Дванадцять війн за Україну. Гл. 8. ч.3.1

«Дванадцять війн за Україну.»
Савченко В. А.

Глава восьма.

Війна Польщі проти Західно-Української Народної Республіки і Української Народної республіки (листопад 1918 — липень 1919)

Останні бої в Галичині і на Волині

Загальний наступ польської армії був призначений на 14 травня 1919 року. Пілсудський наказав польській армії завдати ударів по флангах УГА і вийти на лінію Броди — Коломия. З армії Геллера була виділена ударна група генерала Карницкого (близько 5 тисяч багнетів і шабель, 19 гармат), яка разом з частинами Рідз-Смігли повинна була ударити на Луцьк і відкинути армію УНР. На 150-кілометровому холмскому фронті в травні 1919 року в українських частинах хоча і рахувалися 22 тисячі багнетів, проте реально у фронтових з’єднаннях налічувалося не більше 8 тисяч багнетів.

Перший корпус генерала Одрі (до 27 тисяч багнетів і шабель) повинен був наступати на Сокаль — Броди і, розгромивши Перший корпус УГА, вийти в тил Другому корпусу УГА.

14 травня частини армії Геллера розгромили фронт Волинської групи армії УНР і увійшли до тилу армії УНР і Галицької армії. Поява польської армії біля стін Луцька викликала тотальну паніку як Луцького гарнізону, так і штабу фронту. Командири, що виявилися в Луцьку, відмовилися від оборони міста і 16 травня здалися в польський полон за наказом генерала Осецького (лише у Луцьку в полон здалися близько тисячі солдатів і більше 100 офіцерів армії УНР). У полоні виявилися 4 генерали (Осецький, Мартинюк, Єрошевич, Агапеєв), штаби Холмської групи і Сірого корпусу. Залишки розгромленого фронту прагнули прорватися до Тернопіля, де ще знаходилися частини УГА.

У перший день наступу (14 травня) частини корпусу Геллера прорвали фронт Першого корпусу УГА від Львова і Рави-Руської на Жолкву і Сокаль. До 16 травня фронт Першого корпусу був повністю розбитий. Удар армії Геллера підтримала дивізія полковника Стшельського ударом з Львова на північний схід. Втративши управління дезорганізовані частини Першого корпусу УГА стали спішно відходити до Тернопіля. Командування УГА було не підготовлене до такого потужного удару, а командири з’єднань відчували нестачу в резервах і тиловому забезпеченні, в організації зв’язку і розвідки.

Фронт Третього корпусу УГА був атакований 4-ою польською дивізією генерала Олександровича (9 тисяч багнетів і 11 артбатарей) і кращою в польській армії 3-ою дивізією легіонерів генерала Зелінського (11 тисяч багнетів і 11 артбатарей). Група полковника Бербецького (2 тисячі багнетів) ударила з півдня в тил фронтовим порядкам УГА, в обхід Самбора. Полякам, загальним числом в 22 тисячі багнетів, на «південному» фронті протистояли фронтові частини УГА в 10 тисяч багнетів. Але і ці частини були дезорганізовані наказами готуватися не до оборони, а до наступу. Так в розпал наступу поляків (14 травня) курінь УГА «Глибокий» отримав наказ атакувати польські позиції біля Хирова.

14 травня 3-я дивізія поляків прорвалася крізь фронтові порядки УГА на Самбор, прагнучи захопити Дрогобицько-бориславський нафтовий район. Цей район за своєю значимістю був найважливішим в Західній Україні, адже тут знаходилося 50% європейських запасів нафти. Удар польської армії був такий сильний і раптовий, що просто оглушив солдатів Третього корпусу, призвів до тотальної втечі частин УНР з позицій. 16 травня Гірська бригада УГА (4 тисячі бійців), яка виявилася лише свідком боїв і навіть не прийняла участі в них, в панічному відступі пішла до Чехословакії через карпатські перевали, де була негайно інтернована.

16 травня польські частини були вже біля стін Самбору — найважливішого вузла оборони і комунікацій УГА. Городян і частини гарнізону охопила паніка, що змусила командирів відмовитися від оборони Самбора. До вечора того ж дня Самбор був захоплений поляками. Польське командування прагнуло якнайскоріше захопити Дрогобицько-бориславський басейн. 18–19 травня розвернулася остання битва за цей басейн, причому частини УГА ще намагалися провести контрнаступ в Самборі.

Але польські частини (дивізія Олександровича) ударом від Самбора на Дрогобич змусили частини УГА, які могли виявитися в оточенні, обернути назад. Поляки, використовуючи незруйновані мости, вийшли до Дрогобича, який був ними зайнятий 19 травня. Втрата нафтового району і карпатських перевалів призвела до втрати престижу ЗУНР і до розвалу її економіки, що будувалася на продажу нафти.

Польське населення Дрогобича, Борислава, Стрия надавало активну допомогу польській армії, що наступала. Поляки із зброєю в руках виступали проти влади українців, а польські залізничники проводили саботаж, намагаючись викликати транспортний параліч. Польські повстанські загони, заздалегідь створені в Галичині, руйнували тил армії УГА.

