Ірина Фаріон: Рикошет пострілів у мову, або Про дурнів від «язика»

Ірина Фаріон
Ірина Фаріон
24 травня 2012

Законопроєкт України «Про засади державної мовної політики» від регіоналів Колесніченка – Ківалова — це банальне перейменування «Закону про мови» сумнозвісного авторства Єфремова – Симоненка – Гриневецького, якому я подала аналітику ще на початку року. У пропонований текст вношу зміни, відповідно до косметичного припудрення цієї псевдоюридичної українофобії.

 

Такий законопроєкт – закономірне явище в умовах постколоніяльного розвитку України з її неукраїнською політичною псевдоелітою; з її зміною етноструктури населення Сходу та Півдня України через репресії та Голодомор як геноцид проти корінного етносу – українців; з її розбалансованою роздвоєною свідомістю українців, що засвідчує їхню етнічну маргіналізацію.

Чому засимільовані «существа» або попросту ментальні лакеї типу колесніченка, ківалова намагаються накинути Україні колоніяльний шлях деградації? Тому що попередня влада створила їм для цього найсприятливіші умови через відсутність націоналістичних засад побудови держави, а натомість злочинно забавлялась у псевдодемократичні та ліберальні виверти у гуманітарній політиці. Відомо, що Ющенко розродився на Концепцію мовної політики за декілька днів до своєї абсолютної і безсоромної капітуляції. Натомість теперішній склад Верховної зРади ще у лютому цього року у кількості 309 депутатів проголосував за введення цього питання до порядку денного і плану роботи ВР. Найжахливіше, що цю ініціятиву, крім, звісно, партії регіонів та комуністів, підтримало 59 б’ютівців, 19 нашоукраїнців, 20 литвинівців та 21 депутат від «стушкованої» фракції «Реформи задля майбутнього» (себто задля їхнього «бабла»).

Крім поголовної політичної проституції верхів, є і інша складова цієї проблеми. Під впливом колонізації України Москвою, відповідно до перепису населення 2001 року, 6 мільйонів українців не визнали за рідну мову українську або визнали її другою після російської. Найбільше таких відступників зосереджено в Донецькій області – 420 416 осіб, що становить 15.34% загальної чисельности українців, у Луганській – 176 174 особи (11.97%) та в АР Крим – 120 102 особи (24.40%). Це означає, що за національною самосвідомістю вони перетворилися на росіян українського етнічного походження і з чужою ментальністю. Очевидне й інше: такі протиприродні і загрозливі для української держави явища могли статися лише через навальну міграцію росіян на Схід та Південь України як непохитну опору імперської московської політики. Зокрема, робочу силу на шахти Донбасу як промислово розвинутого терену, на відміну від відсталої Росії, вербують у 1921–1922 роках у Росії. Відтак понад половина етнічних росіян (із 8 334 100 (17% осіб)) проживає в 6 східних областях України – Донецькій, Луганській, Запорізькій, Дніпропетровській, Харківській і Сумській, що ще й до того виморені голодом 1933-го і знову заселені чужинцем. Отже, сума 6 млн. зденаціоналізованих українців плюс близько стільки ж етнічних росіян викидують на поверхню адекватних собі персонажів покорченої української історії типу Єфремова, Симоненка, Гриневецького, Ківалова, Колесніченка тощо, аби вволити їхнє патологічне право на деградацію. Психологічно власна внутрішня потворність потребує поширити її на інших: одні перевертні, інші загарбники – виходить потужна суміш дегенерації, явлена у законопроєкті з претензійною назвою «Про засади державної мовної політики». І це пишуть ті, хто ненавидить у корені саме поняття української державности. Їхнє місце у чорній дірі української історії.

