Паралелі сучасності з Зимовою війною.

75 років тому розпочалася радянсько-фінська війна, яка увійшла в історію під назвою «зимова війна». Війна, яка стала однією з най ганебніших сторінок в історії Радянського Союзу, продемонструвавши на весь світ агресивну суть зовнішньої політики сталінської влади. Як не дивно, багато в чому риси тієї війни схожі на події нинішньої неоголошеної російсько-української війни.

Радянсько-фінська війна 1939-40 рр.

 

Російсько-українська війна 2014 —   р.

Війна розпочалася 30.11.1939р. наступом Радянської армії на територію Фінляндії і ніколи не була оголошена.

 

Війна розпочалася анексією Криму російськими військами і не була оголошена.

Радянська армія наступала під гаслом звільнення фінських робітників та селян від влади поміщиків та капіталістів.

 

Росія, заперечуючи пряму участь своєї армії у військових діях на території України, виступає з гаслом захисту народу неіснуючої «Новоросії» від влади «фашистів з київської хунти».

У першому ж захопленому Червоною Армією фінському дачному селищі Терійокі був створений маріонетковий «народний уряд» Фінляндії на чолі з Отто Куусіненом.

 

У захопленому російськими військами парламенті Криму проголошується новий уряд на чолі з Аксьоновим. Пізніше утворюються маріонеткові уряди так званих ДНР і ЛНР.

На базі радянської 106-ї гірсько-стрілецької дивізії була сформована «фінська народна армія», до якої в пожежному порядку переводили всіх радянських фінів і карелів. Їх одягли у трофейні польські мундири з фінськими відзнаками. Після розгрому Фінської держави «народоармійці» мали стати опорою окупаційних сил у завойованій країні.

 

На окупованих територіях Криму і Донбасу сформовані  так звані загони ополченія, основою яких стали військові та найманці з Російської Федерації, добре озброєні сучасною російською зброєю.

Московські керманичі заперечували варварські бомбардування житлових кварталів Гельсинки, під час яких у перші ж дні загинули десятки цивільних осіб. Як вони казали, з радянських літаків скидалися кошики з хлібом для голодуючих робітників.

 

Російські «гуманітарні конвої», які за словами росіян, везли до мешканців Донбасу одежу, їжу та іншу цивільну допомогу, насправді доставляли терористам зброю та підкріплення, а вивозили до Росії обладнання заводів.

В СРСР. Згідно розпорядження Жданова, категорично заборонялося сповіщати рідним загиблих військовослужбовців про загибель їх близьких. Грошові перекази від родичів потрібно було відправляти назад від імені загиблих.

У Фінляндії. Згідно наказу Маннергейма, кожного загиблого ховати з військовими почестями по місцю призиву на спеціально виділених для цього на кладовищах ділянках.

 

В Росії. Повне заперечення владою Росії загибелі своїх військовослужбовців в Україні. Фальсифікація свідоцтв про смерть, з позначенням іншої (не бойової) причини смерті – інсульт, суїцид тощо. Поховання з мінімальною огласкою і переслідуванням журналістів, які проявили до цього зацікавлення.

В Україні. Поховання кожного загиблого в ході анти-терористичної операції, як героя з наданням військових почестей та вшануванням місцевою громадою.

За розпочату військову агресію та варварські бомбардування мирних міст Фінляндії світове співтовариство виключило СРСР зі складу Ліги Націй.

 

За незаконну анексію Криму та розпочату військову агресію проти України, Росія піддалась чисельним санкціям збоку країн – світових лідерів.

Війна не закінчена досі, оскільки Карельський перешийок, окупований СРСР в ході зимової війни, досі знаходиться у володінні Росії, і як показали подальші події ІІ Світової війни, Фінляндія не відмовляється від бажання повернути собі ці території.

 

Війна не закінчена досі, оскільки залишаються окупованими Росією Крим та частина Донбасу.

 

Casus belli від Путлера

Спочатку не вірилося, але все збігається в доповіді Валентина Наливайченка про замах на теракт проти літака «Аерофлоту», замість якого поцілили у Малазійський Боінг. Росії Потрібен був Casus belli.

З історичного досвіду знаємо, що в Радянській Росії ніколи занадто не мудрували стосовно приводу для війни. Варто було лише власного бажання і готовності.  Методи створення військово-політичних конфліктів трохи відрізнялися, але більшою частиною були дуже схожі одне на одне.

Один з російських методів — штучне створення у країні-супротивника ситуації двовладдя з подальшим визнанням потрібного собі уряду і наданні йому військової «допомоги», яка по суті  була прямою агресією. Так було розпочато війни проти Української Народної Республіки, Естонської Республіки, Латвійської Республіки у 1918р.

Другий метод, то взагалі нагле введення військ на чужу територію з подальшим поясненням в пресі, чого так було зроблено. Вірменія, Азербайджан і Грузія були окуповані Червоною Армією у 1920-21рр. під приводом присутності там відступаючих білогвардійців.  З Туркестанською і Казахською автономіями у 1918р. політично взагалі не церемонилися, як, власне, з Литвою та Білоруссю – ввели війська, потім проголосили потрібні собі державно-політичні утворення.

Свою співучасть у розв’язуванні ІІ Світової війни Росія, розуміючи, можливі майбутні міжнародні наслідки та нерозуміння народом у середині країни назвало допомогою братнім народам українцям та білорусам, які вже опинилися де-факто на «нічийній» території після «припинення існування Польської держави».

У 1939-40рр території Естонії, Латвії та Бесарабії були окуповані радянськими військами після висунення ультиматумів відповідно Естонській, Латвійській Республікам та Румунії, які внаслідок цього за дуже короткий час «добровільно» увійшли до складу Радянського Союзу.

Більше всього «клопоту» завдала у 1939-40рр Фінляндія, яка ніяк не погоджувалась на висунуті Росією ультиматуми. Довелося Москві вдаватися до створення «справжнього» Casus belli – так званого Майнільского інциденту, який полягав у тому, що Росія здійснила артилерійський обстріл власної прикордонної території, у чому звинуватила Фінляндію. Було оголошено, що внаслідок обстрілу загинуло 4 бійці Червоної Армії, тіл яких ніхто не бачив і навіть прізвища не були названі. Пояснень від фінської сторони в Росії не захотіли слухати. За 4 дні потому без оголошення війни Червона Армія перейшла через кордон на фінську землю. Навіщо потрібно було створювати цей привід для війни? Дії по окупації Фінляндії були Росією попередньо узгоджені з гітлерівською Німеччиною, думка іншого світу Москву тоді мало цікавила і навіть виключення Росії з Ліги Націй за розпочату агресію проти Фінляндії не засмутило Сталіна. Тоді навіщо?  Думається найважливішим фактором, який змушував так діяти московських керманичів було створення іміджу Росії всередині країни, а в майбутньому і на ново окупованій землі, як країни, яка веде виключно справедливі війни і несе тільки благо навколишнім народам.  Щоби показати, що не йдеться ні про яку іноземну окупацію Фінляндії в Кремлі вдалися до вже перевірених засобів.  1 грудня 1939р. у першому ж захопленому СРСР населеному пункті Фінляндії — дачному селищі Терійокі, безпосередньо на радянському кордоні, було створено «народний уряд» на чолі з комінтернівським діячем Отто Куусіненом. Вже 2 грудня СРСР визнав своїх маріонеток єдиним законним урядом Фінляндії і уклав з ними «договір про дружбу». Далі ще цікавіше.

В умовах надзвичайної секретності розпочалося формування червоної «фінської народної армії». Її основою стала радянська 106-та гірськострілецька дивізія, до якої в пожежному порядку переводили всіх радянських фінів і карелів. Їх одягли у трофейні польські мундири з фінськими відзнаками. Після розгрому Фінської держави «народоармійці» мали стати опорою окупаційних сил у завойованій країні. За три з половиною місяці було сформовано чотири дивізії «народної армії», об’єднані у 1-й стрілецький корпус. Проте потрібної кількості фінів, карелів, вепсів та іжорців в СРСР просто не було, і вже 1 лютого 1940 року командування «ФНА» отримало дозвіл комплектуватися також росіянами. Відтак у ній з’явилися бійці з такими «фінськими» прізвищами, як Тажибаєв, Полянський, Устименко… Штаб корпусу очолив комбриг Романов, який відтоді став Райкасом, а політвідділ — Терешкін, який із жовтня 1939 року до квітня 1940-го звався Тервоненом. Лише командувачем «ФНА» був справжній фін Аксель Анттіла — кадровий офіцер Червоної армії, якого 1937 року було репресовано, а 1939-го — терміново повернуто з ГУЛАГу. Жоден (!) із майже тисячі фінських військовослужбовців, які потрапили до радянського полону під час Зимової війни, не згодився, попри страшний тиск з боку радянських чекістів, вступити до лав цієї «армії». Виходить чим міцніше народ проявляє бажання до спротиву російській агресії, тим більше Росія вигадує приводів для надання «допомоги» цьому народу, і створення вигляду що сам цей народ бореться за щасливе майбутнє, звісно у дружбі з російським народом. На щастя, ні маріонетковий уряд, ні фіктивна «фінська» армія Сталіну не знадобились, оскільки у зимовій війні фіни змогли відстояти свою незалежність.

У післявоєнний період введення військ у формально незалежні, а по факту підконтрольні Росії країни східної Європи не надто обтяжувало зовнішньополітичний корпус СРСР. У Німеччині 1953р душили «неонацистів», в Угорщині 1956р – «фашистів», Чехословаччині 1968р – відбивалися від загрози НАТО. В Афганістан у 1979р полізли теж не допустити туди вторгнення НАТО, але ця військова авантюра мала вже дуже серйозні наслідки, як зовнішньополітичні так і внутрішньо економічні і стала однією з причин, які призвели до розвалу Радянської імперії.

Коли Росія розпочала першу Чеченську війну, Єльцин недооцінив важливості проведення попередньої морально-ідеологічної підготовки до такої війни. Як наслідок – війна з малою ефективністю, великими втратами, відсутністю «натхнення» у військових і всього російського суспільства, швидке падіння рейтингу керівництва держави, і ясна річ, без перемоги.

А от коли до справи взявся Путін, відчулась рука справжнього послідовника Іосифа Сталіна.

Вересень 1999 — серія вибухів в житлових будинках в Буйнакську (Дагестан), Москві та Волгодонську в результаті яких загинули 293 людини. Шаміль Басаєв заперечив свою причетність до всіх цих інцидентів. Натомість, з’явилися підозри про причетність до них російських спецслужб. В результаті на при кінці вересня 1999р Росія знов вводить війська до Чечні застосовуючи міцну артилерію та авіацію по суті руйнуючи та знищуючи все на своєму шляху, але дістаючи відчутних військових результатів. Як наслідок, у 2000р Путін очікувано перемагає на президентських виборах.

Серпень 2008р – втручання Російських Збройних Сил у Грузино — Осетинський конфлікт, війна проти набагато слабшої Грузії з наперед очікуваним результатом.

2014р – Україна. Те що ми не такий простий горішок, Путін вже зрозумів. Немає переможної ходи «руского мира» по містам «майбутньої Новоросії», піднята майже з лежачого стану новітня Українська Армія, створена Національна Гвардія, добровольчі батальйони, великий потенціал військово-промислового комплексу, допомога майже цілого світу – вказують як мінімум на тривалу і нелегку для Росії війну. І що в такій ситуації робить Путін? Народ Росії вже налаштований на те, що в Україні багато «нацистів» та «фашистів» які притіняють російськомовне населення і які цього року шляхом «державного перевороту» прийшли до влади. Ситуація штучного двовладдя формально вже створена (уряди ДНР, ЛНР), і російські військові оператори часто акцентують увагу у своїх репортажах, мовляв українські військові прийшли загарбати чужу землю – землю так званої «Новоросії».  Але цієї брехні мало для війни, яку замислив Путін. Потрібна справжня кров безневинних жертв, на кшталт зруйнованих 9-ти поверхівок у 1999р, щоб на хвилі справедливого гніву можна було почати робити замислене і бути впевненим, що російське суспільство підтримає.

І ось вона «велика» задумка в дії. Збити літак з росіянами, які летять на відпочинок до Кіпру з ЗРК українського виробництва, з території максимально наближеної до сил АТО з розрахунком, що уламки літака впадуть на українському боці. Якби це сталося, то збройні сили Росії миттєво з’явилися б в районі падіння літака, а заодно і у всіх прилеглих районах з подальшим нагнітанням істерії «праведного гніву» і «справедливої кари». Я не беруся прогнозувати, як би розвивалися наступні події, але схоже, що навіть доведення у майбутньому нашої непричетності до загибелі літака, та , припустимо, військове втручання США у конфлікт на нашому боці не злякали би Путіна. Схоже тільки він один не боїться можливого початку третьої світової війни. І це страшно. Страшно, що людина наділена такою владою свідомо може кинути планету у прірву.

Але сталося, як сталося. Скоріш за все, екіпаж ЗРК не знав, що в Донецькій області є 2 селища з назвою «Первомайское» (чим, доречи і пояснюється, що перетнувши український кордон у Луганській області, їх бачили у Торезі звідки вони знов рухалися у напрямку Сніжного). У такій «делікатній» справі, навряд чи екіпаж заранє знав, яку ціль має знищити. Тому те, що курс Малазійського Боінгу із північного заходу суттєво відрізнявся від курсу літака «Аерофлоту» (з північного сходу) могло для них нічого не означати. Сталося, що сталося. Замість одних безневинних загинули інші. Повномасштабного російського вторгнення не відбулося, але якщо Путін здатен замислити таке, то він напевно на цьому не зупиниться.

Останній смертний бій

“Так а шо я, я нічого такого не зробив”, — приблизно так всі ці люди відреагували на моє прохання розповісти про події ночі з 18 на 19 лютого і свою в них участь. Нічого, звісно, такого — просто залишились на Майдані, коли багатьом здавалося, що “всьому кінець” і розумніше буде врятувати хоча б своє життя.

LB.ua опитав кількох очевидців подій тієї ночі, попросивши пригадати все, що вони зможуть. Їх свідчення місцями різняться, але всі вони підтверджують: під час вирішального протистояння на Майдані не було політиків. Не було людей, які зараз задоволено ділять посади у владі, не було розпіарених командирів, не було організованих загонів Самооборони. Керівники Майдану залишили людей самих розбиратися з “Беркутом” і озброєними “тітушками”. І, наскільки відомо LB.ua, опозиціонери були впевнені, що всі, хто лишиться на головній площі країни, загинуть, і на цьому Майдан закінчиться.

Але він не закінчився — завдяки героям цього тексту в тому числі.

Фото: Макс Левин

«Якби не було б стволів — менти б не зупинилися»

Володимир, 31 рік. Активіст

Я трохи движував біля Будинку профспілок та на Інститутскій. Кидав все, що можна кидати — каміння, коктейлі, але намагався бути обережним. Наближався до крайної лінії лише в моменти поміж залпами гранат, що кидали менти. На моїх очах людей, котрі вибігали на авось, без “рекогносцировки” контузило, ранило і вони вибували з рядів майже одразу по приходу на передову.

