Активісти організації «Патріот України»: «Якщо не припиняться репресії, ми зірвемо Євро-2012»

грудня 29, 2011

Сьогодні, 29 грудня 2011 р., в інформагентстві УНІАН відбулася прес-конференція, присвячена арешту у Харкові лідера організації «Патріот України» і Соціал-Національної Асамблеї Андрія Білецького. У ній взяли участь ідеологічний референт ПУ і СНА Олег Однороженко, керівник Київської організації ПУ Євген Комісар та координатор Комітету визволення політв’язнів Микола Коханівський. Мав бути ще народний депутат Андрій Павловський, але чомусь не зміг.

«Декілька днів тому у Харкові затримали керівника організації «Патріот України», – почав Микола КОХАНІВСЬКИЙ, – і ця погана тенденція триває з початку року – українських націоналістів пресують міліція та СБУ. Білецького затримали за безглуздим звинуваченням у причетності до побиття людини біля офісу «ПУ» у Харкові. Це відомий випадко – неадекватний «афганець» обстріляв патріотівців гумовими кулями, вони гідно йому відповіли, хоча самі були травмовані. Вони звернулися до «швидкої» і міліції, в результаті вони сидять, «афганець» на волі. Терор влади проти дієвих органіацій, які не схиляються перед режимом внутрішньої окупації, триває.

Раніше «тризубівці», які спиляли голову Сталіну, отримали умовно, зараз намагаються залякати «Патріот». Це і ця справа у Харкові, і справа так званих «васильківських терористів». Всі київські керівники організації за гратами, тепер влада вирішила закрити і голову, щоб решта розбіглися Я сподіваюся, цього не станеться, бо є вища спаведливість і вища правда. Ми, КВП, будемо захищати їх всіма засобами і добиватися їхнього звільнення».

Є хороша тенденція, зазначив Коханівський, – коли йдеться про звільнення політв’язнів, люди різних поглядів об’єднуються і встають на їхній захист, і влада відступається. Не до кінця, звісно, дає умовно і т.д. Але активісти податкового Майдану і відпилювачі Сталіна зараз на свободі.

Олег ОДНОРОЖЕНКО

Олег ОДНОРОЖЕНКО зазначив, що є проблема недостатньої поінформованості суспільства. У ЗМІ подається завідомо неправдива інформація від МВС та СБУ, і не представлена точка зору тих, хто стає жертвами репресій.

Він розповів, як відбувалося затримання Білецького. Позавчора, 27 грудня, о 9 вечора, лідера СНА і ПУ затримав спецпідрозділ СБУ «Альфа» біля власного будинку. З ним були ще два побратими, на них наставили автомати і пістолети. Білецького відвезли до міської управи міліції, звідти в ІТТ. О 14:00 має відбутися суд по запобіжному заходу, сподівання на адекватне рішення – дуже невеликі. Заангажованість суддів, непрофесійність правоохоронних органів призводить до брутальних репресій, підтасовки свідчень і фактів.

Те, що сталося в Харкові, треба розглядати у комилексі з іншими репресіями проти ПУ.

Олег Однороженко розповів, як усе було. За його словами, 23 серпня до Харківського офісу ПУ на вул.Римарській прийшов самозваний журналіст Сергій Колесніков (не займався журналістикою, але мав журналістську корочку – для того, щоб мати дозвіл на пістолет). Він займався тим, що в Інтернеті під ніком Сармат поливав брудною лайкою все українське. Значна частина його висловлювань тягне на кримінал. Все це проходило повз увагу правоохоронних органів зі зрозумілих причин – Колесніков, за словами Однороженка, є позаштатним працівником СБУ.

Написавши купу бруду на все українське, він дістав гідну відсіч від члена нашої організації, який йому запропонував не геройствувати в Інтернет-просторі. Це було сприйнято як виклик поспілкуватися у реальному режимі. Колесніков узяв пістолет, прихаїв на офіс ПУ. Коли назустріч вийшли хлопці, які його вперше бачили, він у центрі міста почав по них стріляти Потім запхав одного у двір, і там сталася бійка. Нападника знешкодили, відібрали пістолет, викликали міліцію і «швидку».

Було порушено кримінальну справу, наші хлопці проходили у ній як потерпілі і свідки, Колесніков – як підозрюваний у хуліганстві.

Микола КОХАНІВСЬКИЙ

До середини жовтня ніяких інших версій не було. Але в той час влада розпочала масштабні репресивні заходи проти організації. Вже тяглася справа «васильківських терористів», у приміщення яким підкинули річ, схожу на саморобний вибуховий пристрій. Вся сфабрикованість цієї справи очевидна. Є заяви свідків – Олексія Чернеги і Юрія Бойка, які дали свідчення під тиском, а потім відмовились від них, зараз їх шантажують працівники СБУ.

З міського управління МВС справу Колеснікова було забрано у головне слідче управління. Приїхав полковник Легецький, широко відомий у вузьких колах – він вів справу про зникнення опозиційного журналіста і успішно її розвалював – це такий специфічний фахівець по веденню брудних справ проти опозиції. Він усе поставив з ніг на голову. На підставі надзвичайно абсурдних і протирічливих свідчень Колеснікова сфабрикував справу проти людей, які змушені були оборонятися від збройнго нападу.

За версією Легецького, відомий журналіст Колесніков приїхав на офіс ПУ, щоб провести журналістське розслідування, і хотів дізнатися більше про організацію. Він почав ставити питання, які не сподобались членам ПУ, і вони нанесли йому ножові поранення і дали по голові молотком, і він у напівпритомному стані змушений був відстрілюватися (внаслідок чого четверо чи п’ятеро хлопців дістали поранення).

«Патріотівці» начебто хотіли вбити Колеснікова, але тут прийшов Білецький і завадив убивству, бо почав грабувати потерпілого, забираючи у нього гроші. Тут приїхала міліція і перешкодила вбивству і пограбунку. Правда, невідомо, чому тоді хлопці самі викликали швидку і міліцію, і чому велику суму грошей (6 тис.доларів) у нападника забрала міліція, а не хлопці (і це було показано на всю Україну), тощо.

У середині жовтня хлопців було затримано, їх на 2 місяці залишили під вартою. В середині грудня суд за поданням полковника Легецького залишив їх під вартою ще на 2 місяці – під приводом, що необхідно проводити нові слідчі дії і експертизи. Але за ці 2,5 місяці, що вони сидять, з ними не проводилося жодних слідчих дій, навіть не допитали жодного свідка (а їх багато, бо інцидент трапився у центрі міста). Хлопців теж ні разу не допитали, вони просто сидять під вартою.

Мета СБУ – ізолювати і залякати керівництво ПУ та його активістів і паралізувати діяльність організації. На сьогодні із 8 членів проводу ПУ на волі лише двоє. Шестеро – в ув’язненні. Активістів постійно допитують. І це не тільки васильківська і харківська справи. У Донецьку, Луганську, Житомирі, Львові – всюди, де є осередки організації, на них відбувається постійний тиск.

