики про захоплення будівлі Облдержадміністрації і утримання  до виконання вимог мітингуючих. О 15.30 год. начальником УМВС було прийнято рішення про введення в дію оперативного плану “Хвиля”. На звернення командира спеціального зведеного загону та групи агітації і роз’яснення законів про припинення масових заворушень і звільнення площі натовп відповів свистом, реготом і загрозами. В результаті проведення силових заходів з припинення масових заворушень о 16.40 год. працівниками міліції були затримані і доставлені в Комсомольський ВМ четверо активістів правопорушень.

У натовпі лідери закликали присутніх йти до Комсомольського ВМ і звільнити „незаконно” затриманих однодумців.

 

Зміст ввідних

Команди

Дії учасників навчань

О 17.00 год. натовп           „радикалів” у кількості      близько 120 чол., озброєних металевими прутами, пляшками із запальною сумішшю, підійшов до Комсомольського ВМ.

 

По команді

«УВАГА»

При отриманні інформації про планування захоплення натовпом               “радикалів” Комсомольського ВМ, начальник УМВС віддає наказ про введення в дію оперативного плану “Хвиля” по зонам оперативного реагування № 1 – “Херсонській”, а також проведення силової операції по розсіюванню натовпу і ліквідації групових правопорушень. Спрямовує для керівництва операцією свого заступника, представників оперативного штабу УМВС.

Начальник Комсомольського ВМ віддає наказ про підйом особового складу відділу по сигналу “Тривога”.

(Умовно)

 

З числа особового складу Комсомольського ВМ і зведеного загону зони оперативного реагування № 1 – “Херсонської” формуються групи бойового розрахунку і імітації натовпу (до початку ТСН):

— «ГРУПА ІМІТАЦІЇ НАТОВПУ»                                 – 120 чол.

— «ГРУПА БЛОКУВАННЯ»                                            — 47 чол.

— «ГРУПА РОЗОСЕРЕДЖЕННЯ»                                 – 175 чол.

— «ГРУПА ЗАСТОСУВАННЯ СПЕЦЗАСОБІВ»         – 12 чол.

— «ГРУПА ВИЛУЧЕННЯ»                                               – 25 чол.

— «ГРУПА ПРИКРИТТЯ»                                                – 18 чол.

— «ГРУПА КОНВОЮВАННЯ»                                       – 28 чол.

— «ГРУПА ПОЖЕЖЕГАСІННЯ»                                    – 12 чол.

— «ГРУПА ДОКУМЕНТУВАННЯ»                                — 8 чол.

— «ГРУПА ОРГАНІЗАЦІЇ ДОРОЖНЬОГО РУХУ»    – 16 чол.

— «МЕДИЧНА ГРУПА»                                                    – 4 чол.

 

Особовий склад Комсомольського ВМ займає місця всередині будівлі відділу згідно бойовому розрахунку по оперативному плану «Охорона і оборона будівлі» (40 чол., старший 1111111 С.О.).

 

«ГРУПА ІМІТАЦІЇ НАТОВПУ»

120 працівників (Комсомольський ВМ – 40 чол., Суворовський ВМ – 40 чол., Дніпровський ВМ – 40 чол., Херсонський МВ – 20 чол., в цивільному одязі) починають рух до відділу по вул. Філатова від вул. Р. Люксембург. З криком, свистом і шумом підходять до міськвідділу і зупиняються.

«ГРУПА БЛОКУВАННЯ»

— УКР – 11 чол., ВДСО – 15 чол., Суворовського ВМ в кількості 21 чол. (старший 1111111 В.В.), використовуючи прилеглі вулиці, обходять натовп і блокують вул. Філатова з боку вул. Уварова біля школи № 47, з боку вул. Р. Люксембург біля школи № 49 та на перехресті вулиць Садова – Робоча.

«ГРУПА РОЗОСЕРЕДЖЕННЯ»

— ОБППСМ – 80 чол., ОРМШР “Беркут” – 30 чол., спец. підрозділу “Грифон” – 40 чол., ДІМ ХМВ – 25 чол., (старший – 222222 І.І.), екіпіровані щитами, касками, ПР- 73, шикуються на вул. Філатова біля школи № 49 багатошеренговим строєм «МОНОЛІТ», перекриваючи всю вулицю, не залишаючи місця для проходу правопорушникам.

 

«ГРУПИ ВИЛУЧЕННЯ, ПРИКРИТТЯ І КОНВОЮВАННЯ»

— шикуються в тилу «Моноліту».

 

«ГРУПА ДОКУМЕНТУВАННЯ»

— працівники СУ, НДЕКЦ, УКР, ЦГЗ УМВС (8 чол., старший 3333333 А.М.) через вікна відділу ведуть відео і фотозйомку, фіксуючи усі дії натовпу і працівників міліції.

 

«ГРУПА ОРГАНІЗАЦІЇ ДОРОЖНЬОГО РУХУ»

— співробітники ВДАІ УМВС (16 чол., старший 4444444 П.І.) висуваються на прилеглі до міськвідділу вулиці для організації відведення автотранспорту і недопущення його в район події.

 

О 17.20 год. по прибутті до будівлі відділу учасники акції, звернулися до начальника Комсомольського ВМ з вимогою звільнити “незаконно” затриманих однодумців.

У разі невиконання їх вимог ними буде зроблена спроба захоплення ВМ і звільнення затриманих

 

З метою демонстрування серйозності своїх намірів,             з використанням пляшок із запальною сумішшю, підпалюється автомашина, припаркована на вул. Філатова.

 

Не беручи до уваги застереження начальника відділу, правопорушники кидають каміння. В результаті розбито декілька вікон, зламаний паркан. Група активних учасників намагається зламати вхідні двері в відділ і грати на вікнах.

 

 

О 18.30 год. учасники акції витіснені з вул. Філатова і розосереджені по вул. Уварова.

 

По команді

«АКЦІЯ»

 

 

По команді

ПОЖЕЖА”

 

 

По команді

«МОНОЛІТ —

АТАКА”

 

 

 

По команді

«ВІДБІЙ»

Начальник Комсомольського ВМ, використовуючи засоби посилення мови (мегафон), з відкритого вікна відділу, звертається до прибулих учасників акції, попереджаючи їх про відповідальність за порушення правопорядку і просить припинити протиправні дії: “Громадяни! Ви порушуєте громадський порядок, прошу Вас припинити протиправні дії. Пропоную виділити представників для з’ясування та розгляду ваших вимог”. Попереджаю про відповідальність передбачену законодавством              України за протиправні дії”.

«ГРУПА ІМІТАЦІЇ НАТОВПУ»

— працівники міськрайорганів стоять перед будівлею відділу, кричать, шумлять, свистять. Лідери (раніше визначені 4 чол., старший 555555 Ю.В.) вимагають звільнити затриманих, викрикують загрози про розгром відділу.

«ГРУПА ІМІТАЦІЇ НАТОВПУ»

— певні працівники ОВС (4 чол., старший 666666 Ю.В.) підпалюють             автомашину (старий кузов автомашини, в якому знаходяться непотрібні речі, просочені гасом, або картонні паки, що імітують машину).

 

 

«ГРУПА ПОЖЕЖЕГАСІННЯ»

— 2 бойових розрахунки співробітників МНС в кількості 12 чол. (старший 777777 О.В.) проводять гасіння спалаху з використанням вогнегасників, а при необхідності – спеціальної техніки.

 

«ГРУПА ІМІТАЦІЇ НАТОВПУ»

— працівники ОВС, продовжуючи кричати, шуміти, свистіти, починають кидати в будівлю відділу каміння (шишки, пластмасові пляшки,             палиці).

— раніше визначені 4 чол. (старший 7777777 Ю.В.) вибігають з натовпу, намагаються зламати вхідні двері відділу та грати на вікнах.

 

«ГРУПА ЗАСТОСУВАННЯ СПЕЦЗАСОБІВ»

— працівники ОРМШР “Беркут” (6 чол., старший 888888 О.П.) з використанням КС-23, відстрілює спецзасіб «Терен», підпалює вибухопакети і викидає їх на відстані 5-6 метрів від першої шеренги «Моноліту».

