Дванадцять війн за Україну. Гл. 1. ч.2

«Дванадцять війн за Україну.»
Савченко В. А.

Глава перша. (продовження)

Перша війна більшовиків проти Української Народної Республіки (грудень 1917 — лютий 1918)

Війна червоних проти жовто-блакитных

З 12 грудня 1917 року Петлюра почав переводити українські частини на схід України, аби узяти під охорону найважливіші залізничні вузли: Лозову, Синельникове, Ясиновату, Олександрівськ, сподіваючись зберегти зв’язок з Доном, як з можливим стратегічним союзником у війні проти більшовиків. Дізнавшись про подібні демарші, більшовики стривожилися і почали активно діяти. Плани дій червоних були такі: «Оборонна позиція з боку Полтави; захват вузлових станцій Лозова, Синельникове, що забезпечує неможливість проходження ворожих ешелонів із заходу і дорога на Донецький басейн; негайне озброєння робітників басейну…» Незабаром, до цього плану додалася необхідність «…захвату Олександрівська (нині Запоріжжя — Авт.), як останнього вузлового пункту, що пов’язує Раду з Каледіним, і закріплення радянської влади в Єкатерінославі». Антонов-Овсієнко пізніше згадував: «У нас була тривала нарада, в якій брали участь Антонов, Муравйов і Муралов… Були розкладені карти на підлозі, і ми лазили по підлозі цілими днями. Ми виробили плани дій проти калединських військ, а також проти Центральної Ради». Цей план спочатку не передбачав широкої війни проти Української республіки, походу на Київ, ліквідації Центральної Ради.

Творець «батальйонів смерті» лівий есер Михайло Муравйов був призначений командуючим радянськими частинами, що наступали на головному напрямі кампанії: Полтава — Київ. Під Києвом армія Муравйова налічувала близько семи тисяч багнетів, 26 гармат, 3 броньовики і 2 бронепоїзди. Наступ головної колони Муравьева підтримували нечисленні «армії» Єгорова від станції Лозова на Київ і Знаменського (Московський загін особливого призначення) від станції Ворожба, що прямували за ним в ешелонах.

На засіданні уряду УНР 15 грудня 1917 року вже йшлося про непідготовленість України до відсічі наступу радянських російських військ. Вінніченко не вірив в реальність повномасштабної війни і запропонував спочатку «…спитати Раду Народних Комісарів, воює віна чи ні… зажадати припинити військові дії в Україні, відкликати з України російське військо…» Секретарі-міністри УНР думали убезпечити Київ, розібравши залізниці і відрізавши Україну від Росії, домовитися із залізничниками не пропускати радянські війська або — проголосити військове положення і почати рішучу боротьбу проти більшовиків. Петлюра пропонував частинам УНР негайно наступати на Харків, запевняючи міністрів, що навіть невеликими силами викликаних з фронту українських частин можливо узяти Харків — оплот більшовизму і охороняти східні кордони України. Петлюра збирався створити невеликі мобільні частини із складу старих дивізій, що розпалися, для використання їх по лінії залізниць. Фактично він оповістив план «ешелонної» війни; саме такий план паралельно розробляв в Харкові його ворог — начштабу радянських військ Муравйов. «Ешелонна» війна передбачала швидке просування військ в ешелонах по залізницях в глиб території противника, при повній відсутності Лінії фронту і без оголошення війни. «Ешелонний» характер війни був обумовлений відсутністю фронтів, нечисленністю ворожих армій і загальною анархією в тилах противників.

З середини листопада 1917 року представники Антанти стали проявляти відкриті «союзницькі почуття» до України, і це вселяло в керівництво УНР надії на подолання конфлікту з Радянською Росією. Тоді лідерам УНР здавалося, що Антанта дипломатичною, фінансовою і військовою шляхами відстоїть УНР від посягання ззовні. Знаючи, що надійних частин в Української республіки набереться не більше 30 тисяч багнетів і шабель, Петлюра заявляв французам, що лише на німецькому фронті Генеральний секретаріат контролює до 400 тисяч солдатів. І союзники сподівалися на те, що «небачене» українське військо зможе стримувати німців на Східному фронті. Від представників Антанти Петлюра сподівався отримати «добро» і на використання проти більшовиків, що стоять в українських землях, військ з «іноземних підданих», які формувалися під контролем і на гроші Антанти: чехословацького корпусу, польських і сербських частин (загальною чисельністю до 70 тисяч багнетів).