Такі дії інакше як системними назвати не можна. СБУ сфабрикувала цю справу і почала широкомасштабний наступ на організацію. Не може бути такого збігу обставин, що як тільки почалося у Василькові і Києві, наступного дня «випадково» відбувся напад у Харкові.

Колесніков – дуже добрий знайомий Ігоря Гаврилюка – одного з основних опонентів ПУ у Василькові. Вони були сослуживцями і брали участь у місцевих виборах у Василькові, у яких ПУ теж брали участь. Колесніков був одним з редакторів газети «Новий регіон» (про це Олегові Однороженку розповів ув’язнений нині Ігор Мосійчук).
Тому Колесніков чудово знав, що таке ПУ, і мав великий негатив до цієї організації. За всіма даними, каже Однороженко, і Гаврилюк, і Колесніков є позаштатними співробітниками СБУ.

У кінці листопада на Андрія Білецького відбувся напад. Хто це зробив, відомо і нам, і СБУ, і міліції. Відомі їхні прізвища і імена, є покази свідків. Їх підозрюють на грунтовних підставах, що вони робили й інші напади на членів організації. Це позаштатні співробітники СБУ Калюка і Бестаєв. Користуючись довірою, вони підкинули зброю Володимиру Шпарі.

Зараз вони знаходяться на волі. СБУ сподівалася на такий самий сценарій, що був із Колесніковим. Вони стріляли у Білецького не ховаючись, вочевидь, чекаючи на помсту з нашого боку, щоб можна було потім закрити хлопців. Нас намагаються поставити в такі умови, коли ми нічого не можемо вдіяти. На нас нападають, ми пробуємо чинити самозахист, нас закривають, а нападники на волі. Колесніков у прекрасному здоров’ї, продовжує писати матеріали на сайті «донецько-криворізької республіки», у яких закликає до розчленування України.

У нас давній і принциповий конфлікт із правоохоронними органами.

Ми займалися виявленням точок контрафактного виробнитцва у Харкові, де працювали мігранти. Ми виявляли точки наркоторгівлі, які кришуються МВС. Не приховували свої антисистемні настрої. Бо нас не влаштовує бєспрєдєл у країні.

Ми по мірі сил боролися з окупаційним режимом. Ми справді вважаємо його окупаційним. Для влади ПУ, вочевидь, був однією з сил тяжіння протестних настроїв. Тому в інтересах влади було, як їм здається, ліквідувати це джерело неприємностей. Але влада тут прораховується, бо такими засобами вона не подавить протестний рух. У нас достатній кадровий потенціал і активне членство, ми не відступаємо від своїх ідейних і світоглядних.засад і намірів повалити цей режим, і будемо прцювати до його повалення.

За 2 дні до затримання Білецького відбулася нарада керівництва ПУ і СНА у Києві, на якій було прийнято рішення про початок процесу реєстрації політичної партії.Ми хочемо перейти у політичну площину і боротися з цим режимом на всіх фронтах, що владі не вигідно. Вона написала для нас роль «пугала», терористів, і не хоче пускати нас у політичну площину.

Євген КОМІСАР

Євген КОМІСАР: Тиск на організацію робиться незаконними методами і навіть без видимості законності. 4 січня розпочався процес проти так званих васильківських терористів. Самі СБУшники визнали, що це була спецоперація з метою припинити діяльність ПУ, а ніякого тероризму не було. Один з високопосадовців СБУ на днях був звільнений з посади – через те, що операція провалена, жодних доказів причетності хлопців нема. Сьгодні у СБУ і прокуратури нема жодних можливостей довести винуватість хлопців.

Сьогодні ми отримали заяву і довели її до всіх правоохоронних органів і правозахисних організацій. Це заява від Максима Бондаренка, одного зі свідків у цій справі. Це вже третя заява, в якій свідок відмовляється від даних під тиском показів.

Йому 18 років, він випадково опинився на місці знайдення предмету, схожого на вибуховий пристрій. Його всю ніч тримали в СБУ, погрожували відрахуванням з університету, а коли він відмовився дати неправдиві покази проти Мосійчука, Бевза та Шпари, йому сказали, що інакше відправлять у СІЗО і він стане обвинуваченим. Після того, як його примусили дати неправдиві свідчення, його кілька різвив викликали на допит, а також пояснювали декану (хлопець вчиться в національному авіаційному), що це проблемний студент, якого краще відрахувати.

Це свідчить, що СБУ втрачає всі засоби впливу. Хлопцям перешкоджає вийти на волю лише тиск СБУ на суддів. Судді бояться СБУ, бо СБУ кришує хабарництво в судовій системі і знає все про суддів – хто скільки бере.

Нам стало відомо, що СБУ отримала наказ до Євро-2012 припинити діяльність усіх правих організацій, щоб вони не псували іміджУкраїни перед Європою. А ми виступали проти чемпіонату України з футболу, бо це не дуже значна подія, а лише засіб для крадійства грошей з бюджету.

Наш ультиматум: якщо наших побратимів буде засуджено, ми не дамо провести цей чемпіонат.

КОХАНІВСЬКИЙ: «Я вірю, що всі хлопці опиняться на свободі. Ми плануємо провести акцію під Лук’янівським СІЗО 14 січня, а на Водохрещу поколядувати під СІЗО у Харкові. Будемо здіймати розголос. Не така вже сильна ця влада, просто вона тремтить і через це робить такі неадекватні дії. Якщо ПУ, наприклад, звинувачують у розповсюдженні дитячої порнографії – то це свідчить про повне незнання об’єкту і повну непрофесійність.

Система тремтить, вона має впасти, і вона впаде. Хлопці будуть на свободі, а Україна буде вільна».

Один із журналістів спитав: «Чому ви не ініціювали подання в прокуратуру про розпалювання міжнаціональної ворожнечі Колесніковим. І чи гроші, які знайшла у нього міліція, не були вкрадені в офісі ПУ (бо є й така версія)?»

Олег ОДНОРОЖЕНКО відповів: «Ми багато робили подань про антизаконні дії. Наркоторгівля, продаж липових дипломів нелегальним мігрантам, але всі вони не мали жодних наслідків. Ми не такі наївні, щоб думати що правоохоронні органи можуть на щось вплинути. Це просто великі бандформування. Відділи міліції фабрикують справи, вішаючи убивства на бомжів, і займаються дрібним рекетом. Двоє чеченців в Одесі примудрилися поставити у незручне становище всю міліцію і всю СБУ.

Щодо грошей – там взагалі не йшлося про вкрадені гроші. Просто Легецький поговорив з Колесніковим, а потім під час обшуку у батьків Білецького були знайдені три тисячі гривень (через 2 місяці після інциденту), які Колесніков опізнав як свої. Це вже такий непрофесіоналізм і безсоромність…

— Звідки у вас інформація, що Калюка, Бестаєв і Колесніков позаштатні працівники СБУ?