«ГРУПА РОЗОСЕРЕДЖЕННЯ»

— працівники ОБППСМ, ОРМШР “Беркут”, спец. підрозділу “Грифон”, ДІМ ХМВ, приставним кроком, щільним строєм «МОНОЛІТ», ударяючи гумовими кийками об щити, починають рух від школи № 49 у бік вул. Уварова.

«ГРУПА ІМІТАЦІЇ НАТОВПУ»

— працівники ОВС починають рух у напрямі строю «МОНОЛІТ», кричать, кидають каміння (шишки і палиці), б’ють ногами по щитах, намагаються прорвати стрій. Потім відходять на 5-10 метрів і тричі роблять спробу прориву.

«ГРУПА ВИЛУЧЕННЯ»

— працівники спец. підрозділу “Сокіл” – 15 чол., спец. підрозділу ВВ “Ягуар” – 10 чол. (старший – 9999999 П.П.), екіпіровані бронежилетами, захисними щитками, спеціальними рукавичками, затримують активних учасників заворушення через вікна в строю «Моноліт» і передають їх групі конвоювання.

 

«ГРУПА ПРИКРИТТЯ»

— працівники УДСБЕЗ – 8 чол., УБОЗ – 10 чол. (старший М.Ю.), прикривають відхід групи вилучення із затриманими учасниками акції, відсікають осіб, що намагаються звільнити затриманих. По закінченню завдання відходять в тил «Моноліту».

«ГРУПА КОНВОЮВАННЯ»

— працівники Херсонського МВ – 15 чол., Кінологічного центру – 3 чол. з собаками, військовослужбовці ВВ – 10 чол. (старший І.А.), приймають від групи вилучення затриманих, конвоюють їх і поміщають в “Автозак” для доставки на пункт фільтрації.

«МЕДИЧНА ГРУПА»

— працівники ВОЗ УМВС (4 чол., старший С.Г.) піднімають із землі членів групи розосередження (раніше визначені 3 чол.), які отримали травми, і на ношах доставляють їх до машини швидкої допомоги.

«ГРУПА  ДОКУМЕТУВАННЯ»

— фіксує усі дії натовпу і працівників міліції за допомогою відео і фотозьомки.

«ГРУПА ІМІТАЦІЇ НАТОВПУ»

поволі відходить по вул. Філатова у бік вул. Уварова, поступово розсіюючись по вул. Уварова в протилежному напрямку вул. Філатова.

Весь особовий склад, залучений до тактико-спеціальних навчань, шикується за визначеною схемою.

Керівники груп перевіряють наявність особового складу, зброї, спеціальних засобів, іншої екіпіровки, про результати доповідають керівнику навчань.

 

Від Майдану: Херсоном ходять розмови, що у якості “радикалів” на цю виставу були залучені студенти херсонських вишів (чи одного вишу). Міліція факт проведення навчань не спростовує.  Щодо участі студентів – щиро зізнається, що це було погоджено із керівництвом вишу, з чого “логічно” випливає, що студенти брали участь “добровільно”.

Студенти начебто побоюються відкрито говорити про події, в яких брали участь.

Журналісти наполегливо шукають сміливців. Майдан також звертається до читачів – якщо ви стали учасником/учасницею цих навчань і готові розповісти про це – зголошуйтесь будь ласка у коментарях або на поштову скриньку.

Джерело: http://maidan.org.ua/2011/09/kontora-mohylova-serjozno-hotujetsya-do-masovyh-zavorushen/

Російська комуністична агресія. Частина 1

 

На протязі багатьох століть царська Росія проводила агресивну імперську політику прагнучи поглинути усі сусідні території і народи. Всередині імперії національні меншини зазнавали значних утисків в порівнянні з титульною російською нацією. Не дивно, що повалення царизму у лютому 1917 р. спонукало до використання моменту пригніченими націями до власного самовизначення. З приходом у жовтні 1917 р. до влади більшовиків імперська політика російських вождів не тільки не припинилася, а стала більш жорсткою, зухвалою і цинічною. До амбіцій Росії як великої держави-регіонального лідера, додалися комуністичні прагнення рознести пожежу пролетарської революції по всьому світу.  Напевно, прагматичні російські керманичі дуже скоро зрозуміли абсурдність ідеї «світової революції», але як ідеологічне пропагандистське гасло використовували цю ідею дуже довго. Після другої світової війни, намагаючись втримати в покорі окуповані центральноєвропейські країни, у росіян з’явилися нові штампи: боротьба з відродженням «нацизму» та зародженням «неофашизму». Всі, хто намагався скинути радянське ярмо так званих «визволителів» потрапляли у ранг «неофашистів», а всі національні рухи водночас ставали «нацистськими». Таким чином, використання комуністичної ідеології російськими керманичами тільки посилило агресивні дії Росії по відношенню до інших держав та народів.

Ставлення більшовиків до застосування військової сили у вирішенні  питань зовнішньої політики можна вивести з відомої статті Леніна «Соціалізм і війна». Хоча основною метою написання статті було декларування відношення тодішніх соціалістів до Першої світової війни, але розглянуто в ній чи не повний спектр існуючих на той час типів війн.

«Ми розуміємо неминучий зв’язок війн з боротьбою класів всередині країни, розуміємо неможливість знищити війни без знищення класів і створення соціалізму,… ми сповна визнаємо законність … громадянських війн, тобто війну пригніченого класу проти гнобителів…». На думку Леніна, допоки існують агресивні капіталістичні держави, війни в світі неминучі, а можливість знищення війн з’явиться лише після встановлення соціалізму у всіх країнах світу задля чого всіляко підтримуються «класові» війни.

Досить двозначно можна трактувати наступну тезу праці: «…Одним із типів війн були війни буржуазно-прогресивного, національно-визвольного характеру. Іншими словами, головним змістом і історичним значенням цих війн було повалення абсолютизму і феодалізму, підрив їх, повалення чужоземного гноблення. Тому то були прогресивні війни, і всі чесні революційні демократи, а також всі соціалісти … співчували успіху тієї країни, яка сприяла поваленню або підриву найнебезпечніших засад феодалізму, абсолютизму і пригноблення інших народів».  З одного боку Ленін вітає національно–визвольну боротьбу, з іншого ж боку, війна з метою встановлення більш «прогресивного» устрою має отримувати співчуття «усіх демократів і соціалістів світу», і якщо вважати соціалізм більш прогресивним устроєм, ніж капіталізм, тоді виходить соціалісти, яку б агресію не скоїли,  завжди праві.

Як треба розуміти теоретичні настанови «вождя пролетаріату», російські більшовики показали на практиці майже одразу після жовтневого перевороту 1917 р.

Особливість стратегії російських більшовиків полягала в тому, що вони ніколи не збирались приходити до влади демократичним шляхом, їх  не цікавила підтримка більшості населення країни. Вони відверто програвали вибори у загальноросійські Установчі збори, але скориставшись слабкістю Тимчасового уряду здійснили військовий переворот і захопили владу не очікуючи рішення тих зборів. Після відмови Установчих зборів визнати верховною владою насильницьку Радянську владу ці збори були більшовиками розігнані.  Ясна річ, що такий крок більшовиків призвів до остаточного розпаду колишньої Російської імперії, оскільки жодна з національних окраїн не бажала мати силоміць нав’язану з центру Росії систему державного устрою. До захоплення влади в Росії більшовики піддавали нещимній критиці імперську політику царського уряду по відношенню до національних окраїн. Як уже згадувалось, Ленін підтримував національно-визвольні війни пригноблених народів та визнавав право націй на самовизначення. Але цей підхід по відношенню до колишніх імперських національних окраїн докорінно змінився коли більшовики самі прийшли до влади.

Україна 1917-20 рр.