Це був важкий день для Самооборони — після подій в Маріїнському вона була дезорієнтована і дезорганізована. Багато людей загинули. Ну і, якщо чесно, хоч Парубій і заявляв, що хлопці дуже класно організовані, підготовка у них була так собі — велика ротація, і навчання більше нагадувало гру в солдатиків, ніж справжні тренування.

Через все це Самооборона не дуже добре справлялась з триманням барикад. Але тримання барикад — то, насправді, таке. Вирішальним було інше. Кілька груп хлопців з різних угрупувань, в тому числі — з Правого Сектора, зі зброєю, яку вони всякими правдами і неправдами добували, пішли в палаючий вже будинок Профспілок і почали стріляти в ментів, котрі намагалися зайти в будівлю зі сторони Європейської площі. Я знаю, що одна така група протестувальників розстріляла 8 чоловік. Інша – 12, але це не за ніч, а протягом 18-20 лютого. Найбільш відчайдушні ходили зі стволами на передову. Зброя була, здебільшого, мисливська. Якби не було б стволів — менти б не зупинилися.

Фото: Макс Левин

Хоча в якийсь момент здавалось, що вже все — навіть думав про відступ.

Політики “спригнули” одразу. І всі, хто стояв за партії. Залишились люди, які були там за власними переконаннями. Командували — ну як, хто авторитет, то й і командує. (На питання про Яроша) Не думаю, що він був на передовій.

20-го лютого протестувальники дійсно стріляли з Консерваторії. Двоє з них були 20-річні малолєтки, які просто страх втратили.

Щодо снайперів, які працювали з іншого боку, то їх було дві групи. Одна на Кабміні, в мережі є запис їх переговорів — 15 хвилин. У них, судячи з переговорів, була команда стріляти лише в озброєних.

І була друга група — мій товариш записав 2 хвилини їх перемовин. І на цьому записі чутно, що вони постійно стріляли, особливо не обираючи, в кого. “Работаем туда”, і постійно йде відлік: 3-2-1, і чутно постріли. Більшість людей, яких вони поклали на Інститутський, були без зброї, з палками. Навіщо? Не знаю, мабуть, просто збільшували кількість жертв. Цілком могли стріляти в обидві сторони — і в протестувальників, і в ментів.

Мій товариш підходив, до речі, до одного з сотників Самооборони, дав частоту цих снайперів, запропонував слухати і записувати. Той відповів: і так їх всіх порєшаєм. Після того ті снайпери ще добу працювали. За добу друг повернувся на Майдан і знову почув їх. Вони все ще спілкувались на тій частоті. Але ніхто їх не слухав і, відповідно, не вирахував.

(На питання, нашо люди йшли у наступ під снайперськими кулями по Інститутскій) От я теж не можу зрозуміти. Нахріна? Таке командування. Питав в товариша, який там був. Каже — просто були на першій барикаді, і як менти відступили, то ми пішли у наступ. Просто йшли вперед за звичкою. Відчайдухи, багато хто з них до того вже був поранений на Грушевського.

Багато в кого з тих, що йшли вперед, навість захисту нормального не було. Взагалі з цим було погано організовано: люди, які йшли з передової, не передавали свій захист тим, хто їх замінював. “Ні, це мої лати, і я в них буду спать”. І захисту багатьом не вистачало.

Те, що 20-го лютого менти вже здалися, означає, що структура їх почала ламатися ще раніше.

Василь Кривень, лікар-офтальмолог, Київ. Працював волонтером спочатку у медпункті в КМДА, потім — у Будинку профспілок, після його евакуації — у Михайлівському соборі.

Василь Кривень з донькою

Фото: facebook Василя Кривня
Василь Кривень з донькою

Вдень 18-го мені зателефонували з Майдану і сказали, що терміново потрібна допомога. Я поїхав у Будинок профспілок, машину залишив подалі. Був на місці десь о 15-15.15. Ще здавалось, що все спокійно. Я промивав очі людям від газу, закрапував сльозозамінники і так далі. А потім почався рух, почалися крики “Коридор, лікаря!”.

У вікно з Будинку профспілок побачили, як розгалучшеняється БТР, врізається в барикаду. Це ж важка військова техніка, а хлопці тримали цю барикаду фактично собою, підпирали мішки плечима. І от БТР врізався в барикаду, і я побачив, як люди розлетілися від неї метри на три.

Розлетілися, і все замовкло, буквально на мить. А потім вже за 5 хвилин третій поверх Будинку профспілок був уже повністю забитий пораненими. Я взяв голкотримач і почив шити все, що бачив: і рани від гранат, і вогнестріли, хлопчину з розірваними ніздрями і губами…

Я взагалі-то хірург-офтальмолог, але, щоб ви розуміли, хірург у мирний час і хірург у віськовий час — це різні речі. Так , ми всі проходили навчання на військовій кафедрі, теоретично вивчали певні нюанси роботи з ранами від вогнепальної зброї і т.д.

Звичайно, ми можемо обробити, зашити, припинити кровотечу. Але до того ми бачили такі поранення тільки в книжках чи в кіно.

Такий страх я відчув вперше в житті. До того сподівався, що все вирішиться мирно. А тоді, як ми підійшли до вікна, побачили цей БТР, побачили, як падають люди, хтось сказав: відійдіть, бо можуть стріляти. В цей момент ми не знали, чи зможемо взагалі вийти з Будинку профспілок. Ну а коли вже почалась робота, то заспокоївся, почав думати про людей, а не про себе.

Десь 23:00 -00:00 я зашивав комусь рану на нозі чи на голові, і відчув, що у мене запирає дихання, сльозяться очі і горить лице. Спочатку думав, що то газ який всмоктався в одяг поранених. Але потім вже стало зовсім важко дихати, і поступила команда збирати речі. Частина кімнат на третьому поверсі були зачинені, і було таке відчуття, що газ просочується саме з них. Від них йшов різкий запах.

Ми почали згрібати медикаменти у великі целофанові мішок та картонні коробки. Просто скидали у нього зі стелажів те, що було потрібно. Зі свого стелажа над яким був напис –«Окуліст» скидав очні флакони з антибіотиками, очні гелі, мазі антибактеріальні, нитки потрібної товщини — тих розмірів, якими ми шиємо повіки.

Поранених вивели в першу чергу. Взагалі, не було такого, що в Будинку профспілок на 3 поверсі влаштовували в цей час постійний стаціонар для поранених — там ми надавали першу допомогу і відправляли їх далі. Хто міг іти — ставав на ноги і йшов сам, важких поранених забирали автомайданівці і відвозили в підпільні госпіталі чи в медичні заклади після узгодження з координаторами медичної служби.

Я абсолютно впевнений, що з третього поверху евакуювали всіх поранених. Про те, що були поранені на інших поверхах, я ніколи не чув. Думаю, якби були, ми б про них знали. На першому поверсі теж приймали людей, і звідти теж всіх вивели. А медики з координаторами ще лишались і збирали необхідне, щоб перебазуватися в Михайлівський собор. І на інших поверхах лишалися хлопці з Правого сектору зі щитами, вони прикривали наш відхід.

Я не встиг забрати офтальмоскоп, який мені подарувала моя вчитель. Досі не зізнався їй, що він там залишився і згорів… І також згоріла ручна щілинна лампа. Лікар, який зробив її для мене, помер рік тому за трагічних обставин.

Нас попередили, що виведуть через якийсь коридор на Трьохсвятительску вулицю. Ми несли свій інструментарії в пакунках. Під`їжджали машини, на які ми намагалися згрузити пакунки, а що не влізло — те вже несли в руках. Прийшли під Михайлівський і побачили там купу тих мішків. Всередині собору було багато людей — поранені, навіть мертві — принаймні, один, справа від іконостасу…

Вже розгорталися хірургічні столи. Також почали розгортати столи у трапезній. Тієї ночі не спав ніхто. Вже надранок я попросив друга мене змінити і поїхав додому. Поранених було дуже багато — здебільшого, гранатами. В одного молодого хлопця на підборідді було 2 отвори — проникаюче поранення від кулі. Пам’ятаю з якогось Атласу вогнепальних поранень, що такий отвір — майже однаковий вхід і вихід, так зване цигарковоподібне- характерно для для поранення з автомату Калашнікова, кулі 7,62 мм..

Фото: Макс Левин

Було так багато травм очей, оскільки наші хлопці були здебільшого без захисних окулярів. Я навіть у фб постив інформацію, що в Іраці 16% бойових поранень — трамви очей. А в жодного ізраїльського солдата травми очей не було, оскільки вони всі носять гарні захисні окуляри. Можна було зменшити ризик травм, звісно. Профілактика завжди дешевша, ніж героїчна боротьба з наслідками.

Взагалі, звісно, хотілося б зустріти тих людей, кому я надавав допомогу. Цікаво, як вони. Але багато хто поїхав до лікарень в інших містах та навіть за кордон.

Шкода загиблих хлопців. Я спілкувався з молодими хлопцями з самооборони і по очах бачив, що вони не повернуться додому, будуть битися до останнього.

Дуже злякалась моя дружина. Була така ситуація: я зашиваю комусь голову, а дружина телефонує і каже: дитина впала, розбила голову. Я, чесно кажучи, не повірив. Думав, вона мене так хоче з Майдану витягти. Сказав “Ну, якщо це так, їдь з нею у медпукнт сама”. А вже коли повернувся додому, побачив, що у дочки дійсно голова замазана зеленкою . Кажу: “Доця, пробач, що тата не було поруч”.

Щодо інформації, яка поширюється про нестачу і крадіжку ліків. Можу сказати, що для хірургії ми були забезпечені всім необхідним: інструментами, препаратами. Фізрозчину, шприців та бинтів було навіть забагато. У палатці біля трапезної можна було знайти фактично будь-які потрібні краплі для очей. Звісно, воно все було не дуже добре сортовано і потребувало кращої координації.

«Был бы ты сцыклом, сидел бы дома перед телевизором»

Евгений, киевлянин, дизайнер, отец 2-летнего сына

Евгений с сыном

Фото: Предоставлено Евгением
Евгений с сыном

18-го я был днем на Институтской, чуть повоевал, съедил на работу и вернулся на Майдан где-то в шесть вечера. Нашел друга, и мы стали в цепочку, передающую камни от Сбербанка. Потом сходили на баррикады, поспрашивали, что где нужно. Людей на Майдане было еще много.

Взяли поесть, я стою с едой в руках, и тут начинается первая атака. Это было часов 10-11 вечера. Я не видел, как она началась. Выскочил — за баррикадой на Крещатике в сторону Европейской стоял “Беркут”, они готовили БТРы. БТР врезался в баррикаду, с нее полетели люди. Протестующие забросал БТР коктейлями Молотова, и он загорелся.

Тогда еще не было понятно, что это последний смертный бой. Многие люди вообще продолжали спокойно сидеть возле своих палаток, будто ничего не происходит.

“Беркут” стоял возле Октябрського. Но вскоре после того, как загорелся БТР, они спустились оттуда по ступенькам и, таким образом, зашли с фланга, заняв большую баррикаду на Крещатике в сторону Европейской, отрезав нас от запасов коктейлей Молотова и камней. И, что самое ужасное, покрышек.

Покрышек было мало, и пришлось быстро создавать горящий фронт перед “Беркутом” из всего, что было под рукой. Бросали в огонь мусор, одежду, одеяла, подушки. Все, лишь бы горело. Видел даже, как в огонь полетели женские туфли.

Образовалась баррикада метра полтора шириной. Менты включили водометы и начали прорываться уже со стороны Институтской. Действовали они так: сначала затушили огонь водометом. Потом по затушенному пошли вперед. А люди, соответственно, начали отступать.

Фото: EPA/UPG

Вот в этот момент — показалось, что все, конец.

И тут такое случилось… Я понимаю, это пафосно будет звучать. Ведущий со сцены предложил спеть гимн. “Беркут” был метрах в 20 от нас. Люди начали петь гимн, и в какой-то момент, не переставая петь, толпа будто подалась от центра вперед. Полетели камни, и атаку ментов удалось отбить — они отступили.

Я видел чувака, который вступил в драку с “беркутовцем” один на один. В итоге “беркутовец” убежал к своим.

Хотя “Беркут” тоже был безумный. Были такие, которые шли прямо через стену огня под градом камней. Но камней было так много, что им все равно приходилось отступать назад.

Снова нам повезло с ветром — дым, как и во время столкновений на Грушевского, шел только в сторону “Беркута”. Нам было бы очень тяжело, если бы он дул на нас, так как люди были в основном без противогазов.

Фото: Макс Левин

Вообще, “Беркут” стоял плотными рядами, но фронт был небольшой. И они не могли зайти с Лютеранской, например, или с Костельной, потому что тогда бы фронт растянулся.

После двух я подошел к стелле и обнаружил, что там прямо под открытым небом чуваки отдыхают, спят. Говорю: “О, прикольно, можно с вами?” Лег и думаю: “Только б снайпер не выстрелил”. Вокруг все горит, возле памятника основателям Киева стреляют, а я лежу себе. “Беркут” в тот момент еще стоял выше стеллы.

Полежал, ушел, и через 5 минут палатка, возле которой я лежал, уже пылала, а “Беркут” занял стеллу. Это была самая серьезная атака — в 4-е утра. “Беркут” перестроился и пошел в наступление.

Ребят со щитами не хватало даже на то, чтобы закрыть весь периметр. Просили менять их, потому что они были мокрые из-за водометов. Когда был последний штурм, на сцену вышел какой-то сотник, немолодой, судя по голосу, и начал командовать. Тогда дело лучше пошло.

Но палатки скоро прогорели, и очень трудно было поддерживать огонь. Он почти погас. Мы кое-как отбивались. Светало. Время тянулось очень медленно.

И вдруг я понял, что людей на Майдане осталось совсем мало. А это важно, чтобы сзади были люди — пусть они даже ничего не делают. В этот момент было страшно и снова появилась мысль, что сейчас будут добивать.

Но, к счастью, “Беркут” все же не пошел через огонь, хоть огонь и был слабый. Думаю, они тоже устали идти через огонь под камнями. В толпе я видел нескольких людей с охотничьим оружием, но не видел, как они стреляли.

Самое тяжелое время — после 4-х утра. Все ждали львовское подкрепление, а его все нет и нет.

Какие-то люди спали прямо под елкой на Майдане, неподалеку от горящей баррикады. Спали на ступеньках, на передовой, оперевшись на щиты. Просто потому, что так устали, и не было уже сил.

Вокруг были обычные чуваки — такие же, как мы. Программисты, менеджеры и так далее. Организации практически никакой — если и была, мы ее не заметили. Никаких лидеров или политиков я не видел.

Моего друга ранило гранатой, когда он бросал вещи в огонь. Мы с ним отошли в тыл, и он начал жаловаться на то, что боится быть на передовой.

— Я смотрю на этих ребят, которые щиты держат, и понимаю, что я сцыкло.

К нам повернулся какой-то мужчина, который был рядом, и сказал:

— Если бы ты был сцыклом, сидел бы сейчас дома перед телевизором.