ОДНОРОЖЕНКО: Калюка і Бестаєв цього не приховують. Самі писали в контакті. Крім того, вони за завданням СБУ проводять вербовочну роботу. Говорили з десятками наших членів, що СБУ розчавить організацію, і вціліє лише той, хто погодиться на співпрацю. Заходили вони і до Володимира Шпари, через 2 дні у нього відбувся обшук і знайшли пістолет і тротил (біля ясел маленької дитини).

Колесніков теж не дуже приховує. Плюс логіка подій. Він робить збройний напад – і йому нічого. До того ж, він прийшов наступного дня після початку справи «васильківських терористів».

На питання, як патріотівці збираються зривати Євро, ОДНОРОЖЕНКО відповів, що, безумовно, Євро відбудеться. «Але, уявіть собі, приїдуть тисячі гостей, журналісти, і ми по максимуму донесемо до європейської громадськості, що насправді робиться в Україні. Зірвати футбольний матч порівняно в рамках закону не така вже й велика проблема. Причому без терактів, достатньо мирними засобами. В разі чого – можемо навіть у Польщу з’їздити. Розуму вистачить. На відміну від СБУ, ми маємо серйозний інтелектуальний потенціал».

СТАЛІН=ГІТЛЕР

ВО «Тризуб» ім. С.Бандери ініціювала проведення загальноукраїнської національно-захисної акції «СТАЛІН=ГІТЛЕР=ЯНУКОВИЧ».

Першим її етапом є розповсюдження у всіх областях України плакатів антикомуністичної, антинацистської та антирежимної тематики.

Подальші етапи загальноукраїнської акції «СТАЛІН=ГІТЛЕР=ЯНУКОВИЧ» відбудуться найближчим часом!

Українці! Долучайтеся до боротьби за Українську Національну Державу!

Геть сталінізм і гітлеризм!

Геть режим внутрішньої окупації!

Слава Україні!

 

Творчі ідеї щодо форм та методів проведення акції надсилайте за електронною адресою: ussd@ukr.net.

www.banderivets.org.ua

 

«СТАЛІН=ГІТЛЕР=ЯНУКОВИЧ»

Беларусь. Годовщина Площади: Снова брутальный разгон и массовые аресты

 

Годовщина Площади: Снова брутальный разгон и массовые аресты (Фото, видео)

Власти боятся даже символичного напоминания событиях 19 декабря 2010 года.

Вечером 19 декабря возле музея Великой отечественной войны и за Дворцом Республики стояли два десятка автобусов и машин со спецназом, а также четыре автозака МАЗ. На Октябрьской площади и проспекте Независимости наблюдалось большое количество агентов в штатском, в то время как милиционеры в форме досматривали пассажиров на выходах из метро.

Тем не менее в разных местах проспекта были заметны группы неравнодушных людей — некоторые со свечами, цветами и национальной символикой.

В 19 часов около двух десятков человек поставили зажженные свечи у памятника архангела Михаила возле Красного костела. На месте молебна участники развернули портреты политзаключенных и стали скандировать «Свободу политзаключенным!» и «Жыве Беларусь!». На них сразу напали люди в штатском, около десятка человек затащили в микроавтобусы. Крики были слышны и за Красным костелом. Возможно, там задержании приобрели более жесткую форму.

Несмотря на задержания, количество протестующих возле Красного костела на площади Независимости выросло до 200 человек. Однако людей снова стали разгонять и арестовывать. Сегодняшние задержания, отмечает «Наша Ніва», были чрезвычайно жесткими — людей тащили по ступенькам, били по головам.

Кстати в это время, руководители посольств стран ЕС присутствовали на вечернем богослужении в Красном костеле — они «помолились за здоровье и лучшую участь белорусских политзаключенных». Среди дипломатов была руководитель представительства Евросоюза в Беларуси Майра Мора. Это было в то время, когда возле костела происходили задержания участников акции.

По словам очевидцев, костел также посетил временный поверенный в делах США в Беларуси Майкл Скэнлан.

Среди задержанных — активисты оппозиции Александр Степаненко, Дарья Белюс, Виталий Васильков, Юлия Хлащенкова, Мария Касьян, Анна Ковалевская, Сергей Лысков, Андрей Молчан, Мусский Михаил, Васильев Роман, Протосовицкий Андрей, Владимир Яроменок, Александр Макаев, Дмитрий Криминецкий .

Избивали и журналистов. Фотографа Виктора Драчева люди в штатском толкнули на землю с метрового парапета. В руках он держал фотоаппарат, поэтому не смог сгруппироваться и сильно повредил колено.

На улице Немига в Минске также был задержан общественный активист Александр Арцибашев и еще несколько человек. Они собирались запустить в небо китайские фонарики, и таким образом отметить годовщину разгона Площади.

На Октябрьской площади задержали бывших политзаключенных Василия Парфенкова и Никиту Лихавида с матерью. Они подошли к одному из киосков с горячими напитками и пирожками, «тихари» сразу же схватили их и затащили в автозаки, стоящие за Дворцом профсоюзов.

У ресторана «Васильки», который напротив здания КГБ, начальник минской милиции Александр Барсуков лично проверял сумки, пакеты и различные пакеты у прохожих, которые двигались вдоль проспекта Независимости.

Возле здания музея истории Великой Отечественной войны неизвестные в штатском повалили на землю несколько молодых людей и увели за торговые палатки. Спустя несколько минут оттуда отъехал микроавтобус без номеров.

Несмотря на это, напротив Академии наук в поддержку политзаключенных один за другим прогремели три фейерверка…

После окончания акции около 20 человек собрались возле РУВД Центрального района Минска, где находится большинство задержанных. Внутрь никого не пускают, объяснений не дают. Как сообщил правозащитник Андрей Бондаренко, к РУВД подъехала «скорая помощь».

По данным правозащитников, в Московский РУВД Минска доставлено 19 человек.

В память о событиях 19 декабря 2010 года с 19.00 до 20.00 от станции метро «Академия наук» до площади Независимости запланирована символическая акция «Зажги свечу надежды».

«19 декабря 2010 года в нашей стране потух свет. Целый год мы жили в темноте. Одни пытались увидеть небо сквозь темные решетку тюремных камер, другие стояли темными зимними утрами у тюрем, чтобы узнать хоть что-то о своих близких», — говорится в обращении, которое распространялось в социальных сетях.

«Пусть каждый зажжет свою свечу, где ему удобно: у дороги, на остановке, на ступеньках магазина, кинотеатра. Давайте осветим не только Минск, но и центральные улицы других городов нашей страны», — призвали организаторы акции.

Несмотря на исключительно мирные намерения организаторов акции, в центр Минска еще задолго до ее начала начали стягиваться силовики.

С самого утра в Минске и других городах Беларуси продолжались превентивные задержания активистов оппозиции.