Представницьким органом влади на Україні була Центральна Рада яка 7 листопада 1917 р. оголосила утворення Української Народної Республіки (УНР). Оскільки Центральна Рада була ніяк не більшовицького, а скоріш соціалістично — національного спрямування, то вона не могла задовольнити уряд Леніна. Згідно ленінської теорії, державний лад, який несли більшовики був найпрогресивнішим, а у класовій війні  пролетаріату проти буржуазії, яка, на думку більшовиків, неминуче мала б розпочатися на Україні, Центральна Рада неодмінно зайняла б «реакційну» позицію. Тобто з більшовицької точки зору силове втручання Росії в Україну було досить обгрунтоване, адже вони намагалися встановити більш «прогресивний» соціальний устрій. Слід зазначити, що на цей час РСДРП(б) не користувалась достатньою підтримкою українського населення. Під час грудневих виборів до Всеросійських Установчих зборів партія більшовиків отримала лише 10 % голосів виборців України, тоді як українські партії – 75%. Тому 4 грудня 1917р. Раднарком надіслав ультиматум Центральній Раді в якому заявив, що визнаючи УНР і право відокремитися від Росії, він не визнає Центральну Раду повноважним представником українського народу. Новий склад Центральної Ради більшовики наполягали обрати на всеукраїнському з’їзді рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Але оскільки на скликаному з’їзді рад більшовики були у значній меншості (127 чоловік із 2,5 тисяч депутатів), то переобрання складу Центральної Ради не відбулося.

В такій ситуації російські більшовики вдалися до заходів, які потім неодноразово використовували в своїй історії готуючи «правові» підстави військового втручання в інші незалежні держави. Вони організували проведення альтернативного з’їзду рад в м. Харкові зібравши на нього лише своїх прихильників (200 делегатів), на якому було проголошено встановлення радянської влади в Україні і створення радянського уряду. Таким чином в Україні була штучно створена ситуація двовладдя, в якій Раднарком Росії прогнозовано визнав саме радянський уряд України і надав йому військову «допомогу» проти Центральної Ради, а по суті розпочав окупацію УНР. Драматичні національно-визвольні змагання на Україні  тривали до кінця 1920 р. а окремі повстанські загони діяли ще декілька років потому, та все ж сили були досить нерівні.

В «Малій Радянській енциклопедії» 1958-60 рр. з цього приводу коротенько написано: «Російський пролетаріат надав братерську допомогу робітникам і селянам інших народів країни у встановленні Радянської влади, в їх боротьбі проти контрреволюційних урядів і білогвардійських заколотів… 13 листопада 1918 р. у зв’язку з початком революції в Німеччині уряд РРФСР анулювв грабіжницький Брестський мир і надав військову, матеріальну, та моральну підтримку повсталим робітникам і селянам України, Білорусі та Прибалтики у вигнанні з їх теренів німецьких загарбників та білогвардійців.»


Похорони в Києві загиблих під Крутами 1918 р.

Отак. З точки зору радянських «істориків» ніяких країн, окрім РРФСР на теренах колишньої царської імперії не існувало. Були різні народи однієї країни, яка до 1917 року мала назву Російська імперія, а після 1922 року — Радянський Союз. А між 1917 і 1922 роками російський пролетаріат надавав іншім народам «братерську допомогу» по скиданню їхніх «контрреволюційних» урядів і придушенню «білогвардійських» заколотів. Але в такому разі жодної принципової різниці між імперською царською Росією і імперською РРФСР не існує! Проте головна спільна риса політики чітко простежується — підкорення малих народів «великим» російським «братом».

А от що казали про встановлення Радянської влади на Україні безпосередні учасники того дійства. Головнокомандувач Східного фронту в Україні, полковник царської армії М. Муравйов наприкінці січня 1918 р. заявив: «Цю владу ми несемо з далекої півночі на вістрях своїх багнетів, і там, де її встановлюємо, всеціло підтримуємо силою цих багнетів». Л. Троцький наприкінці 1920 р. відверто стверджував: «Радянська влада протрималася на Україні до цих пір (і протрималася нелегко) в основному силою Москви, великоруських комуністів і червоної армії». Про те саме свідчать і слова X. Раковського, голови маріонеткового Раднаркому України, котрий визнавав, що боротьбу за Україну ведуть виключно російський пролетаріат в Україні й російська радянська влада.

Фінляндія 1917-18 рр.

По утворенні фінляндської держави у 1809 році, їй знадобилось ще більше ста років, аби домогтися повної незалежності від Росії. Після жовтневого перевороту в Росії Фінляндія не визнала новий більшовицький уряд і 6 грудня 1917 р. сенат, тимчасово виконуючий обов’язки верховної влади в Фінляндії, проголосив її незалежність. 4 січня 1918 р уряд Радянської Росії визнав незалежність Фінляндії. На цей факт тривалий час вказували російські більшовики, як на доказ їхньої послідовної позиції в питанні права нації на самовизначення. Проте вже невдовзі Радянська Росія розв’язала війну, яка для фінів стала війною за свою незалежність. 28 січня 1918 року в південній Фінляндії розпочалися збройні сутички між урядовими військами та загонами фінської Червоної гвардії, яку підтримували частини російської сухопутної армії і Балтійського флоту. Бойові дії ставали все більш широкомасштабними і кровопролитними. Вся південна частина Фінляндії  разом із столицею Гельсинки була під владою червоних. В такій ситуації в лютому 1918 р. уряд Фінляндії звернувся до німецького командування з проханням про військову допомогу. З підписанням Брестського миру російські війська 3 березня  були виведені з Фінляндії, а 5 березня німецькі  війська висадились на Аландських островах. Залишившись без російської підтримки фінська Червона гвардія досить швидко зазнала нещимної поразки. Таким чином Фінляндію було вперше врятовано від насильницької «совєтізації».

Естонія 1917-20 рр.

На протязі 1917 – початку 18 рр. в Естонії, як і на багатьох інших національних окраїнних територіях колишньої імперії, існували паралельні конкуруючі структури влади: Тимчасова Земська Рада та Ревельська Рада робочих і солдатських депутатів. З огляду на наближення німецьких військ 24 лютого 1918 р. Ревельська Рада робочих депутатів залишила місто в якому цього ж дня Комітет порятунку Естонії сформований Земською Радою проголосив незалежну Естонську Республіку. Після поразки Німеччини в Першій Світовій війні та  з початком виводу німецьких військ із Естонії 19 листопаду 1918 р. представники Німеччини підписали з Тимчасовим Естонським урядом договір про передачу останньому всієї повноти влади в країні. Натомість Ревельська Рада робочих депутатів звернулася за підтримкою до уряду Росії. 29 листопаду  1918 року частини радянської  7-ї армії в тому числі і спеціально сформовані червоні естонські полки зайняли Нарву, де в той самий день була проголошена Естляндська Трудова комуна, влада надана Раді Комуни, а Тимчасовий уряд проголошений поза законом. Уряд РРФСР 7 грудня 1918 року визнав «незалежність» власноруч створеної маріонеткової комуни, а 30 грудня надав їй  50-мильйонну позику. Для Естонської республіки почалася надскладна війна за незалежність (1918 -1920 рр.)  в якій вона разом з військовими формуваннями Латвійської республіки отримала перемогу в боротьбі з Російської Червоною армією, а потім і з військами німецького ландесверу, відстоявши таким чином незалежність обох балтійських республік.

Латвія 1917-20 рр.