Найяскравіше право на дегенерацію та моральну деградацію засвідчує Стаття 3. Право мовного самовизначення: 1. Кожен має право вільно визначати мову, яку вважає рідною, і вибирати мову спілкування, а також визнавати себе двомовним чи багатомовним і змінювати свої мовні уподобання. 2. Кожен незалежно від етнічного походження, національно-культурної самоідентифікації, місця проживання, релігійних переконань має право вільно користуватися будь-якою мовою у суспільному та приватному житті, вивчати і підтримувати будь-яку мову. Це з серії абсолютного права що хотіти пити, як хотіти обкурюватися і колотися, лихословити і бути всебічним хамом, перевертнем і виродком. Направду, у таких випадках Аристотель казав: «Якщо хтось каже, що можна не шанувати свого батька й матір, – ти нічого не доводь. А карай».

Не менш одіозною й абсурдною є Стаття 6. Державна мова України, у третій позиції якої цей державний статус якраз і заперечено: «Обов’язковість застосування державної мови чи сприяння її використанню у тій чи іншій сфері суспільного життя не повинні тлумачитися як заперечення або применшення права на користування російською мовою та іншими регіональними мовами або мовами меншин у відповідній сфері», а також в одному з пунктів Статті 8: «Жодне з положень цього Закону про заходи щодо розвитку, використання і захисту регіональних мов або мов меншин не повинне тлумачитися як таке, що створює перешкоди для володіння державною мовою». Не важко здогадатися, що автори законопроєкту тенденційно обчиталися «Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» і цілком навпаки, відповідно до своїх перекособочених мізґів, діяметрально протилежно обернули одне з її засадничих положень у Преамбулі: «підкреслюючи важливість міжкультурного діялогу і багатомовности, а також вважаючи, що охорона і розвиток територіяльних мов або мов меншин не повинні зашкоджувати офіційним мовам і необхідності вивчати їх».

Однак кульмінацією українофобії, брехні та фарисейства законопроєкту є Стаття 7. Російська мова в Україні. Українсько-російська двомовність: «Українсько-російська двомовність, що склалася історично, є важливим надбанням Українського народу, потужним чинником консолідації багатонаціонального суспільства». По-перше, українсько-російська двомовність не склалася сама історично, а її насильно «склали» через перші в Україні окупаційні московські військові залоги 1659 року або ж, за І. Нечуєм-Левицьким, «Великоруський язик не сам дійшов до границі імперії, а його допхали туди сотні тисяч російського війська, тюрми та Сибір», а відтак ця мова «допхалася» на наші питомі землі через подальші: а) загарбництво, колонізацію, репресії, Голодомор як геноцид, б) сплановану і вимушену міграцію, в) змішані шлюби, г) обмін спеціялістами, ґ)спотворення факту національности, д) заборону мови чи її часткове обмеження у сотнях офіційних указів. Отож, це аж ніяк не «надбання» і «потужний чинник консолідації», а спланована московська політика асиміляції та знищення українців через визначальний чинник їхньої ідентифікації – мову. По-друге, Україна зовсім не багатонаціональне суспільство, позаяк, відповідно до перепису населення 2001 року, в Україні проживає 77,8% українців (37 541 693 особи), а відповідно до стандартів ООН мононаціональним суспільством є таке, де представники одного етносу складають не менше, ніж 70%. Отже, представники інших національностей становлять собою етнічні меншини, серед яких і росіяни (17%), що насправді є залишками колишнього колонізатора, що й досі не може змиритися зі зміною свого статусу з поневолювача на представника меншини. Насправді українсько-російські мовні стосунки – це імперсько-колоніяльний демографічний дисбаланс, що впродовж незалежности створює ефект гойдалки то в бік самостійної держави, то московської колонії.

Характерно, що у законопроєкті від колесніченко-ківалова цієї статті немає, але від цього антиукраїнськість закону не змінюється. Очевидно, під впливом висновків Венеційської комісії її вилучено.