Беларускі Супраціў

Андрій БЛІНЕЦЬ

Прийнято вважати, що після розгрому німецько-фашистських військ в Білорусі партизанський рух природньо припинив своє існування -не стало супротивника.Насправді ж партизанська війна продовжувалася: летіли під укіс потяги, гриміли постріли, ліси прочісували каральні загони. Тільки билися тепер білоруси не проти гітлерівців, а проти радянського режиму. На жаль, відомо про цих партизанів поки дуже небагатьом…

 

Звільнення або…

Влітку 1944 р. Червона Армія, розгромивши німецькі війська в Білорусі, рушила далі на захід. Гітлерівська окупація закінчилася. Але до відчуття радості перших днів звільнення незабаром додалася гіркота розчарування. Нова стара влада не довіряла жителям звільнених районів. З погляду кремлівського керівництва, всякий, хто проживав на окупованій території і не брав активної участі в партизанській або підпільній боротьбі, розглядався як потенційний зрадник батьківщини. І вчитель, який при німцях викладав у школі, і поліцейський, що брав участь в каральних операціях, в рівній мірі оголошувалися посібниками окупантів. Але головну небезпеку радянська влада вбачала в молоді. В тих, кому було 17-19 років, хто не отримав «комсомольського гарту» і був здатний мислити самостійно, а не у дусі марксистсько-ленінських догм.

Не дивно, що за бойовими частинами Червоної Армії йшли полки НКВД, завданням яких було очищення території від «неблагонадійних елементів». Через табори фільтрацій пройшли тисячі чоловік, яким інкримінувалося шпигунство і зрада Батьківщині. Далеко не всі повернулися звідти.

Особливо напружена ситуація склалася в Західній Білорусії, яку не встигли радянізувати за два передвоєнні роки і тому прагнули надолужити упущене. Часта зміна влади в цьому регіоні (до 1939 р. — польська; з 1939-го по 1941 рік — радянська; з 1941-го по 1944 рік — німецька) не принесла населенню нічого доброго і краще за всяку агітацію підводила людей до думки, що нормально білорус може жити тільки в своїй власній державі. Радянський Союз таким не вважався. Більш того, багато хто розглядав більшовицький режим як окупаційний, такий, що прийшов на зміну фашистському.

«Несвідомість» білорусів виявилася і в тому, що вони наполегливо не бажали служити в армії. Офіційні документи тих років повідомляють про десятки тисяч ухильників і дезертирів. Простіше простого назвати їх всіх боягузами, але… У д. Машуки Клецкого району мені розповідали про одного селянина, який в роки окупації був зв’язковим партизанського загону, а в 1944-му робив все, щоб не потрапити в армію: ховався в підвалі, на вулицю виходив тільки в жіночому одязі і т. д. Свій вибір він пояснював просто: поки тут були німці, з ними потрібно було боротися, а зараз німців немає і не воювати потрібно, а урожай збирати, щоб зиму пережити. Такої точки зору дотримувався багато хто. Крім того, невдоволення населення викликало насильницьке нав’язування радянських порядків і заміна місцевих уродженців на керівних посадах вихідцями з Росії і східних областей республіки.

Хтось терпів, прагнучи до всього пристосуватися. Хтось в анкеті в графі «національність» писав «поляк», сподіваючись отримати дозвіл на виїзд до Польщі. Але було немало і тих, хто став на шлях опору. У містах створювалися підпільні антирадянські організації, в лісах — партизанські загони. Не всі ставали «лісовими братами» по ідейних міркуваннях. Для багатьох це була єдина можливість зберегти життя і свободу.

Наприклад, Степан Лобовіч в роки окупації був мобілізований в поліцію, де прослужив декілька тижнів. Ні у яких каральних операціях не брав участь і провини за собою не відчував. Літом 1944 р. добровольцем вирішив піти в Червону Армію і у військкоматі щиро розповів про свою поліцейську службу. Його попросили залишитися удома і почекати, решту призовників відправили на фронт. Зрозумівши, що йому загрожує арешт, Лобовіч пішов в ліс і організував загін, який діяв до 1951 р. У зброї нестачі не було. Запасливі білоруські мужики хіба що танків і літаків в своїх схованках не зберігали.

Не випадково вже в кінці 1944 р. наказом Л. Берии для проведення спецоперації до Західної Білорусі було направлено 13 полків НКВД. Незабаром Берія рапортував Сталіну, що ними ліквідовано 288 антирадянських організацій, арештовано понад 5 тис. їх учасників, 700 «агентів німецької розвідки», 1643 дезертири і 48 тис. ухильників від призову в армію. 800 повстанців загинули в боях. Не дивлячись на розмах операції, антирадянський рух не був знищений. Навпаки, число партизанських загонів зростало. А незабаром вони були об’єднані в організацію «Чорний Кіт». Керував нею Міхась Вітушко.

 

Міхась Вітушко

Він народився в Несвіжі у 1907 році. Вчився в Клецькій і Віленській білоруських гімназіях. Потім закінчив Празький університет і Варшавський політехнічний інститут. З гімназичних років брав активну участь в національному русі. Був членом Об’єднання білоруських студентських організацій, підтримував контакти з національними діячами за кордоном. Така активність при Радах ледь не коштувала йому свободи, при німцях — життя.

З окупацією Несвіжу більшість керівних постів в місті були зайняті поляками. Своє головне завдання вони бачили у фізичному винищуванні білоруської інтелігенції як можливих конкурентів в боротьбі за вплив на маси. Як правило, це робилося таким чином: чиновник-поляк доносив гітлерівцям, що білоруські активісти симпатизують більшовикам і залишені тут для підривної роботи. Німці заарештовували підозрюваних і, не витрачаючи часу на розгляд, розстрілювали їх або кидали в концтабори. Подібний донос був складений і на Вітушко, про що його попередив один з поліцейських. Завдяки цьому він встиг втекти з будинку перед самим приходом гітлерівців.

Вітушко належав до тієї групи національних діячів, які, розчарувшись за роки війни і в радянському, і у фашистському режимах, утворили підпільну Білоруську незалежніцкую партію (БНП) для боротьби за суверенну Білоруську Народну Республіку (БНР). Він брав участь в розробці плану антифашистського повстання в Мінську в червні 1944 р. З ряду причин повстання не відбулося, і керівництво БНР перебралося на захід. Те, що Німеччина вже програла війну, було очевидно. Але не виключалася можливість нового конфлікту між СРСР і західними державами.

Налагодженням контактів з союзниками зайнявся Дмитро Космовіч, а Вітушко і Всеволод Родько стали готувати кадри для партизанських загонів. На той час їх соратники, що залишилися в Білорусі, вже збирали зброю і готували базові табори. Віктор Сикора — керівник БНП в Поставах — згадував: «:Летом 1944 р. прибув зв’язний від Родько. Нам було наказано залишитися для прийому бойової групи і створення білоруського підпілля в тилу Червоної Армії… У мене була озброєна група. Були кулемети, гвинтівки, автомати, гранати, інша зброя. У нас своя пекарня була, своє виробництво. Шили чоботи, дьоготь гнали… І млин свій був. Ми ні по кому не зробили жодного пострілу. Сиділи в лісі і чекали».