Події в Латвії на протязі 1917 – 18 рр. були досить схожі на події в сусідній Естонії. Схоже протистояння Латишської Тимчасової національної  ради та Виконкому Ради робочих, солдатських і безземельних депутатів (Ісколат). Напередодні військової окупації Німеччини 24 грудня  1917 р. (6 січня 1918 р.) в місті Валка Ісколат приймає декрет про самовизначення Латвії і проголошує на її території радянську владу яка реально існувала лише на частині не окупованої німцями території Латвії до лютого 1918 р. По закінченні німецької окупації 18 листопада 1918 р. вже Народною Національною Радою на чолі з Карлісом Ульманісом та Янісом Чаксте була проголошена незалежність Латвійської Республіки. І знову з боку Росії розігрується знайомий сценарій штучного двовладдя. Вже не Республіка Ісколат, а терміново створений Тимчасовий робітничо-селянський уряд Петра Стучки 17 грудня 1918 р.  проголошує маніфест щодо встановлення радянської влади в Латвії. Слідом за цим російська Червона армія в склад якої входили також червоні латиські стрілці 3 січня 1919 р. входить до Риги, а потім окуповує всю територію Латвії. 13 січня 1919 р. проголошується Латвійська Соціалістична Радянська Республіка – прообраз майбутньої Латвійської РСР з бутафорським суверенітетом. Військові формування Латвійської Республіки тимчасово відійшли на північ, де поєдналися з Естонськими національними формуваннями для продовження спільної боротьби проти російських окупантів. Для Латвійської Республіки починається своя війна за незалежність в якій вона разом з естонською національною армією отримала перемогу.

Литва 1918-19 рр.

16 лютого 1918 р. в Вільнюсі представництво литовського народу Литовська Тариба проголосило відновлення окремої незалежної Литовської держави, але одразу по виводі німецьких військ з країни в листопаді 1918 р. територія Литви захоплюється російською Червоною армією. Вже в окупованому росіянами Даугавпілсі у грудні 1918 р. Тимчасовий революційний робітничо-селянський уряд Литви проголошує розпуск Тариби, перехід влади до Рад депутатів трудящих та створення Литовської Радянської Республіки. От тільки не довелося Тимчасовому робітничо-селянському уряду просити Росію «звільнити» від ворогів щойно проголошену радянську республіку, оскільки окупація Литви частинами Червоної Армії на той час вже відбулася. Лише влітку 1919 р. литовським національним військовим формуванням вдалося витіснити Червону армію за межі Литви і таким чином відстояти незалежну Литовську державу.

Білорусь 1917-20 рр.

Після жовтневого більшовицького перевороту 1917 р. найвищим органом радянської влади в Білорусі стає Обласний виконавчий комітет Західної області та фронту (Облвиконзах). В той же час представницький всебілоруський орган — Центральна Рада білоруських національних організацій (пізніше — Велика білоруська рада, ВБР) не визнала владу Облвиконзаху, бо розглядала його винятково як фронтовий орган влади. Співробітництво ВБР і Облвиконзаху в справі створення білоруської державності не відбулося. З початком наступу німецьких військ після 18 лютого 1918 року керівництво Облвиконзаху евакуювалося до Смоленська. Владу на теренах Білорусі перебрав на себе Виконком Усебілоруського з’їзду який звернувся до білоруського народу з Першою статутної грамотою. На відміну від керівництва Естонської Земської Ради, яка не вагаючись, ще до приходу німців оголосила 24 лютого 1918 р. незалежність Естонської Республіки, ВБР прийняла рішення і оголосила незалежність Білоруської Народної Республіки (БНР) лише 25 березня 1918 р. в умовах німецької військової окупації.

Цяпер мы, Рада Беларускай Народнай Рэспублікі, скідаем з роднаго краю апошняе ярмо дзяржаунай залежнасьці, якое гвалтам накінулі расійскія цары на наш вольны і нізалежны край.

Ад гэтаго часу Беларуская Народная Рэспубліка абвешчаецца Незалежнай і Вольнай Дзяржавай. Самі народы Беларусі, у асобі свайго Устаноучаго Сойму, пастановяць аб будучых дзяржауных зьвязях Беларусі.

Устауная  грамата Рады Беларускай Народнай Рэспублікі. Дана у Менску-Беларускім 25 сакавіка 1918 году.

Проголошення незалежності Білорусі мало скоріше символічне значення, оскільки Німеччина не визнала  БНР і розігнала Народний Секретаріат БНР. Немає даних про юридичне визнання БНР і якимись іншими державами, хоча, наприклад, між Українською Народною Республікою і БНР відбувся обмін консульствами. Після відходу німецьких військ у листопаді 1918 р. Російська Червона армія рушила на захід і вже 10 грудня зайняла Мінськ де проголосила відновлення радянської влади. В даному випадку фактом військової окупації незалежної держави БНР  Російський уряд не переймався, оскільки досить спірним було саме попереднє існування такої незалежної держави. Втім,  не надає симпатії Росії їхнє нехтування національними державотворчими прагненнями білорусів, та навіть не нехтування, а свідоме придушення цих прагнень в зародку.

До честі білорусів треба сказати, що у листопаді-грудні 1920 року в Білорусі розгорілося Слуцьке повстання. Приводом для повстання стали Ризькі мирні домовленості 1920 р., згідно з якими територія Білорусі розділялась між РРФСР і Польщею, а Случчина опинялась на російській території. Польські військовики, які готувалися до відступу, не заважали створенню білоруських загонів, а у листопаді 1920 року польська адміністрація взагалі передала владу Білоруському комітету. 14 листопада 1920 р.  на терміново скликаному З’їзді Случчини була ухвалена резолюція, яка проголошувала владу Білоруської Народної Республіки в Слуцьку і його околицях і висловлювала протест проти більшовицької окупації. Радою Случчини були організовані військові загони, які разом утворили Слуцьку бригаду загальною чисельністю близько 10 тисяч чоловік.  Слуцьке повстання було активно підтримане прибічниками білоруської незалежності по всій країні. 27 листопада 1920 року почалися бої між білоруськими озброєними формуваннями і радянськими військами. Розгортався активний антибільшовицький партизанський опір. До загонів повстанців приєднувалося все більше і більше людей. Заклику Слуцької ради переходити на її сторону послідувала частина солдатів Червоної Армії з числа селян, які не підтримували політику більшовиків. Більшовики були змушені кинути проти повстанців підрозділи, сформовані з латишів і китайців.

Сили були не рівні, і 31 грудня 1920 року Слуцька бригада з боями відійшла на польську теріторію, де була роззброєна поляками і розпущена.

Російська комуністична агресія. Частина 2

Польща 1918-20 рр.

Центральна Польща на протязі ХІХ, початку ХХ століть належала Російській імперії ще з часів Катеринівських розділів польської території між Австрією, Німеччиною та Росією. Перша світова війна  знов поставила польське питання на міжнародній арені. Як Центральні держави, так і Росія обіцяли полякам у майбутньому ті чи інші форми автономії. 11 листопада  1918 р. у Варшаву прибув звільнений з німецької в’язниці Юзеф Пілсудський, який, спираючись на Польську Військову організацію і ліві партії, проголосив відновлення Польської держави. Версальський мирний договір 1919 р., який підбив підсумки Першої світової війни підтвердив визнання незалежної Польської держави і визначив її західні кордони. Знов, як і у випадку з фінами, збоку російсько-більшовицького уряду здійснено «щедрий» жест, хочуть поляки незалежності – будь ласка, це вже потім у 1939 р. роздерши Польську державу разом з Гітлером навпіл Молотов презирливо назве її «потворною дитиною версальського договору».

Чудова нагода повернути польську територію до своєї імперії трапилась більшовикам влітку 1920 р. (принаймні так їм тоді здавалося). Після невдалої спроби союзного польсько-українського війська навесні 1920 р. скинути радянську владу в Україні і Білорусі, Червона Армія перейшла в контрнаступ. Перші успіхи Пілсудського Москва зустріла спокійно. У день захоплення поляками Києва Всеросійський Центральний виконавчий комітет (ВЦВК) звернувся з заявою до робітників, селян і солдатів Польщі, в якій твердив:

«Не вірте, що Червона Армія несе вам рабство або збирається насильно нав’язати вам комунізм. Розгромивши ваших панів, радянська влада дасть польському народу право влаштовувати своє життя за власним бажанням. Чи захочете ви зберегти у себе сучасний порядок, чи візьмете землю і фабрики у власні руки — це вирішувати вам самім, польським робітникам і селянам».