Аби закріпити мінусовий ефект гойдалки автори «нового» законопроєкту у Статті 7. з іншою назвою «Регіональні мови України або мови меншин України» зазначають: «При проведенні Всеукраїнського перепису населення для виявлення належності фізичних осіб до конкретних мовних груп у переписному листі має бути використано запитання про мову, яку людина переважно вживає», а не, як це загальноприйнято у світовій практиці, – рідну мову. Таке формулювання, мабуть, уперше в юридичній практиці, руйнуючи найінтимніші і священні закони духовної спадкоємности між батьками і дітьми (себто мову роду – батька, матері), закріплює право на яничарство. Зауважимо, що колоніяльна мовна атмосфера Сходу та Півдня України примушує українців відступатися від мови свого роду, попри те, що у Луганській області мешкає 58% українців, а в Донецькій – 56.9%, які мимоволі або злорадно роблять не свій вибір. Отож нема сенсу поборювати цих українців – жертв московсько-імперського режиму – слід кардинально змінювати колоніяльні умови їхнього життя, у яких ці покинуті державою люди заговорять мовою своїх предків, а не зостануться у полоні «общєпонятного» тупика історії. Саме цього й бояться окупанти.

Увага!!!! Аби пом’якшити своє агресивне безглуздя тепер у цій статті вислів «у переписному листі має бути використано запитання про мову, яку людина переважно вживає» заступлено іншим формулюванням: «у переписному листі має бути використано запитання про мову, яке б ідентифікувало рідну мову особи, що належності до тієї, чи іншої мовної групи» (всі помилки стилістичні і пунктуаційні зберігаю, аби глупота їхня сліпила очі).

Відповідно до цього валуєвського законопроєкту російську мову, яку згадано у попередньому документі понад 40 (!!!) разів, мають намір запровадити у всі царини суспільного життя: у діловодство (ст. 9, 10, 11, 12, 13), у судочинство (ст. 14–17), в економічну та міжнародну діяльність (ст. 18, 19), в освіту, науку, інформатику та культуру (ст. 20–23), у поштовий зв’язок та телекомунікацію (ст. 25), у рекламу та маркування товарів (ст. 26). Особливо відгонить совєтським часом від ст. 20. Мова освіти: «В усіх загальних середніх навчальних закладах забезпечується вивчення державної мови і регіональної мови. Об’єм (замість обсяг ???) вивчення регіональної мови визначається місцевими радами відповідно до законодавства про освіту з урахуванням поширеності цієї мови на відповідній території», чим запрограмовується українських дітей та молодь на роздвоєну підсвідомість та світогляд і створюються неймовірні матеріяльні труднощі з підготовки кадрів російщення українців, як це було започатковано у часи російсько-німецької інтер-дєвочкі Єкатєріни Второй. Мову приватних закладів визначає винятково засновник (власник) (пункт 6), а в державних та комунальних — за заявами студентів чи батьків (пункт 4).

Вершиною лінгвістичного абсурду у законопроєкті є саме формулювання ст. 29. Мова імен громадян України, які, відповідно до законів української фонетики та морфології обов’язково мають набувати адаптованих до української мови форм: Міхаіл стає Михайлом, Дєніс – Денисом, Дарья – Дарією, хоча б тому, що українська Ірина у Росії буде Іріна, а в Польщі Irena тощо. Натомість законопроєкт має наметі узаконити право на тупу безграмотність: «Кожний громадянин України має право використовувати своє прізвище та ім’я (по батькові) рідною мовою згідно із традиціями цієї мови, а також право на їх офіційне визнання. При використанні цього права запис прізвища та імені (по батькові) в паспорті громадянина України, паспорті громадянина України для виїзду за кордон та інших офіційних документах виконується у транскрипції з української, російської або іншої мови за вибором громадянина».