На рубежі 1944-1945 рр. за допомогою абверу до Білорусі було перекинуто декілька диверсійних груп. Вони були укомплектовані підготовленими фахівцями і повинні були стати ядром для формування партизанських загонів. У складі однієї з таких груп в Налібокськой пущі десантувався і Міхась Вітушко. До цього часу ЦК Білоруської незалежніцької партії присвоїло йому звання генерала. Як показали подальші події, Вітушко, не маючи військової освіти, виявився гідним цього звання. У Налібоках він оголосив про створення Білоруської визвольної армії, до якої повинні були увійти всі партизанські загони. З невідомих причин ця назва не прижилася.

 

«Чорний Кіт» діє

За деякими оцінками, ця організація налічувала до 40 тис. чоловік. При цьому в лісах знаходилося менше половини з них. Більшість же цілком легально жили в містах і селах, працювали в колгоспах і радянських установах, забезпечуючи партизан медикаментами, продовольством, здобуваючи для них необхідні відомості. Ці люди діставали зброю з схованок лише тоді, коли проводилися важливі акції.

Головний штаб «Чорного Кота», якого очолювали Вітушко і його заступники, — Охрем і Шукайловіч — знаходився в Налібокській пущі. Крім розробки бойових операцій і керівництва пропагандою штаб забезпечував партизанську агентуру грошима і документами, розподіляв по загонах зброю і амуніцію, захоплені в боях або отримані з-за кордону. В основному «Чорний Кіт» діяв на Гродненщині, Брестчині, Белосточчині і Віленщині. Окремі його загони билися під Могильовом, Вітебськом, Мінськом, Борисовим. Тісні контакти підтримувалися з польською Армією Крайової, Українською повстанською армією (УПА), литовськими і лотиськими партизанами. Відомо, що спільно з поляками групи Вітушко контролювали залізниці Мазовії і Белосточчини. Завдяки своїй агентурі вони отримували докладну інформацію про рух ешелонів, вантажі, що перевозяться, і їх охорону. Бійці УПА ще в 1945 р. допомагали білоруським загонам пробиватися через Волинь на Поліссяі, а в 1949 р. разом з ними атакували м. Гайновка (Белосточчина). Серед груп, які підкорялися Вітушко, були загони з такими незвичними для нас назвами як «Вервольф», «Едельвейс», «Цепелін». Вони складалися з німців, що тікали з полону, солдатів і офіцерів вермахту, які не змогли пробратися до Німеччини і приєдналися до білорусів в їх боротьбі. Пізніше деяким з них вдалося-таки повернутися додому.

І все-ж більшість партизан були місцевими жителями. Перший секретар Юратішкського райкому партії в листі Сталіну визнавав: «…В більшості своєму бандити — з місцевого населення. Є сім’ї, де по два і навіть три чоловіки знаходяться в банді… З сім’ями бандитів треба нещадно розправитися — виселити з району, конфіскувати їх майно, а самих бандитів, яких ловлять хоч би і без зброї, нещадно розстрілювати або ж засилати на найважчі роботи».

На 1945-ій і 1946 роки доводиться пік партизанської активності. В околицях Браслава загін Короля, що налічував 500 бійців, наводив жах на органи радянської влади. НКВД неодноразово заявляв про знищення цього загону, але Король зумів відвести людей на Дісненщину і після реорганізації відновив бойові дії. Під Слонімом билися близько 200 партизан. З’єднавшися із зельвенськім загоном Степана Лобовіча (близько 150 бійців), вони захопили м. Озерніца. Великі загони дислокувалися під Вілейкою, де ними командував дехто Олег, а на Мінщині і Случчині партизанами керував полковник Г. Под Новогрудком бився загін Романовіча, кістяк якого складали колишні бійці Новогрудського ескадрону.

Радянські війська несли в боях з «лісовиками» відчутні втрати. Не припинялися диверсії на дорогах. Під Слонімом був розбитий військовий транспорт з 20 вантажівок. Під Молодечно під укіс пустили ешелон з амуніцією і зброєю. У формі радянських солдатів і офіцерів, з підробленими документами партизани безперешкодно пересувалися всією Білоруссю. За підтримки населення вони повністю контролювали околиці Ліди, Барановичів, Молодечно.

Люди, які в ці дні зустрічалися з Вітушко, не приховували свого захоплення цією людиною. Наведу декілька фрагментів із спогадів: «…Витушко щодня проводить з своїми командирами загонів оперативні наради. Від різних несподіванок його оберігає охорона — непримітні на вигляд хлопці. Вітушко знаходиться скрізь і… ніде. Завжди у нього тисячі самих різних задумів», «Перед командиром партизан Вітушко всі відчувають острах… Він середнього зросту, чорноволосий, з проникливим поглядом. Вітушко є фанатичним супротивником більшовизму. Він б’ється всіма способами за незалежність своєї білоруської Вітчизни».

Про активність партизанів побічно свідчить і тодішня радянська преса. Газета «Звязда» за весь 1947 р. жодного разу безпосередньо не згадує про акції «Чорного Кота», зате її шпальти рясніють повідомленнями про те, що «партійні органи Слонімського району зовсім припинили свою діяльність», «в Барановічськой області не ведеться пропаганда колгоспного ладу», «в Лідськом районі запущена партійно-політічеськая робота». А ось ще одна витримка: «Селяни, які складають 80% всього населення західних областей, погано інформовані про життя нашої країни. Зростання партії за рахунок місцевого населення йде зовсім незадовільно. Газети не займаються систематичною пропагандою ідей радянського патріотизму, слабо пропагують радянський лад, радянську соціалістичну ідеологію». І затверджував це не хто-небудь, а перший секретар ЦК КП(б) Б Гусаров! На сторінках «Звязди» постійно повторюються заклики: «Потрібна рішуча активізація боротьби з ворожими елементами, викриття і ліквідація куркульських, польсько-німецьких і білорусько-німецьких націоналістів». Значить, було від чого турбуватися.

Потрібно враховувати, що «Чорний Кіт» був не єдиною антибільшовицькою організацією. В цей же час на Поліссі діяли загони «Беларуськай Народнай Партызанкі» і українських націоналістів. На заході республіки — польська Армія Крайова. Немало було і партізан-одінаків, що не примикали ні до однієї організації. Ховалися в лісах і звичайні банди, що складалися з карних злочинців, які займалися грабежами і вбивствами мирних жителів. Умовчати про них означало б схибити проти істини.

З 1946 р. радянські органи розгорнули активну боротьбу з партизанами. Перша великаа операція була проведена в Молодеченській області. Її територію розділили на оперативні ділянки, куди прямували спецгрупи НКВД і НКГБ. Після «зачистки» однієї ділянки їх перекидали на іншій. Таким чином за 5 місяців було знищено 25 партизанських загонів. Всього ж до червня 1946 р. по республіці було розбито 97 білоруських загонів і підпільних організацій по 40-50 чоловік в кожній.