Хоча радянські війська перебували на своїй території й навіть відступали, ВЦВК вважав за можливе обговорювати питання про те, що понесе Червона Армія в Польщу. Отже, радянське партійно-державне керівництво було цілком переконане в тому, що об’єктивне співвідношення сил на користь Росії рано чи пізно спричиниться до поразки збройних сил Пілсудського. Показовою була сама постановка питання про комуністичні перетворення. Вона свідчила про те, що більшовицький центр розглядав радянсько-польську війну як привід для розгортання світової революції. Автори відозви навіть не задумалися над аморальністю власних намірів «давати польському народу право» розв’язувати питання внутрішнього життя.

Війська Західного фронту Червоної Армії під командуванням Тухачевського ввійшли у Польщу й почали розвивати наступ на Варшаву. Очолювані Єгоровим війська Південно-Західного фронту повели наступ на Львів. Після вступу Червоної Армії в польські землі у Білостоці утворився Польський ревком у складі Ф. Дзержинського, Ф. Кона, Ю. Мархлевського, Є. Прухняка та Й. Уншліхта, якому було надано всю повноту влади на окупованій території. Ревком випустив маніфест, де проголошувалася необхідність створення Рад, націоналізації фабрик, заводів і шахт, експропріації поміщицьких маєтків і запровадження наймитських комітетів для управління ними. Про передачу землі селянам у власність мови не було. Ще недавно трудящим Польщі пропонувався вибір — чи зберегти в себе існуючий лад, чи обрати шлях експропріації власності. Тепер уже вибору не залишилося.

13 серпня 1920 року радянські війська оволоділи населеним пунктом за 23 км від Варшави й підійшли до приміської фортеці Модлін. Це були їхні останні успіхи. Польське командування створило шестикратну перевагу сил у напрямі головного удару й перейшло 14 серпня у контрнаступ. Через десять днів основна частина радянських військ вже опинилася за Бугом, у районі Брест-Литовська і Гродно. Четверта армія і дві дивізії П’ятнадцятої армії не змогли пробитися на схід і відступили на територію Німеччини. В останній декаді вересня фронт знову перемістився в район Житомира і Бердичева. Таким чином спроба російських більшовиків на вістрях червоноармійських багнетів вже у 1920 р. роздмухати вогонь світової революції в Європі провалилася.

Азербайджан 1917-20 рр.

За тиждень після збройного перевороту у Петрограді, 31 жовтня (13 листопада) 1917 року, Бакинська Рада робітничих, селянських і солдатських депутатів оголосила себе місцевим революційним законодавчим органом і ухвалила резолюцію про визнання влади Раднаркому Російської Республіки. Бакінська Рада не була представником усього азербайджанського народу, перебувала під значним впливом більшовиків і влада її  за межі Бакинського повіту фактично не розповсюджувалась. Натомість 12 (25) січня 1918 р., Закавказький комісаріат прийняв рішення про створення Закавказького сейму як законодавчого органу Закавказзя, до складу якого увійшли члени Всеросійських Установчих зборів, що повернулись із Петрограда, обрані від Закавказького виборчого округу, а також представники політичних партій та громадських організацій. Після саморозпуску закавказького сейму члени мусульманської фракції на своєму засіданні ухвалили рішення проголосити незалежність Азербайджану, оголосивши себе Тимчасовою Національною радою Азербайджану. 28 травня була проголошена самостійна Азербайджанська Демократична Республіка (АДР).

В середині квітня 1920 р., частини 11-ї Червоної Армії , розбивши рештки військ Денікіна, підійшли до північних кордонів Азербайджану. Скориставшись тим, що Азербайджан у зв’язку з загостренням вірмено – азербайджанського конфлікту перекинув практично всі свої війська до Карабаху, 27 квітня 11-а Армія перетнула азербайджанський кордон і, не зустрівши опору, 28 квітня увійшла до Баку де цього ж дня було створено Азербайджанську РСР. АДР припинила своє існування.

Вірменія 1917-20 рр.

Демократична Республіка Вірменія була проголошена Вірменською національною радою в Закавказзі на території Східної Вірменії 28 травня (10 червня) 1918 року після розпаду Закавказької Демократичної Федеральної Республіки . «У новій ситуації, що виникла з розпадом політичної цілісності Закавказзя і проголошенням незалежності Грузії й Азербайджану, Вірменська національна рада проголошує себе верховною і єдиною владою вірменських повітів». Відновлення вірменської державності стало можливим завдяки тому, що в травні 1918 вірменський народ зумів у ряді боїв (Сардарапатська битва, Каракліська битва, Башапаранська битва 1918 року) завдати поразки турецьким агресорам, запобігти їхньому вторгненню в Араратську долину, врятувати Єреван.

1 серпня 1918 р. почав свою роботу парламент Республіки Вірменія, що був утворений переважно з членів Тифліської і Єреванської національних рад. У перший склад парламенту входили 45 депутатів. Пізніше, у червні 1919 р., у республіці, на основі прямого і загального виборчого права, був обраний новий склад парламенту з 80 депутатів (від партії Дашнакцутюн — 72, від есерів — 4, безпартійних — 1; три депутати представляли місцеве тюркське населення).

29 листопада 1920 р. в розпал турецько – вірменської війни частини 11-ї Червоної Армії ввійшли у Вірменію і проголосили утворення Вірменської Радянської Соціалістичної Республіки.

Грузія 1917-21 рр.

Грузинська Демократична Республіка була проголошена Національною радою Грузії 26 травня (8 червня) 1918 після розпаду Закавказької Федерації.

12 січня 1920 року Верховна рада Антанти (Франція, Велика Британія й Італія) визнала де-факто незалежність Грузії та Азербайджану, а у подальшому й Вірменії. Пізніше до цього рішення приєдналась Японія. 7 травня 1920 року у Москві була підписана мирна угода між РРФСР та Грузією, і таким чином РРФСР стала першою великою державою, що визнала Грузинську Демократичну Республіку де-юре та встановила з нею дипломатичні відносини. За її умовами Радянська Росія визнавала незалежність та самостійність Грузії та зобов’язувалась не втручатись до її внутрішніх справ.

16 лютого 1921 радянські війська перетнули південний кордон Грузії і 25 лютого увійшли до Тифліса. До міста прибув Грузинський ревком, перетворений того ж дня на РНК Грузинської РСР.

Цікаву оцінку діям Червоної армії в Закавказзі у 1920-21 рр. дає російський історик Дмитро Суворов (не плутати з Віктором Суворовим) у праці «Всі проти всіх» :

«Як відомо, в 1919–1921 роках 11-а армія  вторглась у незалежні тоді Азербайджан, Вірменію та Грузію, ліквідувавши їхні суверенітети. Привід — присутність там відступаючих з Росії білогвардійців. Хоча у Вірменії їх не було — адже Вірменія не має спільного з Росією кордону. А в Грузії білих роззброїли. Більшовиків не засмутив і той факт, що жодна з закавказьких держав у громадянській війні участі не брала. Суворо кажучи, закавказцям було не до Росії — у них йшли власні міжусобні війни за знайомим сценарієм: Грузія — Абхазія, Вірменія — Азербайджан. Не зупинило Леніна і компанію й те, що при владі у всіх трьох державах були соціалісти. Мусават в Баку і Дашнакцутюн в Єревані — партії лівосоціалістичного спрямування.

Задля того аби надати справі «законний вигляд і сенс», у всіх трьох державах були зорганізовані комуністичні заколоти — щоб було кому надавати «інтернаціональну допомогу». Але спрацював цей сценарій тільки в Азербайджані, де і червоне вторгнення тому пройшло гладко і майже без втрат. У Вірменії справа не вийшла — комуністичний путч (так зване майське повстання) провалився, і його керівники С. Алавердян, Б. Гарибджанян і С. Мусаелян сплатили життями за цю авантюру. Йти напряму було ризиковано — стійкість вірменських військ у регіоні була добре відома ще з Першої світової війни.