Третій корпус УГА до 20 травня практично перестав існувати, як керована частина. Близько 6 тисяч солдатів бігли з позицій, декілька тисяч здалося в полон. Окремі з’єднання корпусу бігли за Дністер. Це втеча з позицій створила серйозну небезпеку оточення Для позицій Другого корпусу, який до 19 травня тримав оборону біля Львова, не дивлячись на розвал флангів армії. Група генералів Єжеєвського і Сикорського, спільно з Львівською дивізією (7 тисяч бійців), 18–19 травня прорвали оборону Другого корпусу, який став відходити до Тернопіля, зберігаючи порядок.

Деякі курені (батальйони) Другого і Третього корпусів УГА в боях 14–16 травня проявили чудеса стійкості і хоробрості, втративши за три дні боїв убитими і пораненими до 60% свого складу. Письменник А. Чайковський згадував дні відступу: «Йдуть цілі групи і самотні бійці, йдуть полями, городами. Всі одночасно біжать із зброєю… Немає сил, аби цю втечу затримати… Це паніка, яка буває на війні, це добровільна втеча з позицій, втрата всілякої дисципліни». Ті, що відступали навіть не висаджували за собою мости, що сприяло швидкому просуванню польських частин на схід…

Командувач УГА генерал Омельянович-Павленко, розуміючи неминучість катастрофи, наказав відвести всі частини армії на схід, до Тернопіля. Адже після того, як на північній і південній ділянках фронту стався відступ частин УГА, лише центральна частина фронту ще залишилася на позиціях. Генерал, ще до травневого наступу поляків, попереджав керівництво ЗУНР про те, що в разі наступу армії Геллера частини УГА (37 тисяч багнетів при 200 гарматах) будуть не в силах утримати 310-кілометровий фронт. На початку травня 1919 року командувач УГА Омельянович-Павленко і його начштабу Курманович запропонували уряду ЗУНР свій план боротьби в нових умовах — сконцентрувати всю армію УГА між Дністром і Карпатами, маючи з двох сторін природні перешкоди. Вони пропонували, скоротивши і вирівнявши фронт, сконцентрувати всі частини на захисті нафтового басейну і карпатських перевалів, через які здійснюється зв’язок з Чехословакією. Використовуючи переваги гірської місцевості, командири говорили про можливість партизанських рейдів. Але, на думку командирів, головне — виграти час. Звільнити територію Північної Галичини потрібно було для того, щоб зіштовхнути польську і Червону армії в районі Тернопіль — Львів.

Час очікування необхідний був для того, щоб добитися визнання ЗУНР в світі і дочекатися приходу декількох десятків тисяч солдатів (яких можливо було поставити під рушницю в УГА) з таборів військовополонених в Італії. Але президент-диктатор і керівники уряду відкинули цей план. Омельянович-Павленко і Курманович, на знак протесту проти непоступливості уряду, на початку травня 1919 року заявили про свою відставку, але відставка не була прийнята.

Польський наступ в Галичині не схвалило керівництво США і Англії. 21 травня під тиском англійських і американських представників Вища Рада Антанти в Парижі винесла ухвалу про припинення польського наступу в Галичині. 25 травня президент США Вільсон знову застеріг польський уряд від використання армії Геллера в Галичині.

Проте Франція, співчуваючи боротьбі поляків і сподіваючись створити «велику Польщу», таємно заохочувала польське командування на анексію Галичини. Пілсудський наказав переслідувати галичан по всьому фронту, вважаючи, що досягнення загального кордону з Румунією допоможе створити загальний бар’єр на дорозі можливого просування більшовиків на захід.

Пілсудський квапився з наступом, прагнучи поставити керівництво Антанти перед фактом «полянізації» Галичини. Спішність наступу диктувалася ще і тим, що над Польщею нависла загроза війни проти Німеччини за Сілезію. На польсько-чеському кордоні також було неспокійно — там почастішали зіткнення за суперечні території. Небезпека із заходу вимушує вже 22 травня зняти з галицького фронту 2-у дивізію Геллера і відправити її до Сілезію. 25 травня Пілсудський приймає рішення відправити на захід і 1-у дивізію.

Лише 18 травня 1919 року галицькі політики зволили заявити польській стороні свою пропозицію про негайне перемир’я. Проте генерал Геллер українських парламентерів навіть не прийняв, але через свого помічника зажадав від них повної капітуляції Галицької армії, обіцяючи покарати галичан «за військові злочини». Відхилив пропозицію про перемир’я на своїй ділянці фронту і Сикорський. 20 травня 1919 року Перший корпус галичан відійшов до Бродів, куди відступили і залишки Волинської групи УНР (Сірої дивізії). Спільними зусиллями армій УНР і ЗУНР удалося шість днів обороняти місто.

Далі буде…
За матеріалами http://militera.lib.ru
Видавництво: Харьків: Фоліо, 2006

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*