Це, а також неврожай, що утруднив постачання партизан продовольством, примусило «Чорного Кота» змінити тактику. На раді командирів було вирішено формувати замість великих загонів мобільні групи від 3 до 10 чоловік в кожній. Вони підтримували між собою постійний зв’язок і координували свої дії. У 1947 р. було ухвалено нове рішення: «Берегти людей і народне майно, утримуватися від непотрібних провокацій Радянської влади. Партизанщиною не звільниш народ і країну, потрібно чекати війни і тоді діяти». З того часу акції набули в основному не військового, а пропагандивного характеру або були направлені проти найбільш ненависних представників комуністичного режиму.

У травні 1947 р. загін «Крета» захопив Бобровічську і Марічську сільради (Гродненська обл.), знищивши всю їх документацію. Були зірвані радянські прапори, а замість них вивішені біло-червоно-білі прапори. В кінці 1948 р. до рук партизанів потрапили «комісари особливого призначення» Маджікидзе, Васильев і Гусарів, які відрізнялися особливою жорстокістю при допитах. Все троє були страчені. 8 вересня 1951 р. бійці «Чорного Кота» зірвали проведення мітингу у Вільнюсі, кинувши в натовп декілька петард. У сум’ятті, що зчинилося, зазвучали антирадянські гасла і заклики до опору. Міліції довелося силою розігнати демонстрантів. Наступного дня в околицях міста з’явилися листівки на білоруській, польській і литовській мовах із закликами об’єднуватися для боротьби з більшовизмом і не допускати створення колгоспів.

Радянській ідеологічній машині партизани протиставили свою пропаганду. Їх газета «iнфарматар» писала: «Мета сталiнскага бальшавiзму — узгадаваць поўнасцю паслухмянага, нациянальна-мяшанага, поўнасцю бяспраўнага, не маючага нiчога чалавека-нявольнiка, бо толькi геткая сiстэматызаваная двонога арганiзацыя можа надацца Сталiну для здзяйснення яго планаў гамору над сусветам». Всього ж у підпільних, а часто і у державних друкарнях друкувалися десятки газет: «За волю», «Да чыну», «Наш адказ», «За Бацькаўшчыну», «Души бальшавiцкую гадзiну», «Вольні селянiн», «Пад абцасам маскалеў» та ін. Видавалися також численні брошури, листівки, плакати.

Окремо варто сказати про акцію загону Соколовіча. У січні 1948 р. він захопив ряд сіл між Борисовим і Радошковічамі і на цілий місяць встановив в них свою владу. Серед населення регулярно розповсюджувалася партизанська газета «Лесавiк». Щоб вибити повстанців із зайнятого ними району, радянським військам довелося застосувати отруйні гази.

У цей період радянські органи неодноразово заявляли, що Вітушко загинув або взятий в полон, але кожного разу партизани спростовували ці повідомлення. У березні 1948 р. Вітушко з своїми людьми зайняв Новогрудок. Вночі 500 партизан вступили на вулиці міста, де до них приєдналися місцеві жителі. Швидко і безшумно були блоковані будівлі МГБ, казарм місцевого гарнізону, райкому і райвиконкому, міліції. За три години радянська влада в місті перестала існувати. Над райвиконкомом злетів національний білоруський прапор. А вранці партизани зникли в навколишніх лісах так само раптово, як і з’явилися.

 

Без шансів на перемогу

Та все ж з 1947 р. партизанський рух пішов на спад. Без допомоги ззовні і якої-небудь перспективи «лісові брати» не могли довго протриматися. А допомога з-за кордону була мінімальна. Британська розвідка якийсь час передавала білорусам зброю, боєприпаси і радіоапаратуру, але підготовка диверсійних груп і командних кадрів спільно з емігрантськими організаціями розгорнулася тільки в 50-і роки, коли більшість загонів «Чорного Кота» вже припинили боротьбу. На батьківщині про еміграцію ходили найнеймовірніші чутки. Говорили, що уряд БНР у вигнанні активно діє на Заході, що вже сформована білоруська армія, яка ось-ось почне свій похід. Ці розмови додавали упевненості бійцям, вселяли в них надію на сприятливий результат. Але на ділі наша еміграція через свою роз’єднаність і неорганізованість надавала партизанам в основному лише моральну підтримку. Так, президент Ради БНР своїм декретом від 1 вересня 1949 р. встановив спеціальні нагороди для партизан: медаль Партизана, орден Залізного Лицаря і орден Погоні. У числі нагороджених був і генерал Міхась Вітушко.

Але головна причина зниження активності крилася в тому, що люди втомилися від війни, і не було ніякої надії на зміни. Очевидець тих подій Василь Струповець згадував: «Війни з Америкою чекали, чекали моменту, щоб повстати проти цієї банди радянської. Тоді пішли б і села, всі пішли. І зброя готова була. А так тягнулося, тягнулося: Років чотири люди по лісах ходили, а їх амністували. І що робити? І війни немає, і нічого не дочекалися. Повиходили ті, кого не вбили».

Влітку 1949 р. командування «Чорного Кота» прийняло рішення про частковий розпуск загонів. Хтось пробирався на захід, хтось намагався легалізуватися і почати нове життя. До Хорошівської сільраді Слонімщини прийшло півсотні «лісових братів». Вони склали зброю і оголосили, що повірили Радянській владі і вирішили припинити боротьбу. Їх розпустили по будинках, а через декілька місяців всіх вивезли до Росії, звідки не повернувся ніхто. У лісах залишилися лише ті, хто розумів: пощади їм не буде. Але і вони не змогли протриматися довго.

 

Сліди втрачаються

А що ж Вітушко? У 50-і роки повідомлення про нього ще зустрічалися на сторінках емігрантських видань, але часто були настільки неймовірні, що в них важко було повірити. Наприклад, в 1956 р. мюнхенська «Бацькаўшчына» опублікувала наступну інформацію: «Літом 1952 р. під Слонімом проходили широкомасштабні навчання військ Білоруського військового округу. У перший день маневрів двоє людей з «Чорної Кішки», переодягнуті у форму радянських солдатів, під виглядом патруля зупинили машину командувача БВО і, погрожуючи зброєю, вивели генерала і його ад’ютанта з машини і із зав’язаними очима повели до лісу. Через деякий час партизани повернулися переодягнутими у форму заарештованих ними офіцерів і впродовж півтора годин командували маневрами.

Робили все навпаки, але дуже хитро. Маневри проходили з використанням бойової зброї, як на фронті. Наслідки неправильних наказів з’явилися негайно. Машини не встигали відвозити до санчастин поранених і вбитих… За півгодини вся санчастина була переповнена. Характерно, що коли генерал «Чорної Кішки» командував маневрами, він приймав рапорти високих офіцерів не виходячи з машини». Далі повідомляється, що тільки випадково Вітушка впізнали і заарештували, але того ж дня обміняли на радянського генерал-лейтенанта.

