Творчество из АТО

В дозоре

 

Ночная мгла, на небе звезды,

Луна старушка поднялась,

Все, вроде, тихо… Беспилотник.

Не суетимся – лишь доклад.

 

Ответ стандартный – маскировка.

Сижу под веткой шалаша

Жалея, что из калаша

Я не достану ни шиша.

 

Когда б пониже вы летали

Да трассеров рожок-другой

Тогда бы мы посостязались,

БеПеЛеА мой дорогой.

 

Вдали зарницы заиграли.

Гроза? А может артобстрел?

Ребятам сыпят дождь из стали…

Да чтоб тот путлер околел!

 

А может все-таки гроза?

Не слышно входов, свистов, воев.

Уж лучше град и дождь в глаза,

Чем град российских гумконвоев.

 

А дома спят, во сне вздыхая,

Тревожат мысли обо мне…

Да жив, здоров, устал  слегка я.

Когда то ж высплюсь наконец?

ПЕРЕЯСЛАВСЬКА РАДА

Переяславська Рада
починається знов.
Не приїде Ульянов,
не приїде Хрущов,
Є хахли невмирущі,
московитів нема —
Позмітала в могили
азіатська чума.
Але Путін приїхав,
мов колись Бутурлін,
І жадає дзвонити
в переяславський дзвін…
Ми задзвоним, задзвоним,
химородна маро,
Ти почуєш, як грає

і Дністер, і Дніпро,
Як козацької крові
гримить течія —
Україна ніколи не буде твоя!

Ти почуєш, як дзвонить
пшениця в блакить,
Як Виговського шабля
в Конотопі дзвенить,
Як Мазепу ламає
петровська орда,
Як у Сеймі Червонім
закипає руда.
Як горять у Батурині
крики дітей,
Як сміється від горя
у Полтаві Еней,
Як Тарас піднімає
державний клейнод,
Як рабів дух свободи
обертає в народ.
Як на шиях тріщить
тристалітня шлея,
Україна ніколи не буде твоя!

Ми без тебе на Раду
зберемося самі,
І приїде Богдан
у пошані й срамі,
І розкаже, як нам
за братерську любов
Заплатили тюрмою,
скреготанням оков.
Ти почуєш, як дзвонять

карпатські вітри,
Як на площі гудуть
не твої прапори:
Хай встає Джугашвілі
із гробу, як звір,
Хай підписує зрадник
яничарський папір.
Хай згинається вдвоє
хребет холуя —
Україна ніколи не буде твоя!

В Переяславі Рада,
ні, не Рада, а Суд:
Всі облуди й полуди
палахтять, як мазут,
Прозріває на сонці
наша доля сліпа.
Під снігами Сибіру
видно сотні УПА,
Під полями Вкраїни —
мільйони людей,
Що від голоду спухли
й обернулися в глей.
Ти приїхав дзвонити,
повертайся — й дзвони,
Всіх царів піднімай
з кам’яної труни,
Дай орлові двоглавому
голосок солов’я —
Україна ніколи не буде твоя!

Дмитро ПАВЛИЧКО

Валерій Семиволос Про цапа Федора – героя перебудови Кришування по-сахалінськи – легковаговий варіант

До постійно покритого пеленою туману портового містечка Холмськ доля-крутійка занесла мене далеко не в найбезхмарніший період моєї Сахалініади.

Часи були смутні: замавзолейний цвинтарний паноптикум  та кремлівський колумбарій інтенсивно поповнювався черговими генсеками та іншими персонажами анекдотів із політбюро та ЦК. Наша ж славна установа Южно-Сахалінський Центр Цунамі, що знаходилась під негласним кураторством «контори», переживши свій пік „славетних справ” в період андропівщини, саме потрапила під потужний коток прокурорських перевірок.