«Якось в голову тоді не прийшло, що могли ж взагалі вже не побачитися на цьому світі»

Наталка, 37 років, архіваріус. Її чоловік — Дмитро, звукорежисер. Батьки двох дітей

Ми звичайна українська родина, маємо двох синів 17 та 2,5 роки. На Майдані перебували із самого початку, чоловік та старший син брали участь у протистоянні 19 січня, взятті Українського дому, я працювала в різний час на кухнях та на загальних роботах на Грушевського. По мірі сил допомагали грошима, їжею, одягом, медикаментами, будівельними матеріалами для барикад. Зрештою, як і більшість українців тоді. Нічого особливого.

Увечорі 18 лютого ми залишили дітей вдома та приїхали на Михайлівську площу близько восьмої вечора, коли бойові дії вже були у розпалі. Спочатку залишили машину на Михайлівській, але чомусь потім чоловік вирішив відігнати її подалі, на Велику Житомирську – це була наша помилка, згодом буде зрозуміло, чому.

Прийшовши на Майдан, ми розділилися; я пішла до Будинку профспілок віднести медикаменти та попроситися працювати у медпункті, а чоловік побіг на барикаду на Хрещатику (та, що дивилася убік Європейської площі). Із самого початку, не дивлячись на те, що горіли барикади, лунала стрілянина, вибухали гранати, все було якось доволі звично після подій 19-26 січня. Люди всі робили кожен свою справу, щось переносили, кудись бігли. Ніхто не боявся і не панікував, зі сцени лунали лозунги на підтримку. Якось так… Але вже у Профспілках я почала розуміти, що відбувається щось страшне: поранених несли одного за одним, і це не були якісь прості травми типа забоїв або подряпин. Люди втрачали кінцівки, очі, стікали кров’ю. Дуже багато, майже кожні три-п’ять хвилин когось приносили.

Фото: Макс Левин

Близько половини десятого вечора з’явилась інформація, що вбито якогось крупного регіонала і видано наказ на жорстку зачистку Майдану. Приблизно в той же час у приміщення пустили перцевий газ, але всі були настільки заклопотані та напружені, що майже ніхто не звернув уваги на це, хоча й виїдало очі та сильно нудило.

Об одинадцятій почали дзвонити друзі та вимагати, аби ми негайно їхали звідти, бо буде зачистка, всіх повбивають, розпочалась евакуація Профспілок и взагалі все погано.

Швидкі на той момент вже курсували взагалі безперервно, їх не вистачало, медики пішки на ношах несли поранених до Михайлівського. Повз мене пробігла така бригада, але пораненого не донесли, він помер. Друзі дзвонили, щось кричали, але в мене наступив якийсь психологічний параліч, реальність геть не сприймалася, страшно не було. Було відчуття, що тут, на Майдані та Михайлівській і є справжнє життя, а іншого вже немає. Я навіть про дітей не думала в той час. Наверху в монастирі було доволі тихо порівняно з Майданом, але кількість постраждалих не давала забути, що там десь б’ються на смерть люди.

Опів на дванадцяту подзвонив чоловік, сказав, що його трошки поранило, тож він чекатиме мене біля готелю Козацький. Я побігла до нього, вже перебирала у голові, що зараз потрібно зробити, якщо сильно поранило, але виявилося, що нічого страшного: чоловікові під ногами розірвалась світлошумова граната й побила ноги, але не до крові, ходити може, все нормально. Якось в голову тоді не прийшло, що могли ж взагалі вже не побачитися на цьому світі: ніякого захисту в чоловіка не було, окрім будівельної каски. Таке.

Потрібно було трохи заспокоїтись, як це не дивно, тож ми пішли зустрічати знайомого біля Головпоштамту. Людей там виявилось дещо більше, ніж біля Профспілок, було багато жінок та старих, всі дивилися убік стели: там також горіло вже дуже сильно.

Фото: EPA/UPG

Ніхто особливо не боявся, знову ж таки наголошую, паніки не було, всі були на своєму місці, так було треба. Неподалік люди вишикувалися й передавали на барикади дошки, бруківку, шини. Перевдягався невеликий загін самооборони, читали молитви. Єдине, на що нарікали і ми з чоловіком, і багато інших людей – що мало народу, не вистачає, хлопці на барикадах втомлені за цілий день, їх меншає, можемо й не вистояти до ранку. Чомусь оце була така загальна ідея: протриматись до сходу сонця, якщо встоїмо, то переможемо. Як у казці.

Повз нас пробіг якийсь чоловік, кричав, що на Михайлівській тітушки, дуже багато, потрібно бігти туди. Я побігла на розвідку, чоловік залишився працювати на Майдані.

На Михайлівській дійсно виявилися тітушки. Їх привезли у декількох бусиках із житомирськими номерами, десь приблизно чоловік 200, вдягнених у форму майданівської самооборони. Я повідомила чоловікові, він та ще кілька знайомих побігли на Михайлівську, по дорозі збираючи скляні пляшки, дошки, будівельне сміття – все, с чого можна робити барикади. Незрозуміло було, що збираються робити тітушки, тому деякий час доволі хаотично ми бігали туди-сюди, але згодом ситуація прояснилася, всі вийшли на позиції і почали робити кожен своє. Тітушки стріляли з автоматів зрідка, кидалися гранатами, всі інші будували барикаду, розвантажували машини з допомогою, ламали бруківку, тягли підручні матеріали, розливали коктейлі.

Повертаючись до початку. Машина наша була припаркована на Великій Житомирській. Ми знаходились на Михайлівській площі. Між нами, на Володимирській, стояв кордон озброєних тітушок. Обійти їх прилеглими вулицями чисто теоретично можна було б, але ризикувати не стали, бо були повідомлення, що всі вулиці контролюються. Ось тут мені дуже чомусь захотілося додому і стало страшно від того факту, що я не можу цього зробити, бо мене можуть вбити.

Була вже перша ночі. Люди потихеньку прибували. З Майдану лунали потужні вибухи та несли поранених. Періодично дзвонили знайомі «як ви там». А як ми тут? Та ніяк, бруківку ламаємо, барикаду будуємо.

З другої до третьої години ночі чоловік стояв на КП біля МІДу, а я була в монастирі, відпочила трошки, бо відчувала, що не витримаю — буду проситися додому.

Соромно було, але хотілося до дітей, додому, там нічого не вибухає, ніхто не стріляє і взагалі, я приїду і забуду все це. В храмі подивилася на жінок, на поранених хлопців, на стариків, підлітків, яким «вже вісімнадцять!» — ніхто не скиглив, не жалівся, навіть жартували, вкладалися спати, розносили попоїсти. Зрозуміла, що нікуди не поїду.

На Майдані палав Будинок профспілок, працювали МЧСники, горіли барикади, кричав хтось зі сцени. Пожежна машина, що гасила крило, яке виходило вікнами на Хрещатик, час від часу чомусь намагалася заливати водою барикаду, досі не розумію, як так могло бути.

Фото: www.facebook.com/sergii.morgunov

Чоловік раптом кудись зник. Знову понесли вбитого хлопця повз мене. Я трошки розгубилась, просто стояла і нічого не робила, намагалася осягнути те, що відбувається, але не виходило. Здавалося, що це якесь кіно, бо не може бути так насправді, шо, приміром, горить Будинок профспілок, а я тут була дві години тому і все було нормально.

Або ось неподалік розрівалася граната, комусь відірвало півщоки, а він живий і кудись іще біжить и щось кричить – куди кому що нести. І не можуть усі ці майже неозброєні люди з доброго дива отак ризикувати своїм життям. Невже вони не розуміють, що їх можуть вбити? А як же діти? Ні, це не реальність.

Повернувся чоловік, злий, когось там матюкав з Партії регіонів. Мабуть, щось побачив…

Ми повернулися на Майдан близько п’ятої години ранку, відпочивши та трошки підзабувши, що ж насправді відбувається.

Вже палала уся площа навколо стели та попід Глобусом. Щось постійно вибухало на Інститутській, але видно не було через димову завісу. Людей було мало, особливо ближче до консерваторії, тож ми змогли підійти впритул до вогню. Люди кудись туди, у вогонь, кидали пляшки та каміння, мабуть, там був «Беркут», але його не видно, проте звідти летять гранати і то дуже близько до нас. В якийсь момент всі побачили, як беркут починає проходити між Глобусом та консерваторією (там є такий вузенький прохід з воротами). Кинулися щось робити, повалили кіоск, тягли якісь дошки, ганчір’я, все, що може горіти. Я вперше бачила так близько спецназ і тоді мені вперше за той день зробилося страшно по-справжньому, я дивилася, як за щитами рухаються люди і розуміла, що вони ідуть нас усіх тут повбивати і їм нас не жалко, а навпаки, вони із задоволенням нас вбиватимуть, бо інакше що вони тут роблять? Спецназ був цілком реальний.

Майже шоста. Зі сцени хтось кричить, що ми вже майже вистояли, залишилось півтори години. Чому півтори? У них там що, узгоджено все по годинах? Але вже значно легше, всього півтори години и все буде добре, можна буде відпочивати.

Ми вирушили до Михайлівської площі, бо чоловіка нудило, требу було знайти молока и і трохи йому відпочити. Коли прийшли, то дуже здивувалися, бо на площі було пусто, майже нікого не лишилося, тихо. Тітушки, кажуть, розвернулися та й пішли близької п’ятої ранку. Все спокійно, народ побіг на Майдан. Ми попили молока, поспілкувалися біля Міністерства, віддихались і пішли вже спокійно відносно до машини. Все виявилось в порядку, можна їхати додому.

Фото: Макс Левин

Про людей на Майдані. Дуже різні люди були. Була дівчина, класичний дакфейс, біла норкова шуба, підбори: несла якісь бруднющі дошки, притуливши їх до білої норки. Була бабуся, років 90, песик такий само старий з нею, бабуся принесла цеглинку, «на, доцю, я біля дому знайшла, вам пригодиться» і руки трусяться від слабкості. Були підлітки, були вагітні жінки. Таксист, всю ніч возив людей на Михайлівську безкоштовно з усього Києва. Мені здається, що кожен, хто був в той день на Майдані, на Михайлівській, всі ці люди зробили кожен свій особистий подвиг, перемогли кожен свої особисті обставини і були там, де вони могли щось зробити кожен для всіх.

«Люди не були готові до того, що відбувалось»

Ярема, 15-та сотня Самооборони. Львів

В той момент ми не розуміли, що це якийсь вирішальний бій. Здавалося, це лише початок. Але дуже вразило, що до такого дійшло. Що люди, які керують країною, настільки нещадно ставляться до громадян, і зовсім їм нікого не шкода.

Важко сказати, скільки було в ту ніч на Майдані людей з самооборони. Частини не було, бо понесли великі втрати в Маріїнському парку, багатьох захопила міліція, хтось відійшов. Люди на Майдані в ту ніч були різні. Прийшло багато киян, коли побачили, що відбувається. З нашої сотні було не дуже багато людей, бо багато хто залишився в Маріїнському.

Загального командування не було. Ті, хто був поруч, по ходу визначалися, що робити. І це, по суті, була головна проблема. Саме через відсутність координації ми понесли такі великі втрати. І це питання до тих, хто брав на себе відповідальність за організацію самооборони Майдану: чому так сталося?

Багато хто засуджує, наприклад, афганців, за те, що пішли з Майдану тієї ночі. А я вважаю, що це правильно. Люди не хотіли йти на смерть навіть без можливості оборони.

(На питання: А чому ж ви залишились?) Я залишився, да. Чому? Не знаю. В безвихідних ситуаціях просто дієш, а не думаєш. Заготовували бруківку, кидали коктейлі — робили все, що було потрібно.

Фото: Макс Левин

Вирішальним, на мою думку, було те, що міліціонери були надто втомлені. Або ж в них просто не було наказу дотискати.

Люди не були готові до того, що відбувалось. Вони навіть не розуміли, що відбувається. Знали люди згори, керівництво, опозиційні лідери. Вони пішли з Майдану, нічого не організувавши, не запропонувавши ніякого плану дій в цій ситуації, просто залишили людей.

Багато хто з самооборони звертався до них протягом того часу, що стояв Майдан, і казав, що треба діяти, готуватися, озброюватися. Вони відповідали лише: чекайте, чекайте. І тоді спочатку сталося Грушевського — незапланований наступ. А потім, 20-го, розстріляли людей, які нічого не штурмували, не вели ніяких військових дій — взагалі незрозуміло, за що вони загинули.

Те саме, коли ми прийшли в Маріїнський парк на мирну ходу — ніхто не попередив, до чого готуватися. Ніхто не сказав: приходьте зі зброєю, вас, можливо, будуть закидувати гранатами. Казали: ставайте у наші лави. Люди стали, і все це обернулося такою великою кров`ю.

Це не є відповдальність лише cтарої влади. Це відповідальність і тих, хто від опозиції займався обороною Майдану. Ця тема зараз, може, не дуже актуальна, бо на носі війна. Але хтось має відповісти за те, що сталося. Досі нікого не покарали, не затримали для перевірки, всі бажаючі втікли за кордон.

«Беркут» стал совершенно огнеупорный»

Иван и Олег, реконструкторы, Киев

Олег: Мы были в Октябрьском дворце, когда его начала штурмовать милиция. Они взяли верхнюю баррикаду на Институтской. Людей в Октябрьском было очень мало: часть успела уйти, остались только охрана, раненые и медики. Мы забаррикадировались,как могли. Милиция выбивала окна, двери и бросала через них гранаты.

Фото: EPA/UPG

В это время сотрудники Октябрьского открыли боковой вход, который ведет в сторону Майдана, и мы начали выходить через него. Но, когда спускались, в нас сверху полетели булыжники — это милиция бросала с площадки возле Октябрьского. А мы раненых несем, с нами медперсонал, женщины. Словом, всех эвакуировать не удалось. Человек 20-30 медперсонала осталось внутри на первом этаже, еще оставались люди на верхних этажах.

Мы спустились вниз и начали разбирать баррикаду, чтобы прорваться внутрь Майдана. С той стороны нам тоже помогали люди. Разбирали очень быстро и пытались перебросить через нее девушек, потому что нас обстреливали камнями.

Так же по баррикаде милиция вела постоянный обстрел со стороны Октябрьского из наствольных минометов. Стреляли в толпу. Кроме того, прицельно стреляли дробью в голову — целились в тех, кто был на баррикаде в сторону Европейской площади. Каждую минуту ранило 2-3 человека.

Эту баррикаду мы держали очень долго. Надышались газом, тошнило ужасно. Менты поняли, что не смогут пробить ее в лобовую. Тогда они спустились по лестнице, которая ведет от Октябрьского, и заняли баррикаду с нашей стороны.

Люди потихоньку отходили, стараясь создать перед собой еще одну баррикаду из всего, что было.

«Беркут», кстати, стал совершенно огнеупорный. Если раньше было достаточно кинуть одну бутылку коктейля, и они разбегались, то 18-го числа на Институтской на одну бутылку они уже просто не реагировали. Нужно было забрасывать их бутылками по 5-6 штук. И еще их щиты поливали водой, думаю, чтобы хуже загорались.

Фото: Макс Левин

Меня контузило еще когда держали первую баррикаду в сторону Европейской. Я стоял там со щитом.