Погодитеся, це більше схоже на вигадку, чим на правду. Мабуть, в свідомості багатьох Вітушко вже став якимсь Робін Гудом, про якого складали легенди, приписуючи все нові і нові подвиги.

Проте дослідник білоруського антирадянського руху Сергій Ёрш вважає, що Вітушко знаходився на Батьківщині до 1956 р. У 1955 р. недалеко від Мінська ще відбувалися бої між частинами Радянської Армії і партизанами, але невідомо, що це були за загони і хто ними командував.

Розмірковуючи про долю генерала, слід розглядати три версії:

— потрапив до рук органів держбезпеки і був страчений;

— загинув в бою від випадкової кулі;

— перебрався на захід і, побоюючись помсти з боку КДБ, жив під чужим ім’ям у якому-небудь невеликому містечку.

Першу версію можна відкинути відразу ж. Радянські органи так часто «ховали» Вітушка, що, якби він дійсно потрапив до них до рук, над ним напевно влаштували б гучний процес. А про його страту розтрубили б всі ЗМІ БССР. Нічого подібного не було, а значить, похвалитися чекістам було нічим.

Друга версія вірогідніша. Вітушка у супроводі охорони цілком міг напоротися на чекістів і загинути. Природно, документів при нім не було, і чекісти доповіли б про знищення ще однієї «банди», не знаючи, що їх жертвою став сам командир «Чорного Кота».

Цілком реальна і третя версія. Партизанський генерал дійсно міг доживати свій вік де-небудь за кордоном, і лише пара-трійка друзів могла знати про його місцезнаходження. У Вітушко були всі підстави побоюватися за своє життя. Він розумів, що радянська влада не забуває і не прощає своїх ворогів.

Я довго не міг зрозуміти, чому радянські історики дружно мовчали про Вітушка, а якщо і згадували, то якось побіжно. Про того ж Степана Бандеру хай і з навішуванням певних ярликів, але писали, а про Вітушка — ні. Розгадка прийшла несподівано. Адже з Бандерою КДБ врешті-решт розправився, і він був мертвим ворогом, а до Вітушка руки не дотяглися. Він залишився непереможеним. І будь-яка згадка про нього була б нагадуванням про слабкість радянського режиму…

 

P.S. Додам, що дослідник руху Беларуськага Супрациву Сергій Ёрш повідомив напередодні, що М. Витушка помер тільки минулого року в еміграції у віці 98 років. За словами С. Ёрша, місце поховання Витушки буде відкрито тільки після зміни чинного режиму в Білорусі. А зараз готуються до видання мемуари Витушки про події тих днів.

НАС НЕ ЗЛАМАТИ! Інтерв’ю з націоналістами, які захистили честь нації

У Запоріжжі завершився черговий цирк з претензіями на законний суд. На лаві підсудних – герої, злочинці – у владних кабінетах та мантіях.

Після оголошення вироку звертаюсь з кількома запитаннями, що хвилюють громадськість, весь патріотичний український загал, до усіх незаконно засуджених, до хлопців-націоналістів.

Чи очікували ви, що суд винесе саме таке рішення? Чи впливала влада на «незалежне рішення суду»? Чи сподіваєтесь ви, що апеляційні суди змінять рішення запорізького жовтневого суду? Чи не стане цей судовий вирок перепоною для подальших ваших національно-захисних дій? Чи допоможе «тризубівська» антисталінська акція розгортанню національно-революційних процесів в державі?

Роман Хмара: Роман ХМАРА

— Нічого іншого я не очікував, бо усвідомлював те, в якій державі ми живемо. Хіба що сподівався на певне пом’якшення, але добре, що і так все вийшло. Якби прокурор вимагав максимум, який передбачає ця стаття, то ми б не тішились, що перебуваємо на волі. На виправдальний вирок, звичайно, не сподівалися.

На рішення апеляційних судів зовсім не сподіваюся – це, на мою думку, формальність, яку треба пройти. Найголовніше, що наша совість чиста перед Богом і дітьми, бо ми нікого не вбили, нічого не вкрали, ми лише прибрали те лайно з українського міста. І жодні витівки режиму нас не залякають. Я багато спілкувався з представниками ЗМІ і запевнив їх, що боротьба продовжується. Ми не зупинимось на досягнутому, так само, як і наші попередники.

Василь Лабайчук: Василь ЛАБАЙЧУК

— Прокурор просив, аби мені дали 2 роки з відтермінуванням на 2 роки, тому я чомусь думав, що суддя трохи зменшить і дасть мені 2 роки з відтермінуванням на 1 рік – так і сталося. У деяких хлопців вирок був м’якший, ніж просив прокурор. Цього ми і очікували. Якби він виніс виправдальне рішення, то ми вимагали би моральну компенсацію за всі негаразди, які спричинили нам комуністи та судовий процес загалом. Тому виправдати нас не могли. Рішення апеляційного суду може бути м’якшим, але все-одно не виправдальним, тому ми маємо намір звертатись до Європейського суду, який, ми гадаємо, на 99,9 % нас виправдає. А це як і для «Тризубу», так і для націоналістичного руху загалом буде великою перемогою.

Загалом наша акція певним чином загострила теперішню ситуацію в Україні. Багато людей після цього почали відкрито говорити про політичні репресії. Для «Тризуба» був певний пропагандивний момент: наскільки мені відомо, наш сайт «Бандерівець» почали читати набагато більше та набагато частіше. Наприклад, у м. Тернополі деякі депутати від відомих партій, які планують йти мажоритарниками, вивісили на білбордах наші гасла, хоч раніше користувалися лише стандартними партійними.

Василь Абрамів: Василь АБРАМІВ

— Я, звичайно, не сподівався на виправдальний вирок. Відразу було зрозуміло, що нас не виправдають, враховуючи те, як відхиляли всі клопотання. Всім нам було зрозуміло, що суддя лиш прикриває комуністів. Та й влада, звичайно, тиснула: судді живуть в одному місті із депутатами від комуністичної партії та разом з представниками інших провладних структур, тому вони всіляко намагалися сприяти несправедливому вироку. Та навіть це мене не зупинить, хоча і буде ще один суд щодо підпалу. Але ні перший, ні другий не стане перепоною перед національно-захисними діями. Судовий процес, який відбувся в Запоріжжі, був простим посміховиськом, бо ніхто не брав до уваги ідеологічні мотиви, а розцінювали це як банальне знищення майна.

Анатолій Онуфрійчук: Анатолій ОНУФРІЙЧУК

Враховуючи те, що Україна перебуває під гнітом внутрішньої окупації, можна було очікувати, що ніякого виправдального вироку не могло бути. Тоді на лаві підсудних опинилися би не ми, а інша сторона. Взагалі, сам факт суду над нами є повним підтвердженням антиукраїнської сутності владної банди Януковича. Нація окупована, тому, відповідно, всілякі антиукраїнські сили мають «зелене світло» на проведення своїх шабашів. Вважаю закономірним те, що владні сили неабияк посприяли цьому вироку.