І більшовики зробили «хід конем» — залучили до акції з ліквідації вірменської незалежності свого союзника — лідера турецьких націоналістів Кемаля Ататюрка. Кемалійські війська, що воювали тоді з Антантою, були озброєні за сприянням Радянської Росії, в їх лавах знаходились десятки червоних інструкторів, начальником штабу у тодішнього турецького головнокомандуючого І. Іненю стояв відомий червоний воєначальник, майбутній герой війни в Іспанії мадяр Мате Залка. Турецький генерал К. Карабекір завдав удару по тилах Вірменії, знищив при цьому більше як півмільйона вірмен, що одразу поставило Вірменію на межу катастрофи. І… надало можливість 11-й армії вступити на вірменську землю в якості «визволителя». В нагороду за сприяння на користь Турції були відторгнуті від Вірменії Карський, Сурмалінський, Ванандський і Араратський райони.

Що стосується Грузії, то тут обійшлось без фігових листочків — була здійснена пряма агресія, причому грузинські збройні сили здійснювали спротив червоним аж до 1924 року. І ламали більшовики цей спротив засобами найжахливішими: під час так званого очищення від дворянства людей звозили на станції Телаві та Зестафоні і там … спалювали у вагонах, перед тим іноді розстрілювали з кулеметів, а іноді спалювали живцем. Дворян серед загиблих було не більше десяти відсотків… Одним з керівників цієї акції геноциду був молодий тоді Лаврентій Берія — саме звідси починається його шлях вгору…

Але все це — факти більш менш відомі. А от — майже невідомі. 17–18 травня 1920 року червона Каспійська флотилія під командою Ф. Раскольникова провела так звану Ензелійську операцію. Зміст її в наступному. В іранському порту Ензелі (на південному березі Каспію) знайшли притулок двадцять три кораблі, на яких евакуювалися з Красноводська білогвардійці і цивільне населення. Місто охороняла 51-а англійська піхотна дивізія. І от до міста підходить червона флотилія, і її командування пред’являє ультиматум: здати місто і кораблі без спротиву. Отримавши відмову, червоні бомбардують Ензелі з моря, висаджують десант, валять англійську піхоту, захоплюють кораблі і примушують англійців і білогвардійців піти з міста. Після чого створюється Персидська Червона армія під командуванням М. Гикало та С. Орджонікідзе; терміново ліпиться Іранська компартія, де вся керівна верхівка навіть не знала персидської мови. Була проголошена Радянська республіка Гілян; нарешті новоспечена Персидська Червона армія спробувала (правда, невдало) штурмувати Тегеран (так звана Мазендаранська операція). .. Чисто у військовому відношенні це одна з найблискучих удач Червоної Армії, але ніколи не афішована, тому що керівники ВКП(б) не могли не розуміти, що геройствували Раскольников і Кожинов на території сусідньої суверенної держави, тобто скоїли, по суті, акт агресії.

Звісно, більшовики з їх теорією світової революції не надавали великого значення таким «дрібницям», як чужий суверенітет — вони ж не завойовують, а тільки «роздмухують пожежу світову». З цієї точки зору чим Ензелі гірше за Єреван, Тбілісі або, скажімо, Варшаву? Але оскільки Іран в майбутньому залишився суверенним і з ним, так чи інакше, доводилось мати стосунки, згадувати про хвацький ензелійський напад стало якось незручно. До речи, персидські «червоноармійці» покинули Іран лише у 1922 році, попередньо настроївши проти себе майже все місцеве населення.»

Казахстан 1917 -18 рр.

Завойовницькі війни Росії на півдні центральної Азії в кінці XIX століття сприяли значному припливу російських поселенців у Казахстан. Страждаючи від голоду та переселень, 1916 року казахи взяли участь у центральноазіатському повстанні, направленому проти призову до російської армії, проте це повстання було придушене.

1917 року після Жовтневого перевороту в Росії Казахська націоналістична партія Алаш-орда проголосила автономію казахського народу. Проте вже у лютому 1918 року російські більшовики перекинувши в Середню Азію із Москви багаточисельні військові формування почали масштабний збройний наступ, в результаті якого в Казахстані було встановлено радянську владу.

Туркменістан 1917-18 рр.

У відповідь на створення  в Ташкенті Раднаркому у Коканді був скликаний IV Надзвичайний крайовий загальномусульманський з’їзд, на який зібралося коло 200 делегатів. 27 листопада на з’їзді Туркестан був проголошений «територіально автономним в єднанні з федеративною демократичною Російською республікою» (схожу позицію в цей час зайняла і Українська Центральна Рада проголосивши ІІІ Універсал). Але усі сподівання на те, що більшовицька Росія стане демократичною федерацією розвіялись після розгону в Петрограді Установчих Зборів. Туркестанська  або Кокандська автономія існувала з 27 листопаду 1917 р. до 18 лютого 1918 р. на території сучасних Узбекистану, Казахстану та Киргизстану, в межах Туркестанського генерал-губернаторства. Уряд Туркестанської автономії очолювали Мухамеджан Тинишпаєв і Мустафа Шокай.

В січні 1918 р. у відповідь на пред’явлений росіянами ультиматум Мустафа Шокай відмовився визнати владу Рад. Для ліквідації «самопроголошеної» Туркестанської автономії із Москви до Ташкенту прибули 11 ешелонів з військами та артилерією. З 6 по 9 лютого 1918 р. проходили вуличні бої, зі значними жертвами та руйнуваннями в яких загинуло більше 10 тисяч цивільного населення . Ця операція замість достатньо лояльного до Росії Туркестанського уряду, фактично на довгі десятиліття ліквідувала довіру місцевого населення до російської революції, центральної та місцевої  Радянської влади. Відповіддю  на ліквідацію Туркменської автономії став потужний національно-визвольний партизанський рух, відомий в радянській історіографії, як басмачество, ліквідоване Радянською владою лише у 30-і роки.

— — —

Таким чином можна стверджувати, що на момент проголошення у грудні 1922 р. так званого Радянського Союзу, а по суті нового образу Російської Імперії, в усіх республіках, які «добровільно» підписали з Росією союзний договір і увійшли до складу нової держави (в Україні, Білорусі та Закавказькій республіці) радянська влада була встановлена шляхом зовнішньої російської військової інтервенції. Місцеві червоні національні загони використовувалися більшою мірою в якості політичної ширми, спираючись на яку російські більшовицькі керманичі намагались стверджувати, що радянська влада в республіках була встановлена в результаті внутрішньої громадянської війни. Усі вибори до будь яких органів влади проведені більшовиками після розгону Всеросійських установчих зборів проводились під шаленим тиском і під диктатом існуючої влади, а сама влада у республіках була насаджена Москвою і жорстко їй підпорядкована. В майбутньому вибори у Радянському Союзі перетворились на фарс, коли, розуміючи безглуздість народовладдя по-більшовицьки, величезна кількість людей перестали ходити на вибори, а влада все одно доповідала, що у виборах взяли участь 99,9 % виборців.  Власне, така сама доля чекала і наступних «добровільних» членів цього союзу – республіки Балтії і Молдову. Що стосується середньоазійських республік, то вони з 1918 р. вже були у складі РРФСР і їхнє входження у СРСР у ранзі союзних республік було просто адміністративно-територіальною реформою.

 

Російська комуністична агресія. Частина 3

Панування радянської влади вже в перші роки проявило свою антилюдську суть. Широко провадилось фізичне знищення всіх інакодумців, переслідування інтелігенції, свавілля ВЧК, продрозкладка, зубожіння селянства яке призвело до перших радянських голодоморів (Казахстан 1919 -22 рр., Україна 1921 -23 рр.). Трохи пізніше почалося гоніння на національну інтелігенцію, повальне впровадження російської мови, загальне знищення культурних і релігійних цінностей. І на фоні всіх цих (зло)дійств, як результат перемоги радянської влади, як велике досягнення трудового народу декларується утворення Радянського Союзу.

Текст Декларації про створення СРСР містить багато зухвалої  брехні, хоча брехня для більшовиків стала перевіреним і надійним засобом керування країною та мовою спілкування із зовнішнім світом. Знаючи таку особливість комуністів, неважко зрозуміти, що у останньому абзаці декларації йдеться про наступні агресивні наміри російських більшовиків аж до панування над усім світом.