На разі у Верховні зРаді досить тушок з Нашої України та Б’ЮТу, що поповнили коаліцію регіоналів, комуністів та литвинівців, щоб ухвалити цю розплату українцям за яничарство, яскраво виявлену філософію меншого зла, переорієнтацію цінностей з духовних на споживацькі і безпринципне прощання політичних зрад… Це урок для нації ставати сильною, агресивною та експансивною на власних теренах. Хоч що буде, але цей можливий антракт в українській історії на мовному полі стане черговим розгоном нації в її піднесенні над власними хибами, проблемами і викликами. Ми все здолаємо і згодом, як у страшному сні, згадаємо мовних геростратів Єфремова, Симоненка, Гриневецького. Колесніченка. Ківалова тощо. Українській Мові не замовкнути!!!

А на разі готуймося до найрізноманітніших форм спротиву убивству нашої душі. Ми ніколи не виконуватимемо псевдозаконів, написаних українофобами, засимільованими виродками, московськими лакеями і несусвітніми невігласами (у їхній писанині, разом із пояснювальною запискою до закону, понад 60 стилістичних та граматичних помилок).

БІЛА РЕВОЛЮЦІЯ. На Росію чекає нова революція з кров’ю чекістів

Всесвітньо відомий фахівець з Росії Девід Саттер опублікував в The Wall Street Journal статтю «В очікуванні наступної революції (Awaiting the Next Revolution)», у якій розповів про майбутню повномасштабну революцію в імперії світового зла. Він зокрема пише:

«Насильство, що супроводжувало вступ на цьому тижні на посаду президента Путіна, стало ознакою того, що очевидне прагнення цієї людини правити Росією все життя веде країну до політичної конфронтації.

Перші демонстрації, що відбулися після підтасованих грудневих виборів до російського парламенту, були наповнені оптимізмом. Величезні натовпи людей в кількості, що перевищує 100 000 чоловік, збиралися в наперед узгоджених місцях, йшли по встановлених маршрутах і навіть дякували поліції за проявлену стриманість.

Проте напередодні інавгурації, що відбулася в понеділок, поліція провела 450 арештів і нападала на демонстрантів з палицями, внаслідок чого як мінімум 17 чоловік опинилися в лікарні. Уламками пляшок і сміттям, яке кидали протестуючі, були поранені 20 з гаком поліцейських.

Прес-секретар Путіна Пєсков висловив співчуття у зв’язку з тим, що поліція не діяла жорсткіше. Проте жорстоке поводження з людьми навряд чи допоможе укріпити підтримку Путіну. Зростання добробуту народу до недавнього часу приховувало ту обставину, що Путін і маленька група його наближених володіють приблизно 10–15 відсотками валового національного продукту країни.

Офіційно Путін був обраний президентом 4 березня, набравши 63,8% голосів. Проте російська некомерційна організація «Голос», створена в 2000 році для захисту виборчих прав громадян, показала, що реальна цифра складає 50,75%.

Путін не добився б і цього результату, якби з гонки не виключили багато опозиційних кандидатів і весь державний апарат не був поставлений на службу його передвиборній кампанії. В ході парламентських виборів 4 грудня пропутінська партія «Єдина Росія», що претендувала на більшість мандатів, за даними «Голосу», отримала всього 30–35% голосів.

В таких обставинах ні прихильники Путіна, ні його опоненти не можуть сприймати політичний процес серйозно. Намагаючись ослабити напруження протестів, Медведєв погодився на здійснення цілої низки політичних реформ після грудневих парламентських виборів. Найважливішим стало рішення про прямі вибори губернаторів.

Але в кожному регіоні кандидати повинні зібрати від 5 до 10 відсотків підписів муніципальних законодавців або мерів. А це серйозна проблема для опозиційних кандидатів, що працюють за межами Москви. Перед відходом з свого поста Медведев також зняв 13 губернаторів в політично незалежних регіонах, вивівши ці посади з сфери політичного суперництва на наступні 4–5 років.

Один новий закон про політичні об’єднання додає законний статус опозиційним партіям, проте забороняє створювати коаліції, у зв’язку з чим формування єдиної опозиції стає неможливим. 17 квітня Медведев підписав указ про створення нібито незалежної телевізійної станції, проте її директора призначатиме президент.