На баррикадах было дежурство. Когда одни уставали — передавали щиты следующим. Все, кто стоял на передовой со щитами, были в полной защите. На мне были каска, бронежилет, два противогаза. В руках саперная лопатка и щит. Как оружие я лопатку не использовал, но она очень пригодилась на Институтской днем — для того, чтобы снимать плитку.

За передовой была зона, в которую не пускали никого, кто был без бронежилета. Из нее ребята бросали камни и коктейли. Но бросали только тогда, когда была атака.

За этой зоной — резерв со щитами (небольшие отряды Самообороны). А также люди, которые подносили камни и коктейли.

Иван: Я в это время сходил на Подол на склад с друзьями. Взяли два ружья и патроны. Когда вернулись на Майдан — Олег уже был контужен. Так что все патроны мы отдали ребятам на Майдане, и около полуночи повезли Олега домой.

По моим оценкам, в первой линии обороны в тот момент было около тысячи людей. Самообороны было мало. Тех батальонов, которые утром водил Парубий, я не видел. Люди постоянно передавали на передовую камни. А с передовой постоянно несли раненых. Но взамен них подходили новые люди.

Олег: Было очень много киевлян в ту ночь. Самообороны — очень мало. Вообще, все смешалось и был какой то самоорганизованный хаос. Тяжело вспоминать ту ночь, до сих пор бардак в голове. Я еще пошел, не вылечившись, с температурой.

Фото: Макс Левин

Мысли, что нужно бежать, не было. Была мысль, что нужно дождаться подкрепления. Мы все были на ногах с 10 утра, и все это время вели активные боевые действия.

Да, было понятно, что это последний смертный бой. И что, возможно, будет полная зачистка. Но уходить.. Мы-то, киевляне, еще знаем лазейки, как уйти, а остальные как? Не мог же я сказать друзьям: «Простите, я убегаю, у меня жена и ребенок». Жена, кстати, тоже приехала на Майдан.

«На Майдані було не так страшно, як сидіти вдома і читати новини»

Павло Липа, киянин, випускник університету театру, кіно та телебачення ім. Карпенка-Карого

Ми з друзями допомагали зводити барикади. Носили на передову шини, мішки з плиткою, дрова зі старого зруйнованого будинку на Михайлівській вулиці. Бачили там батюшку в рясі, якій тягнув на собі на передову дерев`яні дошки з перекриття цього будинку.

Кажуть, що в ту ніч (з 18 на 19 лютого) на Майдані не було Самооборони. Насправді, самооборонівці були, але їх було мало. Певна кількість людей знаходилась в резерві — втомлені після подій на Інститутській, поранені. Когось взагалі вбили чи арештували… До того ж, організація сотень була сильно порушена. Можливо, через втрати, яка Самооборона понесла вдень. Можливо через те, що під стелою були знищені палатки, в яких розташовувалися координаційні центри сотень. Там були їх смартфони, рації — все це згоріло.

Народних депутатів, якихось відомих командирів я в ту ніч не бачив. А, був на сцені Ляшко. Можливо, ще хтось, я не дуже зважав на сцену. Хоча це був ледь не перший раз, коли зі сцени говорили якісь розумні і зважені речі. Навіть намагались координувати людей на передовій. Сцена ж на підвищенні, і звідти було краще видно, що відбувається.

Фото: Макс Левин

Важко сказати, скільки людей було на Майдані, оскільки було дуже темно. Кілька разів включали прожектори біля Жовтневого — мабуть, міліціонери самі хотіли побачити, скільки людей на Майдані. Можу сказати, що скупчення людей було на передовій і на “каменоломнях” — під Головпоштамтом, де плитку ламали. А так, звісно, людей було небагато. Не те що зараз — не проштовхнутися. Дохріна народу, в Києві, виявляється!

Цікаво, що в тилу було багато людей у повному захисті: касках, бронежилетах, і ці люди просто стояли і спостерігали за подіями. Коли їх попросили підмінити хлопців на передовій, які тримали щити по 8 годин і вже засипали з цими щитами в руках, вони відмовились. Тому що вони не планували йти на передову, просто думали, що в тилу теж буде небезпечно. А насправді там було цілком безпечно — я був взагалі без жодного захисту.

На Майдані було дуже багато молоді. Чоловіки різного віку, жінки старшого віку — вони передавали каміння по ланцюгу. Стан у всіх був — суміш страху і обурення. Але на Майдані було не так страшно, як сидіти вдома і читати новини. Загалом люди не панікували. Був лише один момент, коли пішов в атаку “Беркут”, передову трохи відтіснили, і люди, які просто стояли і дивились, почали бігти. Але це тривало недовго, буквально за півхвилини всі заспокоїлись.

Постійно було чутно постріли. Було багато постраждалих, постійно виносили людей з передової. Найбільш вражало, що навколо війна, Будинок профспілок палає, барикади горять а вай-фай працює, і досить непогано.

Я пішов десь о 7-7.30. Перед тим зі сцени оголосили, що приїхали львівські автобуси. Я їх бачив — з них виходили люди з новими щитами. Ми йшли повз них вже додому. Ще раніше приїхали люди з Рівного на легкових автомобілях.

Що було вирішальним в ту ніч? Я думаю, психологічний стан людей. Як тільки силовики намагались наступати — в них одразу летів шквал каміння.

«Ребята передают спасибо! Мы его подожгли!»

Евгения Закревская, адвокат, Киев

Евгения Закревская

Фото: www.facebook.com/eugeniyazz
Евгения Закревская

18-го под вечер мы вернулись на Майдан после неудачной попытки по сумасшедшим пробкам забрать на Институтской укрывшихся в подъезде раненых – пока мы доехали уже всех спасли. Пришлось прорываться через три ГАИшных поста. Людей на Майдане было мало, очень мало. Мои друзья пошли на баррикаду на Крещатике в сторону Европейской. На троих у них был один щит и одна нормальная каска, все остальные – пластмассовые, никаких бронежилетов, ничего… Я пошла с ними. Они стали на баррикаду, а я — за ней метрах в десяти.

На столбе возле меня стояли трое ребят, которые смотрели, что происходит и пытались подсказывать тем, кто стоял на баррикадах. Центральной координации не было вообще. Самообороны в плане организованной структуры с сотником не было, Правого сектора — аналогично. То есть отдельные ребята или группы, возможно, были, но организации, командиров — нет. Людей на баррикаде было мало, реально каждый человек ТАМ был важен. По переметру баррикады бегал чувак, который кричал, когда бросать камни и коктейли, а когда не бросать. Но ему не было видно, что происходит ЗА баррикадой и его плохо слышали люди, которые стояли на баррикаде.

Сзади мне в каску попал камень — какой-то мужик бросил метров с пятнадцати. Видимо, издалека бросать не так страшно, как с передовой. Каска нормально спасает от камней, даже пластмассовая.

Увидела, как в баррикаду врезался БТР. Она прогнулась и люди с нее посыпались, как спички. Мои друзья не упали — я все время следила за их тремя касками. Я попыталась скоординировать как-то ребят на фонаре и того, который кричал, когда бросать коктейли, но бесполезно, меня не слышали, попросили убраться, я обратилась к парню рядом помочь — «Я не самооборона, я просто журналист». Но он не снимал ничего, просто стоял. И таких было много тут на безопасном расстоянии, которые стояли и ничего не делали, просто глазели. Как и я, впрочем. Уйти я не могла, стоять просто так было глупо. Нужно было что-то делать.

В паре метров от баррикады девочки делали коктейли. Я спросила чем помочь, мне рассказали, я присоединилась. По-моему, не только я никого из них не знала, а вообще все были между собой не знакомы. Знакомиться было некогда и не за чем. Все работали, как муравьи: кто-то держал лейку, кто-то наливал, кто-то разрывал бинты и завязывал их правильным узлом. Шутили.

Пошел газ — надели противогазы или маски. Кто-то спросил, что будем делать, если наши будут отступать. Одна из девочек сказала – уносим все что можем, а оставшиеся готовые коктейли разбиваем, иначе они полетят в нас же…Логично. Я подумала – плохо, что нет ящика для бутылок, как в магазинах… в руках много не унесешь.

Подбежал парень, который носил наши коктейли на баррикаду, прокричал: «Ребята передают спасибо! Мы его подожгли!». Его – это БТР.

Фото: tsn.ua

Сознание не полностью охватывало происходящее. Время смешалось – кто-то спросил который час, я была уверена, что уже за полночь – оказалось девять вечера… Сначала я пыталась контролировать моих ребят, но поняла, что это невозможно, что я не могу их пойти и забрать, как мне в трубку кричали. Не только физически не могу, но и не имею права даже просить уйти (помимо того, что это совершенно бесполезно). Что они там ПРАВДА НУЖНЫ, наверное, нужнее чем в любом другом месте. Да, без бронежилетов, да, без оружия, да, с палками и коктейлями против БТРов, да – это ненормально и нелогично… но вот так вот…по-другому уже никак. Это их выбор и мой уже тоже. Ощущения глобальной катастрофы не было. Сознание сужалось до тех банальных действий, которые ты совершаешь. Когда что-то делаешь, а еще лучше – что-то осмысленное – намного проще.

Сказали отступать, хорошо, готовые коктейли забрали, бить ничего не пришлось. Пока переносила баклажки – потеряла остальных уже полчаса как «своих», потом кто-то нашелся другой, принес бутылки, бинтов не было, лейки уже тоже, рвали какую-то одежду, это хуже чем бинты… Мальчик случайно облил мне джинсы горючей смесью – без лейки сложно. Извинился. Да чего уж там, смеюсь… А он смотрит испуганными глазами.

Потом вообще все кончилось. Я пошла искать бутылки и относить баклажки, но уже был хаос, ничего не нашла… Зато в меня прилетела какая-то хрень резиновая, катушечная пуля. Наверное, рикошетом, ударилась об куртку и упала на землю.

Я подошла к медикам возле дома профсоюзов, спросила чем помочь. Сказали, пока все ок, волонтеры есть, если что — быть рядом.

И тут я поняла, что баррикады у нас уже нет и линия фронта проходит почти от угла дома профсоюзов по дуге к Консерватории…стелла уже давно была не наша. Я цеплялась глазами за каждого раненного, которого проносили мимо, с жутким чувством вины и одновременно облегчения, что не узнаю в нем никого из знакомых. Я не знаю, как наши выстояли — людей на баррикадах было совсем мало, а линия фронта пролегла аж до Консерватории. Многие просто стояли или тынялись без дела, но стоило начать что-то делать — и все тут же подключались.

Пришли ребята, целые (ура!) надышались газа, одного тошнило. Кто-то рассказал, что видел настоящего «олдового» бона, который бежал, швыряя коктейль и кричал: «Смерть фашистам!!». Улыбнулись…

Фото: Макс Левин

Мы пошли на Михайловскую, там как раз перед этим стреляли, причем якобы стреляли из окна Главка МВД. Пробили щит одного из мальчиков боевой пулей. Приехала моя подружка, мы вместе с ребятами начали быстро строить баррикаду прямо на Михайловской, на уровне светофора, чтобы можно было, если что, отступить в собор. Все вокруг быстро подключились. На Большой Житомирской, за главком, стояло несколько сотен чуваков в касках и с одинокавыми щитами. Одни говорили – титушки, другие – ввшники. Периодически оттуда стреляли. А в машины, которые туда пытались проехать, летели гранаты… машины разворачивались и уезжали. Наша баррикада была очень кстати, но людей там было жутко мало…как и везде. В соборе развернули медпункт. Спросила – чем помочь – меня отправили вниз к дому профсоюзов помогать с ранеными.

Вернувшись на Майдан, мы увидели, что вовсю горит Дом профсоюзов. И люди вылезают через окна и цепляются за стены. Это было страшно, особенно ужасно. Внизу кто-то кричал: «фонарики и воду», без этого внутрь не пробраться. Это было страшно, ужасное чувство бессилия — стоять и смотреть на фигурки людей на верхних этажах. Я тоже начала бессмысленно в полуистерике кричать – воду, фонарики, воду, фонарики, меня кто-то одернул, я пришла в себя.

Спросила у медиков – все ли раненные уже эвакуированы, сказали, что все. Кто-то попросил отнести дрова в сторону стеллы. Присмотревшись заметила людей, которые носят дрова к линии огня, собирают их где придется. Нужно было поддерживать огонь по линии фронта, т.к. баррикад уже не было. Их быстро строили заново по нашу сторону от огня. Там огонь спасал… а рядом – в Доме профсоюзов — убивал…Тут нужна была вода, а там — все, что горит… Встретила своих друзей.. и сразу потеряла. В эту ночь я, вообще все время встречала своих друзей и знакомых…кого-то так и не встретила, а они были… Демонтировали палатки, ближайшие к огню. . Потом приехали МЧСники. Сначала – вытаскивали людей изнутри, им помогали наши ребята.. . А “Беркут” машину пожарных, получается, не пропустил с другой стороны к Дому профсоюзов, хотя там тоже горело.. . Все машины были только со стороны Майдана…

Вообще, мне показалось, что самой организованной силой на Майдане оставались медики. Во всем остальном был полный бардак. Я вспомнила, что моя машинка совсем недалеко и, возможно, целая, и записалась в Михайловском соборе возить раненых.

Девочка, которая ездила со мной, спросила, сколько, по моему мнению, мы продержимся, и чем все кончится. Я сказала: мне кажется, что мы победим.

Как побеждал Майдан

Спецкор The New Times в деталях восстановил картину решающих событий в Киеве. Главный вывод: братоубийственную бойню развязала власть

Такого развития событий, в тот решающий для украинской революции день 20-го февраля не ожидал никто. Ни сами протестующие, ни милиция, ни Кличко, ни Тягнибок, ни Яценюк, ни Парубий (комендант Майдана — The New Times) и прочее руководство Майдана, ни руководители силовых структур, ни Рада. И уж тем более не ожидал Виктор Янукович.

IMG_4723.jpg

Бегство и первая кровь

Похоже, все произошло само собой. Одно событие зацепилось за другое, все это за третье, клубок закрутился и вот уже митингующие, прикрываясь щитами, штурмуют Институтскую, по ним стреляет снайпер — один убитый, второй, третий.. И ни те, ни другие пока еще не понимают, как все произошло. Вряд ли тут была замешана конспирология, появившаяся позже во множестве версий. Не было тут хитроумного плана. Так бывает. Собственно, именно так и бывает чаще всего.

Правый фланг обороняющихся решил отогнать милицию с крыши торгового центра «Глобус» на Майдане, откуда те закидывали баррикады «коктейлем Молотова» и заливали водой из брандспойтов. Атака была подготовлена. Сначала начался массированный обстрел камнями и бутылками, потом протестующие пошли вперед. Хотели всего лишь отогнать милицию. Но тут произошло то, чего никто не ожидал — милиция побежала.

Вслед за своим левым флангом, теперь уже оголенным, побежали и милиционеры в центре. Протестующие побежали за ними.