Думаю, що без зміни і апеляційні інстанції влади ніякого іншого рішення не приймуть. Для нас єдине нормальне рішення – це виправдальний вирок. Але все-одно будемо апелювати.

Як би там не було, нас не зупинять: маємо історичні приклади, коли наших попередників різні окупанти засуджували до таборів і до смертної кари, але вони все-одно мали в собі силу, щоб боротися далі. Бо те, що зробили ми – це обов’язок кожного громадянина України, кожного патріота, кожного націоналіста. Надіюсь, що наша акція позитивно вплине на позицію широких верств українців.

Олексій Зануда: Олексій ЗАНУДА

Навіть те, як проходив суд і як він відхиляв клопотання, які дали би змогу встановити істину, ясно давало зрозуміти, що суд повністю заангажований, упереджений та несправедливий. Певні питання не були з’ясовані: насамперед щодо вартості, чим насправді є «пам’ятник». На жаль, клопотання адвокатів, які хотіли призначити експертизу відхилялися.

Якщо говорити про Бабуріна, то він має певну політичну вагу в м. Запоріжжі, тому я думаю, що він доклав, мабуть, багато зусиль для досягнення комуністичної цілі, тобто посадити за ґрати руйнівників ката-Сталіна. Тому вважаю, що суддя не був незалежним через тиск збоку цих же антиукраїнських владних сил.

Незважаючи на показне судилище, наша акція показала людську непокору тому, що діється в державі. Ми довели, що не всі «прогнулися» під цю владу, далеко не всі. І понад те: не просто не підкорились цій владі, а й надалі готові чинити певні радикальні дії проти її волі. Вважаю, що своїм вчинком ми психологічно показали тим людям, які були на грані зневіри, що «Ще не вмерла Україна».

Коментар Голови ЦП ВО «Тризуб» ім. С.Бандери Андрія Стемпіцького: Андрій СТЕМПІЦЬКИЙ

— По-перше, від імені нашої Організації хочу подякувати всім тим, хто так чи інакше впродовж року надавав допомогу хлопцям.

По-друге, хочу запевнити всіх українців, що ніякі звинувачувальні вироки внутрішньо-окупаційного суду не зупинять боротьби нашої Організації та всього націоналістичного руху за право українців бути господарями своєї долі на своїй землі. Акції з метою декомунізації України та протидія бандитській промосковській владі будуть тільки наростати.

По-третє, близький кінець режиму Януковича поставить жирну крапку на його прихвоснях з КПУ. Будь-які комуністичні формування в незалежній Україні будуть заборонені, а їхня сатанинська ідеологія – засуджена. Комуноїдні виродки бабуріни, зубчевські та інші першими сядуть на лаву підсудних. За свою екстремістську і антидержавну діяльність отримають такі вироки, на які заслуговують. І це буде доволі скоро!..

По-четверте, щодо виплати компенсації за пошкодження комуняцького ідола… У народі кажуть «дурень думкою багатіє», так і червоні московські посіпаки…

По-п’яте, репресії проти націоналістів, подібні судилища, арешти, катування тільки гартують наші лави, додають життєвого та революційного досвіду, тому ми вдячні Богу, що є так, як є.

І останнє. Просимо у Господа одного: щоб дав нам більше наснаги, енергії, сили для того, аби максимально наблизити час перемоги Національної революції та утвердження державності нашого народу. Віримо, що так буде! І з цією вірою йдемо на битву зі злом…

Слава Україні!

Президент Естонії знову назвав російську «мовою окупаційної влади»

Час публікації: 12 грудень 2011 г., 21:51

Президент Естонії Тоомас Хендрік Ільвес в інтерв’ю швейцарському виданню Der Bund в черговий раз назвав російську мову «мовою окупантів».

Ільвес, відповідаючи на запитання чому російська мова в Естонії не є другою офіційною мовою, хоча близько 30% населення країни складають люди, що вважають її рідною, відповів, що мова окупаційної влади не може бути другою офіційною мовою. «А чому має бути офіційною? Наприклад, ми окупували вашу країну, а через 50 років ми говоримо, що ви повинні зробити естонську мову державною. Окупаційна влада захоплює країну, депортує сотні тисяч людей у Сибір і надсилає сюди своїх людей. І тепер, коли ми, нарешті, здобули незалежність, чи повинна мова окупаційної влади бути другою мовою країни? Не ставте мені смішні запитання! « — цитують Ільвеса естонські ЗМІ.

Це не перше подібне висловлювання Ільвеса щодо російської мови. Раніше президент Естонії заявляв, що для нього неможливо розмовляти російською, так як це означало б прийняття російської окупації.

 

Джерело: Вічна Україна

Спасибі мешканцям Росії

Posted on 2011.12.07 at 12:44
Tags: , У сусідній країні пройшли парламентські вибори. Правляча партія «Єдина Росія», вона ж ЄдРо, вона ж ПЖиВ (Партия жуликов и воров) передбачувано посіла перше місце, але втратила конституційну більшість. Путін, звісно, радий бути не може. Коли він пішов у прем’єри, ЄдРоси згвалтували конституцію, щоб у прем’єра було більше повноважень, ніж у президента. Тепер вони з Мєдвєдєвим домовилися про зворотню рокіровку (Путін — президент, Мєдвєдєв — прем’єр), і про це було оголошено до виборів — і от конституційної більшості, щоб знову змінити Основний Закон на користь Путіна, вже немає.

Інтернет-користувачі і деякі інші росіяни протистояли монополії на владу ЄдРа з донкіхотським героїзмом. Найбільшої популярності набула стратегія, запропонована блогером №1 Навальним: «Прийди і проголосуй за кого завгодно, крім ЄР». Вочевидь, справжній рейтинг правлячої партії — десь близько 10%, і вони побоялися накручувати собі 80 чи 90%, щоб у державі не стався вибух.

Втім, і голосування, і підрахунок голосів фальсифікувався тотально. Пальму першості у фальсифікаціях посів чеченський лідер Рамзан Кадиров — 99,5% за правлячу партію. Хакерськими атаками повалили ЖЖ і більшість опозиційних сайтів (але все одно не змогли запобігти розповсюдженню правдивої інформації і, м’яко кажучи, критичній оцінці «чесності» виборів). На мітингу невдоволених затримали блогера Навального, який вже зараз тримається як вождь і, певно ж, балотуватиметься у президенти Росії.

Спасибі мешканцям Росії — вони показали нам, який сценарій очікує нас на найближчих парламентських виборах. Хто попереджений — озброєний. Готуймося до масових фальсифікацій, затикання ротів незалежним ЗМІ, затримань опозиціонерів і результатів ПР, співставних з результатами ЄдРа. Так що після парламентських виборів Партія регіонів зможе носити горде звання ПЖиВ (у), тобто українського відділення Партии жуликов и воров.

http://bilozerska.livejournal.com/