ВИТЯГ З

ДЕКЛАРАЦІЇ ПРО СТВОРЕННЯ СОЮЗУ РАДЯНСЬКИХ СОЦІАЛІСТИЧНИХ РЕСПУБЛІК

30 грудня 1922 р.

Там, у таборі капіталізму — національна ворожнеча та нерівність, колоніальне рабство і шовінізм, національне пригнічення і погроми, імперіалістичні звірства та війни.

Тут, у таборі соціалізму — взаємна довіра та мир, національна свобода і рівність, мирне співмешкання та братерська співпраця народів.


Тільки в таборі Рад, тільки в умовах диктатури пролетаріату, що з’єднала навколо себе більшість населення, виявилось можливим знищити в корні національне пригнічення, створити умови взаємної довіри та закласти засади братерської співпраці народів.

Воля народів радянських республік, які зібралися нещодавно на з’їзди своїх Рад і одностайно прийняли рішення про утворення «Союзу Радянських Соціалістичних Республік», стає надійною запорукою в тому, що Союз цей є добровільним об’єднанням рівноправних народів, що за кожною республікою забезпечено право вільного виходу із Союзу, що доступ у Союз є відкритий всім соціалістичним радянським республікам, як існуючим, так і маючим виникнути в майбутньому, що нова союзна держава є  достойним завершенням закладених ще в жовтні 1917 року засад мирного співіснування та братерської співпраці народів, що воно стане вірним оплотом проти світового капіталізму та новим рішучим кроком на шляху об’єднання трудящих усіх країн у світову Соціалістичну Радянську Республіку.

Період після закінчення Першої світової та Громадянської війни центральний Російський уряд використав під знаком підготовки до наступної світової пожежі. Проголошені радянські республіки в європейських країнах у 1919 р. без військової «допомоги» російської Червоної Армії швидко зазнавали поразки (Угорська Радянська Республіка, Словацька Радянська Республіка). Проте, спроби більшовиків військовим втручанням підбурити пролетарські революції в Фінляндії, країнах Балтії, Польщі, Персії у 1918 – 20 рр. зазнали невдач. Висновок з цього був зроблений такий: невистачило могутності Червоної армії, хоча вже в 1919 р її чисельність досягла 3 млн., а наприкінці 1920 р -5,5 млн. вояків. Задля технічного оснащення армії в радянській країні була максимально пришвидшена індустріалізація, гроші викачувалися із села, яке було примусово колективізовано і зазнало ще страшніший період голодомору 1932 – 1933 рр. в Казахстані і на Україні. Але масове знищення селян не лякало радянських керівників, оскільки село,  по-перше, становило основу незалежних від радянської влади власників, а по-друге, було опорою ненависних більшовикам національних рухів.  Вже в середині тридцятих років Червона Армія по показниках чисельності та технічного забезпечення була наймогутнішою в світі. Масові сталінські репресії командного складу армії 1937 – 38 рр. значно знизили боєздатність армії, але могутність її підірвати не могли.

Друга світова війна потрібна була Радянській Росії, оскільки тільки в умовах війни стало можливим подальше просування російсько – комуністичної експансії. 19 серпня 1939 р. напередодні підписання пакту з Німеччиною на таємній нараді Сталін заявив: «Досвід  двадцяти останніх років показує, що в мирний час неможливо мати в Європі комуністичний рух, міцний настільки, щоби більшовицька партія змогла захопити владу. Диктатура цієї партії стає можливою тільки в результаті великої війни». Далі теж цікаве сталінське міркування : «Якщо ми заключимо договір про взаємодопомогу з Францією і Англією, то Німеччина відмовиться від Польщі і почне шукати «модус вівенді» з західними державами. Війна буде відвернута, але в подальшому події можуть прийняти небезпечний характер для СРСР. Якщо ми приймемо пропозицію Німеччини про заключення з нею пакта про ненапад, вона, звісно, нападе на Польщу, і втручання Франції та Англії в цю війну стане невідворотним. В цих умовах у нас буде багато шансів залишитися в стороні від конфлікту, і ми зможемо сподіватися на наш вигідний вступ у війну». І далі робиться такий висновок, що  виникнення війни в Європі відкриває перед СРСР широке поле діяльності для розвитку мирової революції. Тому в інтересах СРСР — Батьківщини трудящих, аби війна розпочалася між Рейхом і капіталістичним англо-французьким блоком. Потрібно зробити все, щоби ця війна продовжувалася яко мога довше з метою виснаження двох сторін. Саме з цієї причини ми повинні зголоситися на підписання пакту, запропонованого Німеччиною, і працювати над тим, аби ця війна, проголошена одного разу, тривала яко мога довше. http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/History/Article/stal_rech39.php

«Більшовицьку місію Червона Армія буде вважати виконаною, коли ми будемо володіти земною кулею,» — це вже фраза із промови начальника Політуправління Червоної армії Яна Гамарника на активі Наркомату оборони 15 березня 1937 року. Але виступити в ролі прямого агресора і самим розпочати війну московські керманичі наважились би лише за умови, що їхня армія міцніша за весь інший світ разом взятий. Краще було б, якби в ролі агресора виставити когось іншого. Майже так воно і сталося. Серед сучасних істориків існують думки, що Гітлера штучно «вирощував» Сталін в якості майбутнього світового «агресора», тільки не вгледів, як «штучний агресор» перетворився в небезпечну загрозу для нього самого. Так чи інакше, але факти говорять про наступне:

1.     Друга Світова війна була розпочата за письмової згоди Росії і Німеччини (Пакт Молотова –Ріббентропа 1939 р.)

2.     Безпосередні військові дії у Другій Світовій війні розпочали Німеччина і Росія проти Польщі. Перехід польських кордонів Червоною армією за 16 днів потому, як це зробили вояки вермахту був лише політичною хитрістю Сталіна. Це дозволило йому в майбутньому єдиним агресором виставити Німеччину.

3.     Подальші військові дії Червоної армії у 1939 – 40 рр.  (Радянсько-фінська війна, окупація Естонії, Латвії, Литви, Бессарабії) були втіленням в життя попередніх домовленостей з Гітлером.

А ось  в якому вигляді хотіли представити радянські керівники події, що відбувалися у 1939 році:

Із доповіді Голови Ради Народних Комісарів  В. М. Молотова на засіданні Верховної Ради Союзу РСР 31 жовтня 1939 року.

«…Правлячі кола Польщі немало хизувалися  «міцністю» своєї держави та «потужністю» своєї армії. Втім виявилося достатньо короткого удару по Польщі з боку спершу німецької армії, а потім – Червоної армії, щоб нічого не лишилося від цього потворного дитиня Версальського договору…

… Треба визнати, що велика війна, яка спалахнула в Європі внесла докорінні зміни у всю міжнародну обстановку. Ця війна почалася між Німеччиною та Польщею і перетворилась на війну між Німеччиною, з одного боку, Англією та Францією, з іншого боку. У зв’язку з цими важливими змінами міжнародної обстановки деякі старі формули, якими ми користувались ще недавно і до яких так звикли, явно застаріли і тепер непридатні. Треба собі це усвідомити, аби уникнути грубих помилок в оцінці нового політичного положення, що склалося в Європі. Відомо, наприклад, що за останні декілька місяців такі поняття, як «агресія», «агресор», отримали новий конкретний зміст, новий сенс. Неважко здогадатись, що зараз ми не можемо користуватись цими поняттями в тому розумінні, як, скажімо, 3-4 місяці тому. Зараз, якщо говорити про великі держави Європи, Німеччина знаходиться в стані держави, яка прагне найскорішого закінчення війни, а Англія та Франція, які ще вчора боролися проти агресії, тепер стоять за продовження війни і проти підписання миру. Ролі, як бачите, міняються.

Намагання англійського і французького урядів виправдати цю нову позицію наданими Польщі зобов’язаннями, вочевидь непереконливі. Про відновлення старої Польщі не може бути і мови. Тому немає сенсу продовження цієї війни під прапором відновлення колишньої Польської держави. Розуміючи це, уряди Англії і Франції, тим не менш, не хочуть припинення війни і відновлення миру, а шукають нового виправдання для продовження війни проти Німеччини.