Центр и левый фланг баррикад, видя, что всё пришло в движение, пошел в атаку в сторону Европейской площади. Там стояли всего сто солдат внутренних войск. Они побежали тоже. Толпа побежала за ними. Милиционеры, сидевшие на баррикаде выше по Грушевского, видя, что вэвэшники бегут, а за ними бежит толпа, тоже побежали и ушли вверх, к зданию Кабмина. Протестующие заняли свою баррикаду, откуда их отогнали несколько суток назад. И — остановились.

IMG_4431.jpg

В Украинском доме оставались раненные милиционеры. Спустился полковник милиции, попросил дать возможность вывести своих. Ему такую возможность дали. На этом на Грушевского все и закончилось.

Но не закончилось на Институтской, куда пошла небольшая часть наступающих. Там все развивалось по той же схеме — видя, что милиция бежит, побежали и те, кто стоял выше по склону во втором эшелоне. И отступили за бетонную баррикаду, построенную ранее.

Но, отходя, они открыли огонь по наступающим, которых было немного — человек двести, наверное. И около сорока из них — убили.

Двенадцать погибших принесли в гостиницу «Украина». Еще десять лежали на асфальте с другого конца Майдана перед отелем «Казацкий». И восемь на Крещатике, около КМДА (Киевская горадмнистрация — The New Times) . Все с огнестрельными ранениями. Большинство убитых — в голову. Кого могли, попытались опознать на месте. Потом отвезли в Михайловский монастырь, ставший и тылом, и лазаретом, и моргом Майдана.

 

На «нейтральной полосе»

Новый расклад сил и изменившаяся обстановка стали понятны и осознаны только через пару часов. Затем наступила некая пауза. Милиция отошла на перекресток Институтской и Банковой, оставив пикеты у бетонных блоков. А протестующие начали вновь возводить баррикаду — под огнем, периодически по ним работал снайпер — и выставлять дымовую завесу. Все из тех же покрышек.

IMG_4442.jpg

Медики оборудовали свой пост у угла гостиницы «Украина», на стене которой дырки от пуль. Но на уровне метра от земли уже мертвая зона, здесь не достает. Вполне можно передвигаться пригнувшись.

Образовалась нейтральная полоса — метров пятьдесят шириной, с еще одной, возведенной когда-то протестующими и оставленной ими баррикадой посередине. К ней кто-то периодически пытался пробраться. И кто-то, несколько человек, зажатые под нею утром, пытались оттуда выбраться под прикрытием дымовой завесы. (Автор этих строк, оказывается, тоже туда, до этой нейтральной полосы, дошел. Хотя хронологию событий в памяти восстановить так и не удалось. Если бы не несколько кривых фотографий, вообще так бы и не знал, что там был. Но — когда, с кем?…

Кое-как помню только два момента. Как прятался за деревом и фотографировал двоих парней — смутно, но помню. От них до места, где убили людей, было два дерева. От меня — три. И еще помню, как парнишка в черной куртке, привалившийся спиной к баррикаде, вдруг вскочил и стартанул обратно на Институтскую. По левому флангу. Там метров двадцать всего. И потом надо нырнуть за бордюр. А ему все кричали: «Ложись, дурак!». И тут начал работать снайпер — по нему. Раза три или четыре. Но парнишка успел. Добежал. Нырнул. Дым был еще совсем не сильным, но все же спас его.

IMG_4692.jpg

Больше не помню ничего. Что там еще было, как ушел обратно, когда, с кем, что за медик у меня на фотографиях — ничего в памяти не осталось.

Знаю только лишь, что на этом пятачке в течение этого дня снайпер подстрелил еще четверых. Одного в живот. Все выжили).

Ночь прошла в дежурстве на баррикаде с бригадой медиков.

Женя, тридцать два года, травматолог. Из Днепропетровска. На белой медицинской жилетке с красным крестом написал маркером свои данные — адрес, телефон. Чтобы проще было опознать тело.

Рассказывал, как вытаскивал и бинтовал людей под огнем. Как пять человек так и умерли у него на руках. Как ему пришлось делать выбор между двумя ранеными — тем, которого он бинтовал, уже понимая, что тот умирает и помочь ему ничем нельзя, и тем, кого притащили чуть позже и тот мог еще выжить. И как оставил умирающего и взялся за второго. Как бинтовал раненного милиционера и понял, что убить его он все равно не сможет, хотя мысль о том, что надо всего лишь вколоть два шприца адреналина — и никто ничего не узнает, чуть не довела до сумасшествия. Как этим утром он уже почти полностью принял мысль, что живым домой не вернется.

— Зачем ты здесь?

— За детей. Понимаешь, это все равно делать придется. И если этого не сделаем сейчас мы, это придется делать лет через двадцать нашим детям. Но будет уже намного сложнее.

Эту мысль — «если не мы, то придется за нас нашим детям» — я слышал от многих.

Пустота

А утром… Утром оказалось, что город стоит пустой. Войск в городе больше нет. Отошли. Растворились в неизвестном направлении. И милиции тоже больше нет, за исключением небольших отрядов у Рады и около Администрации (президента). И власти в городе нет больше тоже.

И что делать дальше — стало совершенно непонятно. Протестующие готовились к новому бою и штурму правительственного квартала — и штурму уже серьезному, уже настоящей войне — а выяснилось, что воевать не с кем, правительственный квартал стоит пустой.

Войска ушли. Институтская, Грушевского, Шевковичная стоят совершенно пустые. Людей нет. Только сожженная техника на перекрестках. Лишь изредка попадаются одинокие прохожие. Вышедшая из подъезда пожилая женщина интеллигентного вида спрашивает, можно ли пройти по улице. Говорю, что можно. Она идет, петляя между сгоревшими «Камазами».

Светит солнце. Тепло. Ветерок пахнет весной. Ощущение послевоенного города полное. Ну как Грозный после штурма.

Около Рады оцепление из вэвэшников. Мальчишки. Срочники. Уставшие, чумазые, но — веселые. Довольные. Вполне дружелюбные. Просят сфотографировать их «для телевидения».

Там же стоит и водомет. Потрепли его совсем не сильно. «Молотов» хорош против БТРа — у того силовое отделение открыто, одна бутылка за башню и машина горит, как стог сена. Водомет же герметичен — зажигательная смесь его не берет.

Прошел по Грушевского, по Институтской. Дошел до того места, где убили людей. Метрах в тридцати всего от того места, где вчера сидел. Но их было не пройти.

Исковыряно снайпером все. Деревья, тумба. Видно, как он их убивал, как они прятались за этой тумбой, как он ковырял эту тумбу, и как все-таки попал, как тащили, как вкалывали обезболивающее, как перетащили потом за стеночку, как вытаскивали затем в тыл… Все читается.

IMG_4518.jpg

Кровь еще не впиталась. Земля жидкая от крови. Это не метафора.

И — шапка со сгустками. И еще — ботинок. Рядом с тумбой.

Тот один из десяти накрытых простыней погибших, который лежал вчера на Майдане, был именно без одного ботинка.

Это его ботинок.

Почему-то это оказалось очень важным.

Вот этот вот ботинок.

Зачем?

И вот стоишь здесь, стараясь не наступать на жидкую землю, крутишь башкой, смотришь на этот синий дом, в котором вчера сидел этот снайпер и откуда он и убивал этих людей — метров сто, не больше, практически в упор стрелял — смотришь на солнце, на этот теплый ветерок, пахнущий уже весной, на улицу, открытую теперь для прохода, и не понимаешь…

Зачем? Ведь всего тридцать метров. И эти тридцать метров прошли уже и сами протестующие, которые тоже стали выползать из-за баррикад. Вот они, стоят со своими щитами, дубинками и касками на этом вот самом месте. Молчат. Смотрят на жидкую бурую землю. Зачем? Ради чего? Чего добиться-то хотели? Ну все равно же: мы — здесь. Вот мы — стоим. Ну так на хрена тогда людей убивали?

Стреляли практически в упор. Метров со ста. Для снайпера это не расстояние.

Мне всегда была интересна психология таких людей. Что думал этот человек, убивая безоружных, пытающихся укрыться от его огня людей? Ведь он же видел, что они безоружные. Не мог не видеть. Что он думал, стреляя по ним? Что представлял? Кем были для него эти убитые им люди? Просто мишенями? Целями? Или врагом — настоящим, эталонным врагом, которого нужно убивать в любом состоянии?

Ненавидел ли он их по-настоящему, или просто выполнял свою работу, отщелкивая одного за другим? Верил ли, что спасет Родину, оставался ли верен присяге и приказу, или наоборот, с радостью перешагнул ту черту, знакомую любому солдату, используя свой выпавший ему шанс убить человека, когда тебе за это ничего не будет? Спасал уже свою жизнь?

И да, чтобы сразу закрыть тему об оружии. На Майдане оно — было. У протестующих оно — было. Это не безобидное блеяние в загоне с шариками — за три месяца Майдан превратился в полноценную настоящую революцию, с поставленной целью — свержение воровской нелегитимной узурпаторской власти. Все — взрослые люди, все всё понимают.

Сколько? Я думаю, больше сотни единиц. Вряд ли тысячи, и, скорее всего, больше, чем десятки. Точнее вряд ли кто скажет. Из загашников их так и не достали.

Использовалось ли оно? Да. Единичные случаи использования — были. Еще раз специально повторюсь — несмотря на некое количество стволов в лагере, использовались из них ЕДИНИЦЫ. Массового применения не было. Майдан до последнего сдерживался от того чтобы открыть огонь. И взялся за оружие только в последние двое суток. Но если бы это продлилось дольше, то понятно, что здесь была бы уже полноценная война.

Точно я могу точно сказать только про два случая. Один на баррикадах, в ночь с девятнадцатого на двадцатое, когда человек стрелял из «Сайги» с баррикад. Да, по милиции. И еще один — по водомету. Из нарезного. Видимо, тогда же.

Остальные два или три случая зафиксированы на камерах журналистов.

Водомет этот я увидел около Рады, когда милиция уже отошла. Пять пулевых пробоин. Калибр — не меньше 7,62. Нарезное. Можно предположить, что стреляли из охотничьего карабина «Тигр». Одна во фронт по центру кабины, одна в дверь водителя на уровне ног и три по кузову. Еще один водомет, тоже «Камаз», обстреляли два раза — также по центру кабины и в верхний правый угол лобового стекла, под фару-искатель. И пара пробоин на «Урале».

По характеру пробоин можно предположить, что цели убивать у стрелка не было. Бил по ногам — центр кабины и дверь — и по фаре (лобовое стекло).

IMG_3947.JPG

Водомет этот протестующие угнали потом от здания МВД Украины. Сейчас он стоит на Майдане. Можно пойти посмотреть.

Второй водомет тоже угнали. Затем и два «Урала». В Мариинском парке, откуда завезенные туда титушки бежали первыми, нашли большое количество заготовленных флагов «Партии регионов». Теперь протестующие ездят на «Уралах» по улицам «Киева» и скандируют победу. А сзади к машинам привязаны десятки флагов «ПР» — ими они подметают улицы.

Труха

Просто поразительно, как все посыпалось за одни сутки. За ночь. Вся эта махина с гегемонией «Партии регионов» в Раде, с «Беркутом» и титушками, с ввшниками и бандитским строем, с узурпированной властью и бандитскими ставленниками на местах — все посыпалось и превратилось в труху разом, за одну ночь.

Из «Партии регионов» депутаты побежали массово, «Беркут» сел на пятьдесят автобусов и со словами «Захарченко нас предал, пошли вы все к черту» с визгом покрышек унесся в Симферополь, Янукович прыгнул в самолет и долго кружил по границам, пока не осел в Харькове, «Допа» и «Гепа» (губернатор Харьковской области Михаил Добкин и мэр Харькова Геннадий Кернес — The New Times) провели съезд и бежали в Россию. Запертый на своей базе киевский «Беркут» сидел за забором и лишний раз боялся чихнуть, пока ему не выделили коридор и под конвоем, чтобы на разорвали на улицах, не отправили в аэропорт.

А по резиденции в Межигорье и по дворцу генпрокурора Пшонки теперь ходят экскурсии:

— Дивитесь, люди — вот они, наши гроши.

IMG_4543.jpg

Смена контингента

Редакция ставит автору задачу: написать протрет праворадикального протестующего — того самого молодняка из «Правого сектора». А я хожу по улицам, по баррикадам, и понимаю, что писать уже не о ком…. В общем, вот портрет правых радикалов: их больше нет. Они все либо в лазаретах в Михайловском, либо в моргах. Повыбивало.

Теперь состав протестующих сменился кардинально. Громких скандирующих малолеток с флагами УНА-УНСО больше не встретишь. На смену им пришли мужики зрелого возраста. Помятые, чумазые, с хрипотцой, смолящие «Приму». И рядом с ними, плечом к плечу — хорошо одетые люди с высшим образованием. Один запомнился особенно — общался по-английски с американским корреспондентом. Показывал ему свои фотографии — как прятался за трупами под обстрелом. Потом дал ему свою визитку. На баррикаде. Под беспокоящим огнем снайпера. В тридцати метрах от того места, где вчера убили десять человек.

Хорошо сказал кто-то из коллег: что ни «бандеровец», то с высшим образованием.

А ведь предупреждали же. Ведь говорили же: «душу й тило мы положим за нашу свободу. И докажем, що мы, браття, козацького роду».

IMG_4703.jpg

И они сдержали свое обещание. Положили свои душу и тело. За свою свободу. С палками и фанерными щитами пойдя на автоматы.

И доказали. Что они — козацького роду.

Не знаю, почему эти погибшие так меня зацепили. У нас сволочная профессия, и цинизм — обязательная её составляющая. Без этого никак. Иначе нельзя. Но эти погибшие зацепили очень сильно. Как давно уже не цепляли смерти людей. А ведь я даже не видел их. Не знаю ни их лиц, ни их имен и фамили, ни разу не пересекался с ними. Не видел выражения глаз. Я даже не видел, как они погибли — это произошло без меня, не на моих глазах. Тогда почему?

Может быть, потому, что они умерли за то, за что готов умереть и я сам? Потому что мне понятны их идеалы и их тяга к свободе? Потому что я — такой же как они? И тоже готов — за своих детей. Потому что если не мы — то разгребать придется нашим детям. Уже намного тяжелее, и намного дольше. Но все равно — придется.

Все дороги открыты

Что дальше? Все дороги открыты, по какой пойдут украинцы, так и жить. Теперь только от них зависит, какую страну они построят. Ультранационалистическую, умеренную, демократическую. Будут ли пестовать разрыв между Востоком и Западом или научатся все же сосуществовать вместе.

Ближайшее время будет, безусловно, не самым приятным. Грызня за власть, евроинтеграция-антиевроинтеграция, принятие странных законов, отмена ранее принятых, борьба за русский язык, борьба против русского языка и так далее. Это, видимо, неизбежно. Ультрас, безусловно, заявят о своих правах на победу — и, надо признать, совершенно заслуженно.

…После победы в одном из ресторанчиков неподалеку собрались медики. Пили. Отмечали свое выживание. Это не был праздник. Это была горечь. Все совсем еще молодые парни и девчонки — совсем, студенты еще, многим нет и двадцати. Подняли тост за медиков Майдана. И тогда весь ресторан — все местные посетители, все журналисты, украинские и иностранные, официанты, все, кто был там — встали и аплодировали им. Стоя.