Деякі демократичні активісти прагнуть домогтися політичної влади на місцевому рівні. Інші ж можуть вирішити, що кращий спосіб боротися з псевдодемократією — це вийти на вулиці.

Ще одна проблема, породжена путінським правлінням, це погіршення ситуації в економіці. Нафта і газ складають 75% російського експорту. Щоб забезпечити Путіну перемогу на виборах, його уряд прийняв рішення про додаткові витрати до 2018 року в сумі 161 мільярд доларів. Гроші підуть на збільшення пенсій і на заморожування цін на газ.

В результаті для забезпечення бездефіцитного бюджету ціни на нафту в майбутні декілька  років повинні будуть складати 150 доларів за барель. Будь-яке різке зниження цих цін (наприклад, до 80 доларів за барель) може негайно призвести до кризи.

У корупції, особливо в таких масштабах, є свої наслідки. Інвестори не хочуть вкладати гроші в країну, де немає влади закону. У вересні 2010 року рахунок капітальних активів в Росії пішов в дефіцит, що стало наслідком браку інвестицій та відтоку капіталу. Які ж обсяги такого відтоку? За словами ректора Російської економічної школи Сергія Гурієва, в чистому виразі Росія втрачає від 7 до 8 мільярдів доларів капіталу щомісячно, що складає 5% її місячного ВВП.

І нарешті, правління Путіна призвело до зростання націоналістичного екстремізму. Під час своєї передвиборної кампанії Путін звинуватив захід у втручанні в російські справи, заявивши: «Битва за Росію продовжується, і ми переможемо!» Але незрозуміло, з ким він веде цю битву, і яку перемогу має намір отримати. Проте така риторика знаходить відгук і дає емоційну підтримку націоналістичному руху в Росії.

При Путіні радикальні націоналісти безкарно нападають на темношкірих іноземців на вулицях російських міст. У 2006 році під час вибуху на Черкізовському ринку, де торгують в основному  вихідці з Кавказу і з Центральної Азії, загинули 13 чоловік.

Оскільки насильство загрожує вийти з-під контролю, влада почала арешти серед неонацистів і скінхедів, проте жодних спроб боротьби з їх світоглядом і ксенофобією не робиться. Деякі фашистські угрупування вже почали заявляти на своїх вебсайтах, що нападати на таджиків недостатньо — прийшов час почати наступ на систему.

Стикаючись зі всім цим, Путін робить спроби забезпечити собі додаткову легітимність. Останніми роками всі ми бачили на екранах, як він роз’їжджає з байкерами на Harley-Davidson, співає хіт 1950-х років «Blueberry Hill» і скаче на коні з голим торсом. Один з помічників Путіна вважає, що Росії він був посланий Богом. А російські ЗМІ повідомляли про невелику жіночу секту, яка вірить в те, що Путін це перевтілений апостол Павло.

Але все це навряд чи врятує путінський режим від тих проблем і викликів, з якими він стикається сьогодні. Російське населення без пошани ставиться до політичної системи, до правителів країни і до розподілу власності. Російське суспільство закидають тенденційною інформацією не тільки його правителі, але і деякі представники опозиції.

У самій кращій ситуації Путін пішов би у відставку, а в країні відбулися вільні і чесні вибори за участю об’єктивних і неупереджених спостерігачів. Але навіть цього було б недостатньо. Росії потрібна комісія, подібна до південноафриканської Комісії з пошуків правди і примирення, щоб вона публічно проаналізувала не тільки злочини путінської епохи, але і злочини, здійснені за вісім років правління його попередника Єльцина. Тільки це може забезпечити основу для демократії.

На жаль, нічого подібного в найближчій перспективі не передбачається. З цієї причини в країні створені всі умови для боротьби за майбутнє Росії, і в цій боротьбі жодна із сторін не може бути упевнена в успіху. На кон поставлено не тільки благополуччя Росії, але і саме її існування у вигляді цивілізованого суспільства.