13 грудня 1917 року командування чехословацького корпусу погодилося служити Україні, але лише на німецькому фронті, за умови повного фінансування корпусу урядом УНР і збереження проантантівської спрямованості в зовнішній політиці УНР. Але від армії, що українізується, армії, що провела в сирих окопах і годувала вошей 40 довгих місяців, було вже мало толку. Жовтнева революція вкінець підірвала дисципліну, а з листопада 1917 року армія прискорено самодемобілізовалась, розпадаючись на очах. Втомлені солдати розходилися по домівках. Петлюра пізніше говорив про мільйон українських багнетів, які розтанули немов сніг в грудні 1917 року. Центральна Рада не контролювала цілі регіони республіки, а сіла і невеликі міста України стали ареною не лише класової боротьби, але і погромів, бандитизму…

По допомогу в справі оборони УНР лідери Центральної Ради звернулися і до російськх солдат і офіцерів, які визнали Центральну Раду. У відношенні до російських частин, що не бажали служити УНР, проводилася політика негайного, насильницького вивозу подібних частин з території УНР.

Генеральний секретаріат УНР замість рішучих дій із захисту своєї території створює ще одну зовсім не працездатну управлінську структуру — Особливий комітет — Колегію з оборони України. А 18 грудня 1917 року вирішенням Генерального секретаріату і Центральної Ради Петлюра був відправлений у відставку з поста військового міністра і виведений із складу Генерального секретаріату унаслідок перевищення повноважень, а місце його успадкував Микола Порш (раніше міністр праці). Порш вважався майже більшовиком, і такий вибір пояснювався чеканням компромісів. Вінніченко наказав реорганізувати «сердюцькі»{12} полки, побоюючись, що сердюки можуть вчинити «заколот на користь Петлюри». Ці полки втратили свою боєздатність, перетворившись на звичайні піхотні полки з полковими комітетами.

Сили ворогів Центральної Ради в Україні були значними навіть без приходу до України військ Антонова-Овсієнко. Загони місцевої Червоної гвардії в містах і робочих селищах України на грудень 1917 року складали приблизно 40 тисяч багнетів (половина з них в Єкатерінославській губернії), до цього потрібно додати ще більше 50 тисяч солдатів фронтових військ і гарнізонів, розпропагандованих більшовиками.

Новий бій за стратегічну станцію Лозова 16 грудня 1917 року привів до захвату станції загоном більшовиків. Наступного дня 200 солдатів республіканського полку відбили станцію, проте увечері 17 грудня Лозова остаточно закріплюється за червоними силами загону Єгорова в 1360 чоловік при 3 гарматах і бронепоїзді. Тоді ж був відданий наказ Антонова-Овсієнко — «після захвату Лозової наступати у напрямі Єкатерінослава, Олександрівська, Слов’янська, налагодити зв’язок для спільних військових дій з червоногвардійцями Єкатерінослава, Олександрівська, Донбасу». Вже 18–22 грудня, просуваючись по залізничних магістралях, радянські війська захопили Павлоград (після нетривалого бою із загоном петлюрівців, які вимушені були капітулювати), станцію Синельниково, Зміїв, Куп’янськ (після бою із загоном петлюрівців), Родзинки і практично всю лівобережну частину Півдня України. Деякі успіхи українських військ спостерігалися в грудні 1917 року, при обороні Олександрівська від червоних матросів і анархістів Махно і Никіфорової, в боях на Правобережній Україні.

Повною несподіванкою для Центральної Ради була заява РНК Радянської Росії (від 21 грудня 1917 р.) про згоду вступити в переговори про перемир’я з урядом УНР. Українські секретарі вирішили відправити негайну відповідь РНК про перемир’я за умови визнання УНР і Центральної Ради і виведення радянських російських військ з території України. Але відповіді на свої пропозиції вони так і не дочекалися…

На Правобережжі України червоні загони колишнього 2-го гвардійського корпусу почали новий наступ від Жмерінки на схід, з метою захопити Вінницю, де розташувалися війська і адміністрація УНР. Петлюра терміново направив під Вінницю частини 2-ої дивізії корпусу Скоропадського. У містечку Браїлов 15 грудня окремі частини бунтівних червоних солдатів були роззброєні, а в тил Другому червоному корпусу ударили полки УНР. Деморалізовані, небоєспроможні чинити опір, війська більшовиків вимушені були відступити в Жмерінку і на десять днів відмовитися від нових рішучих дій. Але 24 грудня Скоропадський залишив командування українського корпусу. Ця відставка поглибила демобілізацію, анархію і хаос в українських військах Правобережжя і звела всі зусилля республіканців нанівець.

23 грудня з Києва до Бахмачу для оборони Чернігівської залізниці було вислано 500 юнкерів при одній гарматі і 16 кулеметах. Ці сили були явно недостатні для оборони держави, і їх прибуття на східний кордон України говорило лише про слабкість Центральної Ради.