Все у них будет в порядке.

Аркадий Бабченко, Киев

Дванадцять війн за Україну. Гл. 1. ч.1

«Дванадцять війн за Україну.»
Савченко В. А.

Глава перша.

Перша війна більшовиків проти Української Народної Республіки (грудень 1917 — лютий 1918)

Переддень війни

Вихор Лютневої революції 1917 року привів в хаотичний рух величезні маси населення Російської імперії, активізував не лише соціальні, але і національні вимоги і спрямування народів, що її населяють. На хвилі революційного ентузіазму і відчуття небаченої свободи, в березні 1917 року, в Києві була створена міжпартійна організація, якій судилося було зіграти важливу роль в Громадянській війні, — Українська Центральна Рада. Центральна Рада навесні 1917 року стала виразником прагнень української інтелігенції очолити народний рух в Україні, стати політичною елітою України. Рада прагнула оформити стихійний соціальний рух мас в Україні, направити його у бік створення державності, у вигляді автономії у складі федеральної Росії. До Ради увійшли представники українських соціалістичних партій — українських соціал-демократів (УСДРП), українських есерів (УПСР) українських соціалістів-федералістів (УПСФ) — і ряду українських громадських організацій. У червні 1917 року, після того, як Центральна Рада поповнилася представниками робочого, селянського, військового, студентського з’їздів, було заявлено про те, що саме Центральна Рада є паралельною законодавчою представницькою владою усього українського народу, виражаючи його особливі соціально-політичні, національні інтереси.

На чолі Центральної Ради з березня 1917 по квітень 1918 року беззмінно стояв відомий український історик і демократичний діяч Михайло Грушевський{1}, главою, ще не створеної, виконавчої влади (владної вертикалі) в українських губерніях прагнув стати керівник Генерального секретаріату (Ради міністрів) модний український письменник, драматург і революціонер Володимир Винниченко{2}. Незважаючи на самопроголошення автономії України, ще в червні 1917 року цієї автономії насправді ще не існувало до кінця жовтня 1917-го, оскільки реальну владу в так званих Південно-західних губерніях Росії утримував Тимчасовий уряд Російської республіки.

Тільки з падінням Тимчасового уряду в Петрограді відкрилися можливості переходу усієї повноти влади в Україні в руки Центральної Ради. Після невдалого більшовицького повстання і виводу з Києва вірних Тимчасовому уряду військ Центральна Рада змогла перехопити владу, що впала в її руки, і 7 листопада 1917 року проголосити Українську Народну Республіку (УНР) на території восьми губерній : Київської, Волинської, Подільської, Херсонської, Чернігівської, Полтавської, Харківської Екатеринославскої і повітів Північної Таврії. Незалежність поки що автономної Української республіки надавало те, що її керівництво не визнало результатів Жовтневої революції в Росії і прагнуло не допустити повторення петроградських безладів в українських губерніях.

З листопада 1917 року були перервані державні контакти між петроградською Радою Народних Комісарів (РНК) і київським автономним урядом, який тоді декларував свою автономію у складі неіснуючої, ефемерної, вільної, демократичної Росії. Центральна Рада заявила про свою повну непокору ленінському уряду Росії і прагнула перетворити Київ на центр створення нової Федерації республік Росії.

У листопаді 1917 року на політику УНР посилився вплив молодого і амбітного військового секретаря (міністра) УНР журналіста і масона Симона Петлюры{3}. Нове положення в країні, хаос, революційне насильство, що вийшло з берегів, зовнішні військові небезпеки визначили військове рішення багатьох проблем. Єдиною реальною силою на просторах Східної Європи стала армія, боротьба за вплив на яку ще не була закінчена. Тому пост глави військового відомства УНР до середини листопада 1917 року став ключовим.

Якщо на початку листопада 1917 року, відразу після проголошення Української Народної Республіки, ставлення більшовиків до Центральної Ради було вичікувальним і лояльним, то до кінця місяця, коли влада Леніна в Петрограді і Москві остаточно затвердилася, ленінський РНК перестав приховувати свою агресивність і невдоволення відносно буржуазних сепаратистів. У двадцятих числах листопада стали поширюватися чутки про те, що на Київ наступають ешелони з солдатами вірними ленінській Раді Народних Комісарів, з метою розгромити Раду за непокору нової революційної влади Леніна. Але це було, поки що, тільки передбачення…

Ленінський уряд був не на жарт знервований рішенням керівництва УНР об’єднати Південно-західний і Румунський фронти в самостійний, не залежний від більшовиків Український фронт, війська якого підкорялися тільки наказам української влади (передусім Петлюры), призначенням командуючим Українським фронтом явного контрреволюціонера генерал-полковника Д. Щербачова. Новий хазяїн Ставки Верховного головнокомандувача більшовик Н. Криленко вимагав від влади УНР відмовитися від самостійних рішень і затримувати в Україні усі військові козачі частини, які просувалися з фронту додому, не пропускаючи їх на бунтівний Дон і Кубань, звільнити для просування червоних військ на Дон залізниці Лівобережної України і цим допомогти покарати бунтівний Дон. Але Петлюра відмовився виконувати подібні вимоги чужого, не визнаного Центральною Радою командування.

Конфлікт між ленінським урядом і київською владою загострили події, що сталися в ніч з 29 на 30 листопада 1917 року, коли була присічена спроба більшовиків захопити владу в Києві. Київський Військово-революційний комітет більшовиків намітив озброєне повстання проти влади Центральної Ради на 30 листопада 1917 року, після пред’явлення ультиматуму Центральній Раді з вимогою добровільно передати владу більшовикам. Але владі сталі відомі подробиці плану повстання, дислокація військових частин, які можуть підтримати змовників. Більшовики, наслідуючи заповіти Леніна, сподівалися захопити мости через Дніпро, «Арсенал», вокзал, телеграф… Їх артилерія повинна була ударити по будівлі Центральної Ради і скупченням петлюрівських військ. Більшовики поспішали, сподіваючись зробити переворот в Києві до початку Всеукраїнського з’їзду Рад, маючи намір підтвердити завойовану владу рішеннями з’їзду Рад, який, у разі перемоги над Центральною Радою вже гарантовано був би більшовицьким (використовуючи петроградський досвід жовтня 1917 року).

В ночі 29 листопада солдати армії УНР (до 12 тисяч багнетів) провели роззброєння військових частин, які висловлювали своє бажання взяти участь в більшовицькому повстанні. Були роззброєні солдати двох авіаційних полків, понтонного і телеграфного батальйонів, п’яти артилерійських батарей, Червона гвардія трьох заводів і робочих передмість — до 7 тисяч людей. Більшовикі відразу втратили цілу армію, що має 10 батарей, 200 кулеметів, 2 броньовики, 6 літаків, 5 мільйонів патронів. Роззброєних солдатів «російського походження» (що не проживають на території УНР) під охороною частин армії УНР відправили в ешелонах до російського кордону (чому полонені солдати були невимовно раді), а виявлені серед змовників солдати-українці негайно демобілізувалися.

Більшовики тим часом виводили з Південно-західного фронту надійні частини для удару по Києву із заходу. Дізнавшись, що на Київ, щоб знищити Центральну Раду, прямують частини фронтовиків революційного 2-го гвардійського корпусу, Петлюра наказав розібрати залізничне полотно, блокувати вузлові станції, негайно роззброювати підозрілі військові частини. Рішучий генерал УНР П. Скоропадський{4} — командувач 1-м українським корпусом, що налічував 14 тисяч бійців був призначений командувачем усіма військами Правобережжя України (до 20 тисяч бійців, 77 гармат), що прикривали Київ від наступу 2-го армійського корпусу. Скоропадский зумів роззброїти і розігнати деморалізовані солдатські маси, що прямували до Києва. Роззброєння частин відбувалося одночасно в 10 містах України, ще в чотирьох містах за підозрою в змові були розпущені місцеві Ради.

30 листопада — 1 грудня 1917 року Одесу потряс озброєний конфлікт, причиною якого стали провокаційні чутки про роззброєння Червоної гвардії гайдамаками. 300 червоногвардійців зайняли вокзал і захопили гараж військ УНР з 40 автомобілями. Червоногвардійці прагнули підняти сербські війська, що стояли в Одесі, проти влади УНР, а також штурмом оволодіти штабом військового округу. Військові моряки з крейсера «Алмаз», де знаходився штаб повстання, підтримавши більшовиків спробували захопити будівлю Англійського клубу — місце засідання Одеської Української Ради. Для відбиття виступу в центр міста стягувалися загони гайдамак.

У ці дні перестрілки між гайдамаками і червоногвардійцями виникали в центральній частині міста, біля вокзалу і штабу округу. Але повсталим так і не вдалося захопити стратегічні об’єкти. Щоб припинити кровопролиття, були створені «миротворчій» Тимчасовий об’єднаний комітет Рад з трьох представників Одеської ради і трьох представників Одеської Української Ради і Тимчасове революційне бюро з представників Румчерода{5}, штабу округу, Української Ради комісара Тимчасового уряду. Незабаром війська УНР узяли під свій контроль усі стратегічні об’єкти Одеси, і конфлікт, здавалося, був вичерпаний.

3 грудня війська генерала П. Скоропадського, зайнявши станції Шепетовка і Старокостянтинів, розігнали більшовицький Військово-революційний комітет 11-ої армії і захопили в полон червоного полковника командарма Єгорова (майбутнього радянського маршала). Після цих подій українським командувачем величезного Південно-західного фронту був призначений прапорщик Кудря.

Проте, незважаючи на ці заходи, напруга в Києві не спадала, профспілкове Бюро Києва оголосило про загальний страйк, а Генеральний секретаріат УНР, дізнавшись про змову більшовиків проти республіки, уперше назвав більшовиків ворогами України. Після провалу плану озброєного повстання в Києві ленінський уряд вирішив діяти шляхом зовнішнього і внутрішнього тиску на Центральну Раду. 4 грудня 1917 року Центральна Рада отримала від ленінського уряду жорсткий ультиматум у якому від неї під загрозою війни вимагалося: припинити «дезорганізацію загального фронту», припинити «пропускати ешелони з козаками на Дон через Україну», припинити «роззброєння радянських полків і робочої Червоної гвардії в Україні і повернути їм негайно зброю», зобов’язатися «сприяти революційним військам в справі боротьби з контрреволюційним кадетсько-каледінським повстанням». За невиконання цих вимог або за відсутності ствердної відповіді на них протягом 48 годин ленінський уряд погрожував, що «…вважатиме Раду в стані відкритої війни проти радянської влади в Україні і в Росії» (війну «обіцяли» вже з 6 грудня 1917 р.).

Центральна Рада відкинула ці звинувачення і поставила свої умови: визнання УНР, невтручання в її внутрішні справи і в справи Українського фронту, дозвіл виїзду військ, що українізуються{6} в Україну, розподіл фінансів колишньої імперії, участь УНР в загальних переговорах про мир.

5 грудня 1917 року на засіданні ленінської РНК було вирішено «вважати Раду у стані війни з нами». Цього ж дня більшовик Володимир Антонов-Овсієнко був призначений головкомом військ «для боротьби проти Центральної Ради і Каледіна», а у кордонів УНР стали концентруватися червоні війська. Командувача Українським фронтом генерала Щербачова червоні оголосили поза законом.

7 грудня 1917 року послідував новий ультиматум ленінської РНК, в якому «кремлівські хитруни» хоча формально і визнали право кожного народу на самовизначення, але не визнали існування самої Української Народної Республіки на чолі з Центральною Радою, заявивши, що переговори про визнання можуть початися тільки після негайної відмови від «…якої б то не було підтримки каледінського заколоту». Цей ультиматум був залишений керівництвом України без відповіді і питання про війну і мир на деякий час повисло в повітрі. Але Ленін не забував про Україну; було прийнято рішення готувати військову акцію в якнайглибшій таємниці; для «зручності» армії вторгнення, необхідно було почати військові дії без оголошення війни.

Поява першого ультиматуму була приурочена до відкриття Всеукраїнського з’їзду Рад… Від ультиматуму ленінська РНК чекала певного агітаційного ефекту. У більшовиків залишалася надія на мирне перетікання влади в їх руки, шляхом проголошення недовіри Центральній Раді Всеукраїнським з’їздом Рад. Його готували більшовики і намагалися розробити квоти делегування так, щоб мати 100%-ву перемогу на з’їзді і «законним чином, шляхом голосування, усунути Центральну Раду від влади. Але план не удався… З’їзд проходил 4–6 грудня 1917 року в Києві. Перемога Центральної Ради на з’їзді пояснюється тим, що на з’їзд прибули оперативні (без запрошення більшовицького оргкомітету з’їзду) 670 делегатів від «Селянської спілки» (Селянського союзу) і 905 делегатів від українського війська. Вони подавили більшовиків своєю чисельністю, самі виписали собі мандати делегатів, після чого делегати-більшовики виявилися в меньшості, маючи лише 125 голосів своїх делегатів. Зрозумівши, що справу програно, вони покинули з’їзд, і більшість їх делегатів виїхали до пролетарського Харкова.

Військовий міністр УНР Петлюра зробив на з’їзді сенсаційну заяву: «На нас готується похід! Ми відчули, що нам, українським демократам, в спину хтось готує ніж… Більшовики концентрують своє військо для розгрому Української республіки… Перші ешелони з Гомеля підходять до Бахмачу»! Дійсно, в районі Брянськ — Білгород на межі з УНР більшовики збирали великі військові сили, а мінський загін більшовика Берзіна вже рухався залізницею до Харкова…

Перший озброєний конфлікт частин, вірних УНР, з частинами Радянської Росії стався внаслідок відмови українських військ пропускати через вузлову залізничну станцію Бахмач загін Берзіна і Вацетіса (3 полки і артдивізіон), який сподівався проскочити через українську територію і ударити в тил білокозакам. Натрапивши на рішучий озброєний опір, червоні вимушені були повернути назад… Всеукраїнський з’їзд Рад виніс резолюцію: вважати ультиматум РНК замахом на УНР. З’їзд вирішив докласти усі зусилля, щоб не допустити війни між Україною і Росією.

У перших числах грудня 1917 року червоний головком Криленко звернувся до фронтовиків із заявою про те, що ленінська РНК боротиметься «за незалежну Українську республіку… де влада буде в руках Рад робочих, солдатських і селянських депутатів». З Радою, на думку Криленко, треба було рішуче покінчити: «…зняти війська з фронту, захопити залізничні станції і розгромити контрреволюційне гніздо». На виконання наказів Криленко на Смоленщині і в Білорусії було роззброєно до 6 тисяч солдатів, що українізувалися, рухалися в Україну. У відповідь на ці дії Петлюра призвав частини Північного фронту, що українізувалися, зупинити радянські загони, що прямують в Україну. Це був нездійсненний наказ, адже війська, що українізуються під Петроградом були роз’єднані і не могли чинити серйозного опору червоним. Заклик Петлюри до воїнів-українців не виконувати накази ленінської РНК, тільки підстебнув Радянський уряд до рішучих дій. Петлюра звернувся до Криленко з протестом проти арештів українських солдатських Рад, ультимативно зажадавши звільнити заарештованих, погрожуючи відповісти на насильство РНК.