***

Девід Саттер — автор книги «It Was а Long Time Ago and It Never Happened Anyway: Russia and the Communist Past» (Це було давно і неправда: Росія і комуністичне минуле). Нещодавно вийшов документальний фільм про розпад Радянського Союзу «Age of Delirium» (Століття безумства), знятий по книзі Саттера з однойменною назвою.

СБУ провела обшук в офісі омбудсмена — Карпачова

Субота, 05 травня 2012, 18:09

Екс-омбудсмен Ніна Карпачова заявляє, що в офіс уповноваженого Верховної Ради з прав людини в суботу вранці обшукали представники СБУ.

Про це вона повідомила Радіо Свобода.

«Сьогодні вранці представники СБУ почали обшуки в кабінетах працівників офісу омбудсмена України і такий дозвіл дала безпосередньо пані Лутковська (Валерія Лутковська – новообраний омбудсмен). Це – безпрецедентна подія», – зазначила Карпачова.

«Сьогодні Володимир Яценко, який зараз виконує обов’язки керівника секретаріату омбудсмена, повідомив про те, що в його кабінеті були зламані замки. Він намагався приїхати на роботу, щоб отримати якісь пояснення, але люди пані Лутковської сказали, що це була її вказівка і її дозвіл на обшуки в кабінетах, зокрема й керівництва», – розповіла колишній омбудсмен.

«Вони намагалися зламати комп’ютери, якусь інформацію вони намагалися отримати в комп’ютерній базі. Проводили якісь обшуки безпосередньо в кабінетах, але працівники офісу при цьому присутні не були», — додала Карпачова.

Вона також зазначила, що кількох колишніх співробітників офісу омбудсмена викликали на допит у прокуратуру.

«Останні новини, які я знаю: пана Валерія Тереца, який очолював секретаріат омбудсмена і був звільнений цими днями, разом із його помічником, викликали у слідче управління прокуратури Києва для дачі певних свідчень у справі Юлії Тимошенко, точніше – щодо провадження у справі Тимошенко. Зокрема йшлося про фото колишнього прем’єра, зроблені у колонії», – наголосила Карпачова.

«Я розумію, що почався страшенний тиск на інституцію омбудсмена в Україні, що саме по собі є неприпустимим, тому я змушена звернутися до всієї світової спільноти. В Україні сьогодні – нова хвиля загрози, цього разу – політичних переслідувань тепер уже безпосередньо представників офісу омбудсмена України», – зазначила колишній омбудсмен.

Загалом, на її думку, обшук в офісі уповноваженого Верховної Ради з прав людини «спрямований проти першого омбудсмена» – з огляду на провадження у справах колишніх високопосадовців, зокрема Юлії Тимошенко і Юрія Луценка.

У прес-центрі СБУ Радіо Свобода сказали звернутися за коментарем із цього приводу у понеділок, оскільки в суботу «вихідний день».

У той же час, Лутковська в коментарі «Інтерфакс-Україна» спростувала інформацію Карпачової про свій дозвіл на обшук.

«Ні, це неправдива інформація, це не так», — повідомила Лутковська, відповідаючи на питання про те, чи давала вона дозвіл співробітникам СБУ проводити обшук в кабінетах працівників офісу омбудсмена.

Наприкінці квітня Карпачова оприлюднила фотографії з колонії, де відбуває покарання Тимошенко. На фото зокрема зафіксовані синці на тілі колишнього прем’єра.

pravda.com.ua

Хто організував вибухи в Дніпропетровську?

gazeta.ua

Голосування

невдоволені життям українці
4.08 %
криміналізований бізнес
8.49 %
терористи-одинаки
4 %
іноземні спецслужби
4.54 %
противники Євро-2012
5.53 %
влада
61.43 %
радикальні організації
4.45 %
важко сказати
7.49 %
Кількість голосів 8090