23 грудня 1917 року військовий міністр УНР Порш заявляв, що не треба вступати ні в які переговори з ленінською РНК, тому що небезпека з Харкова перебільшена — «…з Західного фронту рухається добре збита українська армія в 100 тисяч…», а «…до 15 січня є повна надія вибити більшовиків з України». Це був обман, оскільки жодної української армії на Західному фронті не було. Уряду УНР удалося діждатися лише прибуття окремих частин 10-го корпусу з Румунського фронту, які на початку січня 1918 року вибили червоногвардійців з Кременчука, але наступати далі на Полтаву в цих частин вже не було сил. Солдати розбігалися по домівках, а частини після переїзду з фронту до Центральної України вмить припиняли своє існування.

24 грудня ліві революціонери (більшовики і анархісти) вирішили «випробувати» українську оборону промислового міста Олександрівськ. Матроський загін, прибулий з Криму (командир матрос А. Мокроусов), підбив місцевих червоногвардійців на спільний виступ. Бої в місті проходили протягом трьох днів, причому два полки УНР виступили проти червоних в союзі з донськими козаками, які рухалися з боями на схід , — додому. Повстання було розгромлене, а матроський загін вимушений був повернутися до Криму. Але 2 січня 1918 року частини Антонова-Овсієнко, анархісти і червоногвардійці змогли досить легко захопити Олександрівськ.

26–27 грудня червоні війська Антонова-Овсієнко захопили найбільші промислові центри Луганськ і Маріуполь. У ніч на 28 грудня в Харкові місцеві червоногвардійські формування несподівано роззброїли два полки УНР (2700 багнетів), які ось вже 20 днів намагалися зберігати двовладдя (УНР і більшовиків) в місті. Роззброєні солдати УНР були ропущені по домівках, а 300 солдатів, які побажали долучитися до соціалістичної революції, було зараховано в штат радянської армії як самостійний підрозділ — полк «червоного козацтва». Командирові одного з полків УНР Омелянові Волоху{13} з декількома командирами українського полку вдалося втікти з Харкова, аби зіграти в «українських війнах», свою, далеко не останню роль.

В кінці грудня 1917 року сталося організоване більшовиками повстання робітників в Єкатерінославі. У місті знаходилося 3,5 тисяч робітників — червоногвардійців (озброєних зброєю, присланою з Радянської Росії) і солдатів, що симпатизують більшовикам, тоді як Центральна Рада могла спертися в місті лише на 1500 надійних багнетів. 26 грудня місцеві червоногвардійці хитрістю захопили у республіканських солдатів броньовик і заховали його на одному із заводів. Саме цей інцидент став причиною наполегливих вуличних боїв в Єкатерінославі 27–28 грудня. 28 грудня в Єкатерінослав по залізниці від Синельниково прибув червоний бронепоїзд і ешелон з харківськими і московськими червоногвардійцями (загін Єгорова в 1500 бійців), що і вирішило результат битви за місто на користь більшовиків. 29 грудня війська УНР в Єкатерінославі капітулювали… Втратою губернського центру Єкатерінослава почалося відпадання Півдня України від УНР. Проте на пропозицію розвивати наступ на захід від Єкатерінослава, в глиб Центральної України (на Знаменку), Антонов-Овсієнко відмахнувся, направивши загони, які брали участь в штурмі Єкатерінослава, на схід, проти Каледіна. Єкатерінослав був потрібний Антонову-Овсієнко як найважливіший залізничний вузол, володіння яким давало можливість частково перекрити рух козацьких ешелонів з фронту на бунтівний Дон.

30 грудня 1917 року ленінська РНК, виправдовуючи свої дії в Україні, заявла в ноті УНР, що «…пряма або непряма підтримка Радою каледінцев є для нас безумовною підставою для військових дій проти Ради… і покладає на Раду всю відповідальність за продовження Громадянської війни…»

Генеральний секретаріат УНР не відреагував на прямі військові дії і вважав за краще відмовчатися. Ухилення від відповідей на ультиматум більшовиків породжувало повну неясність в питанні оборони. Частини УНР були дезорієнтовані, не знали про реальне положення справ, не знали, чи давати відсіч більшовикам, або дотримуватися нейтралітету, а то і йти на роззброєння, капітуляцію. Невизначеність положення призводила до того, що ряд республіканських частин, не маючи наказів з Києва, роззброювалися на першу рішучу вимогу командування більшовиків. Неминучість війни проти Радянської Росії, реальна небезпека повної втрати суверенітету підштовхували українських автономістів і федералістів до необхідності проголошення повної незалежності України. «Молоді» з партії українських есерів (УПСР) — найвпливовішою в Центральній Раді вимагали негайної незалежності, негайного миру «з германцем», негайної соціалізації землі, негайної конфіскації капіталів, негайної відставки міністрів — соціал-демократів.