Ленінський уряд турбувала активна зовнішньополітична діяльність Центральної Ради по формуванню нового загальноросійського федерального центру влади, можливість створення альтернативного Всеросійського уряду — центру боротьби проти «жовтневих» комісарів, вірогідність перенесення Всеросійських Засновницьких зборів в Київ. Історично і політично Київ підходив для ролі столиці антибільшовицької демократичної федерації а Центральна Рада вже почала переговори з федеральним урядом Дона, який проголосив область Війська Донського територією, не залежною, від ленінської РНК. У кінці листопада 1917 року Центральна Рада звернулася до представників урядів козачих автономій, до урядів: Молдавії, Башкирії, Криму, Кавказу, Сибіру, пропонуючи їм вступити в переговори про створення федерального центру нової Всеросійської Федеральної республіки.

7 грудня 1917 року більшовикам (зокрема майбутньому радянському прем’єрові України Євгенії Бош{7}) удалося знов загітувати солдатів 2-го гвардійського корпусу на похід з фронту на Київ… Проте повсталі солдати змогли дійти з боями лише від станції Жмерінка до околиць Вінниці. До 15 грудня повсталі фронтові частини були відтіснені до Жмерінки силами двох полків УНР. Новий військово-революційний комітет виявився деморалізованим поразкою під Вінницею… До кінця грудня 1917 року на Подолії і Волині встановилося загальне затишшя. На початку грудня солдатська вольниця втратила своє керівне ядро — за наказом Петлюри були арештовані більшовицькі ревкоми Румунського і Південно-західного фронтів, революційні штаби декількох армій. Корпус Скоропадського і загони вольних козаків{8} роззброїли ешелони підозрілих солдатів в районі станцій Казатін — Біла Церква.

Далі буде…
За матеріалами http://militera.lib.ru
Видавництво: Харьків: Фоліо, 2006

Дванадцять війн за Україну. Гл. 1. ч.1 (продовження)

«Дванадцять війн за Україну.»
Савченко В. А.

Глава перша.

Перша війна більшовиків проти Української Народної Республіки (грудень 1917 — лютий 1918)

Переддень війни (продовження)

Прем’єр УНР Вінніченко вважав, що Петлюра винен в конфлікті з ленінською РНК і що його відставка з поста військового міністра дозволить уникнути війни між Українською республікою і Радянською Росією. Вінніченко виступав за заміну професійної армії народною міліцією, що ослабляло б позицію Петлюри. Петлюра ж стояв за збереження старої армії і створення регулярних військових частин, виступаючи за велику армію, здатну битися на німецькому і більшовицькому фронтах. Він ратував за збереження в новій українській армії принципу єдиноначальності, а також старих царських офіцерів.

Петлюра дозволив виїзд з України озброєним російським козакам, офіцерам, юнкерам — «на Дон! До Корнілова! До Каледіна!» Антонов-Овсієнко{9} писав: «Через Полтаву і далі на Лозову йшов густий рух козачих ешелонів… Треба було за будьяку ціну зупинити якнайшвидче цей потік». У київських газетах була опублікована стаття Сталіна «До українців тилу і фронту», в якій більшовицький лідер прямо вказував на Петлюру як на головного винуватця конфлікту між УНР і Радянською Росією, стверджуючи, що Петлюра розвалював фронт, «…став скликати в своїх наказах до України всі українські частини з фронтів», що за його наказом радянські війська в Києві піддалися нападу і були роззброєні, що Петлюра не пропускав через Україну революційні загони проти Каледіна. Вінніченко став наполягати на негайному роззброєнні козачих ешелонів, що проїздили Україною. Петлюра стверджував, що поривати зв’язки з російськими козаками «нам не вигідно». У козачих частинах, на фронті і в тилу він сподівався знайти опору в боротьбі з більшовиками. Центральна Рада, проводячи політику формування «Вільної федерації народів», підтримала федералізм козацьких територій. Конфлікт між централістами більшовиками і сепаратистською Центральною Радою, що коренився в ідеологічних, соціально-політичних, економічних, історичних протиріччях, був неминучий.

Пролетарський Харків, в який з 6 грудня 1917 року почали просочуватися червоні загони з Росії, був вибраний базою для повстання проти петлюрівців. До 15 грудня київським політикам стало ясно, що головною загрозою для існування їх влади стали події в Харкові. По-перше, тут, порушуючи проголошену самостійність України, стали концентруватися, без жодної згоди на те Центральної Ради, радянські війська з червоної Росії. Спочатку було заявлено, що прихід цих військ до України викликаний лише необхідністю просування по українській залізниці радянських військ, що прямують проти бунтівного Дона. Українська влада вдовільнилася запевннями про те, що радянськими частинами тимчасово використовується лише залізниця України для завдання несподіваного удару в тил бунтівним білокозакам.

Але частини радянських військ, які окопалися в Харкові, і не думали всіма силами слідувати на Дон. 8 грудня до Харкова прибули червоні загони під керівництвом фон Сіверса і матроса Ховріна з 1600 чоловік при 6 гарматах, 3 броньовиках, а з 11 по 16 грудня — ще до п’яти тисяч солдатів з Петрограду, Москви, Твері на чолі з командувачем Антоновим-Овсієнко і його заступником полковником Муравйовим{10}. Крім того, в Харкові знаходилися три тисячі червоногвардійців і пробільшовистськи налаштованих солдатів старої армії, які були готові до боротьби проти Києва.

Пізніше Антонов-Овсієнко в своїх спогадах вкаже, що загін Сіверса і матроси-балтійці Ховріна в Харкові розбестились, п’яничуть, тероризуючи населення розстрілами, влаштовуючи реквізиції, а штаб революційних загонів перетворився на судилище, де судді «вважали будького білоручку гідним винищення». У Харкові в ті дні дійсно встановилася повна анархія, причому навіть місцеві більшовики і Харківська міська дума настійно вимагали вивести буйні червоні загони з міста. Вже 10 грудня війська, що прибулі з Радянської Росії провели в Харкові міні-переворот, заарештувавши українського коменданта міста, члена Військової Української Ради, захопивши броньовики військ УНР, встановивши в місті двовладдя.

Спочатку Антонов-Овсієнко (прибув до Харкова 11 грудня 1917 р.), зосередившись на боротьбі з Доном, вів по відношенню до УНР політику пасивного протистояння і не розраховував на швидкий наступ на Київ. Великою небезпекою здавалися білокозаки… Аж до 4 січня 1918 року Антонов-Овсієнко стримував «гарячі голови», що закликаюли до негайного походу на Київ: «Головний ворог — Каледін. Всі сили треба направити проти нього».

У Харкові з-під арешту були відпущені українські адміністратори, з місцевим українським гарнізоном був досягнутий нейтралітет. Вочевидь, в грудні 1917 року ленінський уряд ще не був готовий до повномасштабної війни проти УНР. Причиною тому були переоцінка реальних сил УНР, нестабільність в Петрограді, непідготовленість повстання в Києві і інших містах України, війна проти білокозаків…

РНК за прикладом Тимчасового уряду вважла, що територію автономної України складають лише п’ять губерній (виключаючи з УНР Харківську, Херсонську, Екатерінославську губернії і Північну Таврію). Тому РНК вдавала, що не вважає військові дії в районах Харківської і Єкатеринославської губерній грубим втручанням у внутрішні справи УНР і що ці дії не є війною проти УНР. Центральна Рада, підіграваючи РНК, віддавала перевагу над якими-небудь діями згубній тактиці замовчування. Крім того, в Харкові 12–13 грудня 1917 року була створена нова пролетарська влада Радянської України, яку проголосили більшовики, що виїхали з київського з’їзду Рад, і депутати з’їзду Рад Донецького і Криворізького басейнів. Представники Донецько-криворізького краю, в більшості своїй більшовики, спочатку не хотіли навіть визнавати, що живуть в Україні, вважаючи свій край виключно частиною Росії. Але київські «товариші», пообіцявши автономію Дон-Крівбасса, все ж умовили своїх однопартійців піти на проголошення фантома — Радянської України. З’їзд в Харкові оголосив себе єдиною законною владою на всій території України. Радянська Україна розглядалася тоді місцевими і російськими більшовиками лише як федеральна частина Радянської Росії.

Визнання ленінською РНК нового уряду Радянської України автоматично підштовхувало Радянську Росію до війни з не визнаним Леніним київським урядом. До того ж харківський з’їзд оголосив «рішучу боротьбу згубній для робітничо-селянських мас політиці Центральної Ради». Адже в Харкові утворився свій, більшовицький уряд Радянської України — Народний секретаріат{11} на чолі з більшовичкою Євгенією Бош і ще 11 народними секретарями — радянськими міністрами. З 12 секретарів 10 були місцевими кадрами, двоє — російськими, але для населення України жоден з червоних секретарів не був відомий. У резолюції харківського з’їзду говорилося, що вся повнота влади переходить до ЦВК, створеної з депутатів з’їзду (у нім виявилося 36 більшовиків, 4 есери, 1 меншовик). Нова червона влада мала деякий вплив на загони Червоної гвардії в містах України, що налічують до 40 тисяч бійців. Проголошення нової влади в Україні приголомшило лідерів Центральної Ради. Вони ясно усвідомлювали те, що нові конкуренти — серйозна сила, адже за харківським урядом стояла «ленінська інтрига». Вони розуміли, що тепер воювати доведеться не стільки з червоногвардійськими загонами Харкова, скільки з сильним воїнством Антонова-Овсієнко.

З перших днів революції флот став головною ударною силою на Півдні Росії. Звідні загони моряків брали найдіяльнішу участь у встановленні радянської влади. Восени 1917 року флот (командувач — контр-адмірал А.В. Нємітц) налічував в своєму складі 9 лінкорів, 3 крейсери, 23 есмінці, 4 міноносці, 15 підводних човнів, 8 мінних і 5 мережевих загороджувачів, 39 тральщиків, 7 гідроавіатранспортів і плавбаз гідроавіації, 22 посильних судна, 32 сторожових катери, 34 озброєних транспортів, 8 судів гідрографії, 113 транспорту, госпітальне судно, 5 криголамів, 2 рятувальних судна, транспорт-майстерню, до 70 портових судів і блокшивів. Повітряна дивізія мала 112 літаків, берегова оборона — 158 гармат калібром 57–305 мм. Загін річкових сил Дунаю мав підводний човен, 22 канлодки, загороджувач, тральщик, 6 посильних судів. Особовий склад флоту налічував до 600 офіцерів, понад 14 тисяч унтер-офіцерів і матросів (згідно виборам в Засновницькі збори, листопад 1917 року, в списках флоту значилося 52 629 чоловік). Результати виборів в Засновницькі збори по Чорноморському флоту: 42,3% — есери, 20,5% — більшовики (по Балтійському флоту: 58,0% — більшовики). 12 листопада 1917 року з Севастополя вийшла флотилія у складі есмінця «Капітан Сакен», двох тральщиків, декількох дрібних суден і десантного загону із заходами до Керчі, Бердянська, Маріуполя. 16 грудня стався більшовицький переворот в Севастополі. Загін А. В. Полупанова з бронепоїздом брав участь в боях з військами Української Ради. 2–15 січня 1918 року — встановлення радянської влади моряками у Феодосії, Керчі, Ялті, Евпаторії, Сімферополі. 22 січня Севастопольський ВРК перетворений в обласній ВРК за участю представників Одеси, Бердянська, Маріуполя. Севастополь стає одним з центрів радянської влади в Північному причорномор’ї. 15–17 січня йдуть бої в Одесі. Брали участь лінкори «Ростислав», «Сіноп», крейсер «Алмаз», есмінці «Гострозорий», «Дзвінкий», «Завидний». Чисельність загонів революційних моряків складала від декількох сотень до двох з половиною тисяч чоловік, озброєних артилерією і кулеметами. В окремих випадках у складі загону був бронепоїзд. Обставини, пов’язані з нечисленністю озброєних сил протиборчих сторін, створювали для невеликих мобільних загонів моряків небачені можливості. Загони моряків в 200–300 бійців могли силоміць нав’язувати ідеали революції цілим повітам і крупним містам.

Далі буде…
За матеріалами http://militera.lib.ru
Видавництво: Харьків: Фоліо, 2006

Дванадцять війн за Україну. Гл. 1. ч.2

«Дванадцять війн за Україну.»
Савченко В. А.

Глава перша. (продовження)

Перша війна більшовиків проти Української Народної Республіки (грудень 1917 — лютий 1918)

Війна червоних проти жовто-блакитных

З 12 грудня 1917 року Петлюра почав переводити українські частини на схід України, аби узяти під охорону найважливіші залізничні вузли: Лозову, Синельникове, Ясиновату, Олександрівськ, сподіваючись зберегти зв’язок з Доном, як з можливим стратегічним союзником у війні проти більшовиків. Дізнавшись про подібні демарші, більшовики стривожилися і почали активно діяти. Плани дій червоних були такі: «Оборонна позиція з боку Полтави; захват вузлових станцій Лозова, Синельникове, що забезпечує неможливість проходження ворожих ешелонів із заходу і дорога на Донецький басейн; негайне озброєння робітників басейну…» Незабаром, до цього плану додалася необхідність «…захвату Олександрівська (нині Запоріжжя — Авт.), як останнього вузлового пункту, що пов’язує Раду з Каледіним, і закріплення радянської влади в Єкатерінославі». Антонов-Овсієнко пізніше згадував: «У нас була тривала нарада, в якій брали участь Антонов, Муравйов і Муралов… Були розкладені карти на підлозі, і ми лазили по підлозі цілими днями. Ми виробили плани дій проти калединських військ, а також проти Центральної Ради». Цей план спочатку не передбачав широкої війни проти Української республіки, походу на Київ, ліквідації Центральної Ради.

Творець «батальйонів смерті» лівий есер Михайло Муравйов був призначений командуючим радянськими частинами, що наступали на головному напрямі кампанії: Полтава — Київ. Під Києвом армія Муравйова налічувала близько семи тисяч багнетів, 26 гармат, 3 броньовики і 2 бронепоїзди. Наступ головної колони Муравьева підтримували нечисленні «армії» Єгорова від станції Лозова на Київ і Знаменського (Московський загін особливого призначення) від станції Ворожба, що прямували за ним в ешелонах.

На засіданні уряду УНР 15 грудня 1917 року вже йшлося про непідготовленість України до відсічі наступу радянських російських військ. Вінніченко не вірив в реальність повномасштабної війни і запропонував спочатку «…спитати Раду Народних Комісарів, воює віна чи ні… зажадати припинити військові дії в Україні, відкликати з України російське військо…» Секретарі-міністри УНР думали убезпечити Київ, розібравши залізниці і відрізавши Україну від Росії, домовитися із залізничниками не пропускати радянські війська або — проголосити військове положення і почати рішучу боротьбу проти більшовиків. Петлюра пропонував частинам УНР негайно наступати на Харків, запевняючи міністрів, що навіть невеликими силами викликаних з фронту українських частин можливо узяти Харків — оплот більшовизму і охороняти східні кордони України. Петлюра збирався створити невеликі мобільні частини із складу старих дивізій, що розпалися, для використання їх по лінії залізниць. Фактично він оповістив план «ешелонної» війни; саме такий план паралельно розробляв в Харкові його ворог — начштабу радянських військ Муравйов. «Ешелонна» війна передбачала швидке просування військ в ешелонах по залізницях в глиб території противника, при повній відсутності Лінії фронту і без оголошення війни. «Ешелонний» характер війни був обумовлений відсутністю фронтів, нечисленністю ворожих армій і загальною анархією в тилах противників.