… Ідеологію гітлеризму, як і будь-яку іншу ідеологічну систему, можна визнавати або заперечувати, це — справа політичних поглядів. Але будь-яка людина зрозуміє, що ідеологію неможна знищити силою, неможна покінчити з нею війною. Тому не тільки безглуздо, але і злочинно вести таку війну, як війна за «знищення гітлеризму», яка прикривається фальшивим прапором боротьби за «демократію»…

Після цього судіть самі, змінився чи не змінився за останній період зміст таких понять, як «агресія», «агресор»? Неважко побачити, що вживання цих слів у старому значенні, тобто як це було до останнього рішучого повороту у політичних відносинах між Радянським Союзом та Німеччиною і до початку великої імперіалістичної війни в Європі, може народжувати тільки плутанину в головах і неодмінно буде штовхати до помилкових висновків. Аби цього не сталося, ми не повинні допускати некритичного ставлення до тих старих понять, які непридатні в новій міжнародній обстановці …»

Як і у  більшості комуно-радянських документів, казуїстична мова цієї доповіді потребує пояснення людською мовою. А сказано тут буквально наступне:

—         Німеччина, а тим більш Радянський Союз не є агресорами. При цьому Німеччина після нападу на Польщу всіляко виставляється ледь не у вигляді постраждалої сторони, оскільки Англія і Франція не підписують з нею мир.

—         Якщо треба буде знайти винуватця у роздмухуванні нової великої війни, то на цю роль добре підходять Англія з Францією.

—         Після встановлення дружніх відносин між Німеччиною та Радянським Союзом краще не дискутувати про те, хто є «агресором», бо можна прийти до «помилкових висновків». (Це вже, мабуть, дружнє попередження занадто завзятим комуністичним агітаторам).

Ще один аспект, пов’язаний з окупацією Радянською армією Західної України та Західної Білорусі у вересні 1939 р. – це так зване «визволення» мільйонів українців та білорусів від польського ярма. В тій же доповіді 31 жовтня 1939 р. Молотов з цього приводу сказав наступне:

«Не треба доводити, що в годину повного розпаду Польської держави наш уряд повинен був простягнути руку допомоги братам-українцям та братам-білорусам, які мешкають на території Західної України та Західної Білорусі. Він так і  зробив… Територія Західної України разом з територією Західної Білорусі, яка перейшла до нас складає 196 тисяч квадратних кілометрів, а її населення — біля 13 мільйонів чоловік, із яких українців — більше 7 мільйонів, білорусів — більше 3 мільйонів, поляків — більше 1 мільйона, євреїв — більше 1 мільйону…».

А ось що писала газета «Правда» 18 вересня 1939 р. Гітлер прийшов у Польщу «…Щоб розширити життєвий простір для німців», а Молотов – з іншою метою: «Щоби визволити польський народ від нещасливої  війни, в яку він був втягнутий нерозумними керівниками, і дати йому можливість зажити  мирним  життям». Сам Сталін висловився більш відверто, охарактеризувавши Польщу як фашистську (!) державу, яка пригнічує інші народи, Сталін заявив, що «знищення цієї держави в нинішніх умовах значило б  однією буржуазною фашистською державою менше! Що поганого було б, якби в результаті розгрому Польщі ми розповсюдили соціалістичну систему на нові території та населення».http://libhistory.ru/book.php?book=249137&page=48

Що то було за звільнення від польського ярма, що то за захист від війни та що то за соціалістична система дуже скоро стало зрозуміло «братам-західнякам» українцям та білорусам. Достатньо сказати, що на протязі 1940  – початку 1941 рр. органами НКВД було репресовано майже 10 відсотків місцевого населення.




Цікаво ось що, 30 липня 1941 р., в розпал військової катастрофи Червоної армії внаслідок німецького нападу, в Лондоні в присутності Черчилля підписується угода про відновлення дипломатичних відносин між СРСР і урядом Польської Республіки у вигнанні (більш відома як «договір Майського-Сікорського»). Відновлюючи припинені 17 вересня 1939 р. в односторонньому порядку дипломатичні відносини, Радянський уряд визнавав, що радянсько-німецькі договори 1939 р. втратили силу в частині територіальних змін у Польщі. Тобто, непотрібні більше «старшому братові»  росіянину меньші брати-західнякі українці з білорусами. Живіть там під польсько – німецькою окупацією як хочете, ви вже не радянські громадяни. Військово — політичний момент потребує пожертвувати вами заради прихильності англійського та польського урядів. Отож, ні про яку російську братерську допомогу в ті роки не йшлося, голий цинізм і відверта брехня.

Польща. Вересень 1939 р.

Перехід польського кордону Червоною Армією 17 вересня 1939 р. був не просто актом привласнення «нічийної території», яка нібито стала такою після припинення існування Польської держави. Це були справжні військові дії Червоної Армії проти польської армії на боці гітлерівської Німеччини.

О 5-00 17 вересня 1939 року передові штурмові загони Червоної Армії перетнули кордон та розгромили польську прикордонну охорону. Перші години операції підтвердили дані радянської розвідки про відсутність значних угруповань польських військ, що дозволило прискорити наступальні дії. В ніч з 17 на 18 вересня радянські війська взяли Тернопіль, впродовж 18-19 вересня — Озерну, Сокаль, Броди, Бібку, Рогатин, і 19 вересня підійшли до Львова. Тут Червона армія зустрілась з частинами вермахту, які впродовж майже тижня блокували в місті 15-тисячний польський гарнізон на чолі з генералом В. Лянгером. Внаслідок переговорів між радянським і німецьким командуванням німці відійшли з цього району. Червона армія здійснила декілька невдалих спроб здобути Львів. 22 вересня 1939 року після переговорів з радянським командуванням львівський гарнізон погодився капітулювати на почесних умовах, які, втім, не було виконано. Після низки дипломатичних перемовин і відповідного остаточного узгодження демаркаційної лінії, німецькі війська почали передавати СРСР раніше захоплені ними українські та білоруські міста. Так 22 вересня Червоній Армії було передано місто Стрий, 24 вересня — Дрогобич. 22 вересня під час передачі радянській адміністрації білоруського міста Брест був проведений спільний військовий парад частин вермахту і Червоної Армії.

Спільний парад вермахту та Червоної Армії. 22 вересня 1939 р. Брест

В подальшому радянські війська вели бойові дії з окремими польськими загонами, які намагалися пробитися до кордонів Румунії та Угорщини. Ці операції Червона армія також нерідко проводила у взаємодії з частинами вермахту. Наприклад, 27-28 вересня в районі Журавинець радянські війська спільно з німцями розбили 4-х тисячну кінну групу польських військ під орудою генералів Владислава Андерса та Константина Плісовського, що саме намагалася перейти кордон з Угорщиною.

Після Польщі настала черга країн Балтії та Фінляндії. Ці країни у 1918 р. зуміли відстояти свою незалежність від комуно – російської військової агресії, тому цього разу Москва підійшла до справи більш ретельно підготовленою. У 1918 р прибалтам допомогли німці — тепер у 1939 р. пакт Молотова-Ріббентропа зв’язував німцям руки і залишав Естонію, Латвію, Литву без їхньої допомоги. У 1919 р. прибалтам допомогла англійська ескадра, а після початку другої світової війни німецький флот блокував прохід англійцям у Балтійське море. Цього разу у балтійських країн не було шансів проти Червоної армії. Можна було ще красиво загинути, але уряди Естонії, Латвії, Литви, мабуть, вирішили за краще зберегти нації. У військовому відношенні країни Балтії були більш вразливими, ніж Фінляндія, яка мала складні для ведення бойових дій природні умови Лапландії, міцну лінію оборони Маннергейма, і договір з Естонією на використання берегових артилерійських батарей в боротьбі проти Російського Балтійського флоту. Тож росіяни розпочали з менш захищених.