Лідер есерів В’ячеслав Голубовіч — глава української місії на переговорах з німцями, повернувшись з Бреста, умовляв Центральну Раду піти на негайний мир з німецьким блоком і оголосити незалежність. Він переконував, що німецько-австрійський альянс віддасть незалежній Україні частину окупованою німецькими військами Волині, райони Холмщини і Підляшшя (спірні між Польщею і Україною землі, які зараз належать Польщі), вирішить болісне питання приналежності Галичини, надасть фінансову, дипломатичну і військову підтримку УНР. Частина політиків Центральної Ради схилялася до проголошення повної незалежності УНР як до міри вимушеної, яка здатна зупинити наступ більшовиків лише одним ефектом суверенітету. В той же час з проголошенням незалежності з’являлася надія розіграти карту неучасті незалежної України в світовій війні, заявивши, що «незалежна Україна війни в 1914 році не оголошувала і тому не буде її продовжувати».

27 грудня 1917 року червоні солдати-фронтовики, які вже стали господарями Луцька і його околиць, захоплюють місто Рівне, де спішно створюють свій новий революційний центр — радянський штаб Південно-західного фронту. Але 150 солдатів УНР із загону прапорщика Куща 31 грудня 1917 року захопили Рівно і заарештували самозваний штаб.

Нова нота російськї РНК від 30 грудня 1917 року була залишена без відповіді Центральною Радою, не дивлячись на фактичне продовження війни і втрату великих територій України. Центральна Рада як би заспокоїлася після втрати Харківщини і Єкатерінославщини, вона сподівалася, що в глиб відвічної України радянські війська просуватися не будуть. Того ж дня червоний загін Берзіна ударив по станції Дочку (Чернігівська губернія) і спробував проникнути в УНР з півночі, але українські юнкери цей наскок відбили. 1–2 січня 1918 року більшовики з боями зайняли містечко Куп’янськ і станцію Синельникове.

Військовий міністр Порш за два тижні кризи не видав зрозумілих наказів відносно оборони території України і опору червоному наступу. Йому бракувало твердої волі, рішучісті, елементарних військових знань і досвіду, не був він ознайомлений і з ситуацією в «гарячих крапках». Порш показав нездатність управляти військами. У першій же його доповіді чулася паніка: «…армії у нас немає… вона розвалюється і квапиться додому». Головною турботою Порша стала невчасна організація нової армії УНР на добровільній, платній основі. Він вважав, що для цього досить вивести штаби з фронту і зберегти їх як «командний кадр нової армії», і вже через два місяці на основі цих штабів можлива поява дієздатної армії в 100 тисяч бійців. Але історія не відміряла Центральній Раді двох спокійних місяців.

Петлюра, усунений від влади над армією, вирішує самостійно сформувати в Києві особливий бойовий добровольчий військовий підрозділ — Гайдамацький кош Слобідської України. Слобідським кош називався тому, що більшовики до цього часу вже зайняли всю Слобідську Україну (історична назва Харківської губернії), і кош ставив сбі за мету повернути цю втрачену в боях з більшовиками територію. Спочатку був створений (на гроші французької місії) лише Перший курінь червоних гайдамак з 170–180 добровольців.

2 січня 1918 року Генеральний секретаріат УНР був вимушений зробити найрішучіші заходи проти більшовицької загрози, загрожуючи переслідуванням і вживанням військово-революційного суду відносно всіх ворогів УНР. У ті дні при таємничих обставинах були убиті керівник київських більшовиків Леонід П’ятаков і комісар Румунського фронту більшовик Рошаль. 5 січня 1918 року стався уманський конфлікт, коли український курінь сотника Шестопала увірвався до Умані і розігнав місцевий ревком, а сам Шестопал застрелив голову Уманської Ради більшовика Піантковського і редактора газети більшовика Урбаліса. Ця розправа активізувала опір місцевих більшовиків, революціонізувала частину солдатів-фронтовиків. Боротьба обіцяла бути жорстокою. І не лише більшовики «розмахували рушницею» і вимагали крові противників.

Далі буде…
За матеріалами http://militera.lib.ru
Видавництво: Харьків: Фоліо, 2006

Дванадцять війн за Україну. Гл. 1. ч.2: 1 комментарий

  1. Дрогобиччина — новости украины сегодня, бесплатные объявления, календарь праздников и событий, погода, справочник валюты, карта дрогобыча, расстояния между населенными пунктами, информация о городе.

Обсуждение закрыто.