З середини листопада 1917 року представники Антанти стали проявляти відкриті «союзницькі почуття» до України, і це вселяло в керівництво УНР надії на подолання конфлікту з Радянською Росією. Тоді лідерам УНР здавалося, що Антанта дипломатичною, фінансовою і військовою шляхами відстоїть УНР від посягання ззовні. Знаючи, що надійних частин в Української республіки набереться не більше 30 тисяч багнетів і шабель, Петлюра заявляв французам, що лише на німецькому фронті Генеральний секретаріат контролює до 400 тисяч солдатів. І союзники сподівалися на те, що «небачене» українське військо зможе стримувати німців на Східному фронті. Від представників Антанти Петлюра сподівався отримати «добро» і на використання проти більшовиків, що стоять в українських землях, військ з «іноземних підданих», які формувалися під контролем і на гроші Антанти: чехословацького корпусу, польських і сербських частин (загальною чисельністю до 70 тисяч багнетів).

13 грудня 1917 року командування чехословацького корпусу погодилося служити Україні, але лише на німецькому фронті, за умови повного фінансування корпусу урядом УНР і збереження проантантівської спрямованості в зовнішній політиці УНР. Але від армії, що українізується, армії, що провела в сирих окопах і годувала вошей 40 довгих місяців, було вже мало толку. Жовтнева революція вкінець підірвала дисципліну, а з листопада 1917 року армія прискорено самодемобілізовалась, розпадаючись на очах. Втомлені солдати розходилися по домівках. Петлюра пізніше говорив про мільйон українських багнетів, які розтанули немов сніг в грудні 1917 року. Центральна Рада не контролювала цілі регіони республіки, а сіла і невеликі міста України стали ареною не лише класової боротьби, але і погромів, бандитизму…

По допомогу в справі оборони УНР лідери Центральної Ради звернулися і до російськх солдат і офіцерів, які визнали Центральну Раду. У відношенні до російських частин, що не бажали служити УНР, проводилася політика негайного, насильницького вивозу подібних частин з території УНР.

Генеральний секретаріат УНР замість рішучих дій із захисту своєї території створює ще одну зовсім не працездатну управлінську структуру — Особливий комітет — Колегію з оборони України. А 18 грудня 1917 року вирішенням Генерального секретаріату і Центральної Ради Петлюра був відправлений у відставку з поста військового міністра і виведений із складу Генерального секретаріату унаслідок перевищення повноважень, а місце його успадкував Микола Порш (раніше міністр праці). Порш вважався майже більшовиком, і такий вибір пояснювався чеканням компромісів. Вінніченко наказав реорганізувати «сердюцькі»{12} полки, побоюючись, що сердюки можуть вчинити «заколот на користь Петлюри». Ці полки втратили свою боєздатність, перетворившись на звичайні піхотні полки з полковими комітетами.

Сили ворогів Центральної Ради в Україні були значними навіть без приходу до України військ Антонова-Овсієнко. Загони місцевої Червоної гвардії в містах і робочих селищах України на грудень 1917 року складали приблизно 40 тисяч багнетів (половина з них в Єкатерінославській губернії), до цього потрібно додати ще більше 50 тисяч солдатів фронтових військ і гарнізонів, розпропагандованих більшовиками.

Новий бій за стратегічну станцію Лозова 16 грудня 1917 року привів до захвату станції загоном більшовиків. Наступного дня 200 солдатів республіканського полку відбили станцію, проте увечері 17 грудня Лозова остаточно закріплюється за червоними силами загону Єгорова в 1360 чоловік при 3 гарматах і бронепоїзді. Тоді ж був відданий наказ Антонова-Овсієнко — «після захвату Лозової наступати у напрямі Єкатерінослава, Олександрівська, Слов’янська, налагодити зв’язок для спільних військових дій з червоногвардійцями Єкатерінослава, Олександрівська, Донбасу». Вже 18–22 грудня, просуваючись по залізничних магістралях, радянські війська захопили Павлоград (після нетривалого бою із загоном петлюрівців, які вимушені були капітулювати), станцію Синельниково, Зміїв, Куп’янськ (після бою із загоном петлюрівців), Родзинки і практично всю лівобережну частину Півдня України. Деякі успіхи українських військ спостерігалися в грудні 1917 року, при обороні Олександрівська від червоних матросів і анархістів Махно і Никіфорової, в боях на Правобережній Україні.

Повною несподіванкою для Центральної Ради була заява РНК Радянської Росії (від 21 грудня 1917 р.) про згоду вступити в переговори про перемир’я з урядом УНР. Українські секретарі вирішили відправити негайну відповідь РНК про перемир’я за умови визнання УНР і Центральної Ради і виведення радянських російських військ з території України. Але відповіді на свої пропозиції вони так і не дочекалися…

На Правобережжі України червоні загони колишнього 2-го гвардійського корпусу почали новий наступ від Жмерінки на схід, з метою захопити Вінницю, де розташувалися війська і адміністрація УНР. Петлюра терміново направив під Вінницю частини 2-ої дивізії корпусу Скоропадського. У містечку Браїлов 15 грудня окремі частини бунтівних червоних солдатів були роззброєні, а в тил Другому червоному корпусу ударили полки УНР. Деморалізовані, небоєспроможні чинити опір, війська більшовиків вимушені були відступити в Жмерінку і на десять днів відмовитися від нових рішучих дій. Але 24 грудня Скоропадський залишив командування українського корпусу. Ця відставка поглибила демобілізацію, анархію і хаос в українських військах Правобережжя і звела всі зусилля республіканців нанівець.

23 грудня з Києва до Бахмачу для оборони Чернігівської залізниці було вислано 500 юнкерів при одній гарматі і 16 кулеметах. Ці сили були явно недостатні для оборони держави, і їх прибуття на східний кордон України говорило лише про слабкість Центральної Ради.

23 грудня 1917 року військовий міністр УНР Порш заявляв, що не треба вступати ні в які переговори з ленінською РНК, тому що небезпека з Харкова перебільшена — «…з Західного фронту рухається добре збита українська армія в 100 тисяч…», а «…до 15 січня є повна надія вибити більшовиків з України». Це був обман, оскільки жодної української армії на Західному фронті не було. Уряду УНР удалося діждатися лише прибуття окремих частин 10-го корпусу з Румунського фронту, які на початку січня 1918 року вибили червоногвардійців з Кременчука, але наступати далі на Полтаву в цих частин вже не було сил. Солдати розбігалися по домівках, а частини після переїзду з фронту до Центральної України вмить припиняли своє існування.

24 грудня ліві революціонери (більшовики і анархісти) вирішили «випробувати» українську оборону промислового міста Олександрівськ. Матроський загін, прибулий з Криму (командир матрос А. Мокроусов), підбив місцевих червоногвардійців на спільний виступ. Бої в місті проходили протягом трьох днів, причому два полки УНР виступили проти червоних в союзі з донськими козаками, які рухалися з боями на схід , — додому. Повстання було розгромлене, а матроський загін вимушений був повернутися до Криму. Але 2 січня 1918 року частини Антонова-Овсієнко, анархісти і червоногвардійці змогли досить легко захопити Олександрівськ.

26–27 грудня червоні війська Антонова-Овсієнко захопили найбільші промислові центри Луганськ і Маріуполь. У ніч на 28 грудня в Харкові місцеві червоногвардійські формування несподівано роззброїли два полки УНР (2700 багнетів), які ось вже 20 днів намагалися зберігати двовладдя (УНР і більшовиків) в місті. Роззброєні солдати УНР були ропущені по домівках, а 300 солдатів, які побажали долучитися до соціалістичної революції, було зараховано в штат радянської армії як самостійний підрозділ — полк «червоного козацтва». Командирові одного з полків УНР Омелянові Волоху{13} з декількома командирами українського полку вдалося втікти з Харкова, аби зіграти в «українських війнах», свою, далеко не останню роль.

В кінці грудня 1917 року сталося організоване більшовиками повстання робітників в Єкатерінославі. У місті знаходилося 3,5 тисяч робітників — червоногвардійців (озброєних зброєю, присланою з Радянської Росії) і солдатів, що симпатизують більшовикам, тоді як Центральна Рада могла спертися в місті лише на 1500 надійних багнетів. 26 грудня місцеві червоногвардійці хитрістю захопили у республіканських солдатів броньовик і заховали його на одному із заводів. Саме цей інцидент став причиною наполегливих вуличних боїв в Єкатерінославі 27–28 грудня. 28 грудня в Єкатерінослав по залізниці від Синельниково прибув червоний бронепоїзд і ешелон з харківськими і московськими червоногвардійцями (загін Єгорова в 1500 бійців), що і вирішило результат битви за місто на користь більшовиків. 29 грудня війська УНР в Єкатерінославі капітулювали… Втратою губернського центру Єкатерінослава почалося відпадання Півдня України від УНР. Проте на пропозицію розвивати наступ на захід від Єкатерінослава, в глиб Центральної України (на Знаменку), Антонов-Овсієнко відмахнувся, направивши загони, які брали участь в штурмі Єкатерінослава, на схід, проти Каледіна. Єкатерінослав був потрібний Антонову-Овсієнко як найважливіший залізничний вузол, володіння яким давало можливість частково перекрити рух козацьких ешелонів з фронту на бунтівний Дон.

30 грудня 1917 року ленінська РНК, виправдовуючи свої дії в Україні, заявла в ноті УНР, що «…пряма або непряма підтримка Радою каледінцев є для нас безумовною підставою для військових дій проти Ради… і покладає на Раду всю відповідальність за продовження Громадянської війни…»

Генеральний секретаріат УНР не відреагував на прямі військові дії і вважав за краще відмовчатися. Ухилення від відповідей на ультиматум більшовиків породжувало повну неясність в питанні оборони. Частини УНР були дезорієнтовані, не знали про реальне положення справ, не знали, чи давати відсіч більшовикам, або дотримуватися нейтралітету, а то і йти на роззброєння, капітуляцію. Невизначеність положення призводила до того, що ряд республіканських частин, не маючи наказів з Києва, роззброювалися на першу рішучу вимогу командування більшовиків. Неминучість війни проти Радянської Росії, реальна небезпека повної втрати суверенітету підштовхували українських автономістів і федералістів до необхідності проголошення повної незалежності України. «Молоді» з партії українських есерів (УПСР) — найвпливовішою в Центральній Раді вимагали негайної незалежності, негайного миру «з германцем», негайної соціалізації землі, негайної конфіскації капіталів, негайної відставки міністрів — соціал-демократів.

Лідер есерів В’ячеслав Голубовіч — глава української місії на переговорах з німцями, повернувшись з Бреста, умовляв Центральну Раду піти на негайний мир з німецьким блоком і оголосити незалежність. Він переконував, що німецько-австрійський альянс віддасть незалежній Україні частину окупованою німецькими військами Волині, райони Холмщини і Підляшшя (спірні між Польщею і Україною землі, які зараз належать Польщі), вирішить болісне питання приналежності Галичини, надасть фінансову, дипломатичну і військову підтримку УНР. Частина політиків Центральної Ради схилялася до проголошення повної незалежності УНР як до міри вимушеної, яка здатна зупинити наступ більшовиків лише одним ефектом суверенітету. В той же час з проголошенням незалежності з’являлася надія розіграти карту неучасті незалежної України в світовій війні, заявивши, що «незалежна Україна війни в 1914 році не оголошувала і тому не буде її продовжувати».

27 грудня 1917 року червоні солдати-фронтовики, які вже стали господарями Луцька і його околиць, захоплюють місто Рівне, де спішно створюють свій новий революційний центр — радянський штаб Південно-західного фронту. Але 150 солдатів УНР із загону прапорщика Куща 31 грудня 1917 року захопили Рівно і заарештували самозваний штаб.

Нова нота російськї РНК від 30 грудня 1917 року була залишена без відповіді Центральною Радою, не дивлячись на фактичне продовження війни і втрату великих територій України. Центральна Рада як би заспокоїлася після втрати Харківщини і Єкатерінославщини, вона сподівалася, що в глиб відвічної України радянські війська просуватися не будуть. Того ж дня червоний загін Берзіна ударив по станції Дочку (Чернігівська губернія) і спробував проникнути в УНР з півночі, але українські юнкери цей наскок відбили. 1–2 січня 1918 року більшовики з боями зайняли містечко Куп’янськ і станцію Синельникове.

Військовий міністр Порш за два тижні кризи не видав зрозумілих наказів відносно оборони території України і опору червоному наступу. Йому бракувало твердої волі, рішучісті, елементарних військових знань і досвіду, не був він ознайомлений і з ситуацією в «гарячих крапках». Порш показав нездатність управляти військами. У першій же його доповіді чулася паніка: «…армії у нас немає… вона розвалюється і квапиться додому». Головною турботою Порша стала невчасна організація нової армії УНР на добровільній, платній основі. Він вважав, що для цього досить вивести штаби з фронту і зберегти їх як «командний кадр нової армії», і вже через два місяці на основі цих штабів можлива поява дієздатної армії в 100 тисяч бійців. Але історія не відміряла Центральній Раді двох спокійних місяців.

Петлюра, усунений від влади над армією, вирішує самостійно сформувати в Києві особливий бойовий добровольчий військовий підрозділ — Гайдамацький кош Слобідської України. Слобідським кош називався тому, що більшовики до цього часу вже зайняли всю Слобідську Україну (історична назва Харківської губернії), і кош ставив сбі за мету повернути цю втрачену в боях з більшовиками територію. Спочатку був створений (на гроші французької місії) лише Перший курінь червоних гайдамак з 170–180 добровольців.

2 січня 1918 року Генеральний секретаріат УНР був вимушений зробити найрішучіші заходи проти більшовицької загрози, загрожуючи переслідуванням і вживанням військово-революційного суду відносно всіх ворогів УНР. У ті дні при таємничих обставинах були убиті керівник київських більшовиків Леонід П’ятаков і комісар Румунського фронту більшовик Рошаль. 5 січня 1918 року стався уманський конфлікт, коли український курінь сотника Шестопала увірвався до Умані і розігнав місцевий ревком, а сам Шестопал застрелив голову Уманської Ради більшовика Піантковського і редактора газети більшовика Урбаліса. Ця розправа активізувала опір місцевих більшовиків, революціонізувала частину солдатів-фронтовиків. Боротьба обіцяла бути жорстокою. І не лише більшовики «розмахували рушницею» і вимагали крові противників.

Далі буде…
За матеріалами http://militera.lib.ru
Видавництво: Харьків: Фоліо, 2006