В епоху раннього Горбачова пресувати „конторських” ставало модним. Особливо в цьому устигало «государево око» в особі його найголовнішої генпрокурорської інстанції, на контроль якої якраз і потрапила так звана „справа Центру Цунамі”, а всі його співробітники поділились на дві категорії. Половина ловців цунамі, перебуваючи під підпискою про невиїзд, сиділа на валізах чи то в очікуванні більш конкретної посадки, чи то чекаючи моменту, вдало заклавши на черговому допиті свого колегу, податися на материк. Інша ж, менш керівна частина контори, перебувала в стані пошукової лихоманки нових місць застосування своїх талантів.

Годящу вакансію начальника геологічної партії однієї із сахалінських експедицій я надибав, але звільнялась вона лише через півроку.

От тоді я і потрапив скніти опальні часи в таку собі інспекційну установу, назва котрої стерлась із моєї пам’яті, а запис в трудовій канув в небуття заразом із самим цим талмудом трудових звитяг совків в одному із кооперативі періоду пізньої перебудови.

Коли сьогодні я чую від товаришів, що ностальгують за усіма принадами совка сентенцію про те, що глобальні корупційні процеси в Союзі розпочались лише в часи Горбачова, мене мимоволі пробиває на ги-ги. З кінця 70-х і до самого розвалу СРСР я змінив не одну радустанову, і запевняю, в усіх них буяло те, що тоді звалось „розкраданням соціалістичної власності, хабарництвом та зловживанням службовим становищем”, а сьогодні йменується одним ємним словом – корупція.

Причому під час чисельних  мандрів безкраїми просторами Есересерії я, так би мовити дослідним шляхом, виявив одну закономірність: чим далі за Урал від кремлівської партійної та іншої совкової цитаделі влади розташовувався той чи інший регіон, тим безпардонним, витонченим і, висловлюючись сучасним сленгом, просунутим виглядало це явище.

Наприклад, на тому ж таки Сахаліні, як мінімум з середини 70-х було поширене так зване „кураторство”, а попросту „кришування”. Усі сутні на Острові та інших Курилах більш-менш „хлібні” організації були розподілені поміж „силовиками” та іншими структурами,  що здійснювали перевірки, контроль чи дозвіл (починаючи від КДБ та прокуратури, і завершуючи сан- чи рибінспекцією) і знаходились під їхньою таємною опікою.

Зрозуміло, що відносно безкарний дерибан серйозних бюджетних коштів міг здійснюватися лише під патронатом таких „важковаговиків”, як КДБ, Міноборони чи прокуратури. І зрозуміло з відома, таємного потурання і з причини шкурної, абсолютно антикомуністичної по своїй ідеологічній суті, зацікавленості партійних органів рівня не нижче  обкомівського.

До речі,  чисельні схеми і новації із освоювання бюджетних ресурсів із метою значного підвищення особистого добробуту товаришів відповідальних за це, пізніше були успішно адаптовані до умов дикого ринку країнами так званого пострадянського простору в часи їхньої стрімкої капіталізації. Але про них більш детально як-небудь іншим разом, а поки мова про корупційну дрібноту.

„Легковаговики”, на кшталт тієї Інспекції, де мені довелось пережити опальні часи сахалінського буття, спеціалізувалися переважно на елементарному здирництві і, як правило,  на пару чи то із прокуратурою, чи то із ментурою. Взагалі-то в мене склалось стійке переконання,  що такого штибу відомчі контролюючі утворення, часто-густо плодились витонченими міністерськими розумниками виключно із метою видобування до вже існуючого окладного та спецпайкового  бутерброду із маслом додаткової порції ікри чи лососини.

Наша Інспекція – породження Мінрибгоспу –  головно переймалась перевіркою стану та боєздатності  усієї сутньої на Острові риболовецької флотилії до тотального забезпечення совкового народонаселення блюдами із „вівторково-четвергового” меню* системи громадського харчування.

Моя напарниця Тамара, моторна кубанська молодиця років 30-ти, придивившись десь із тиждень до моєї персони, посвятила у курс непростої і ризикової справи перевірок, а головне, доїння мінрибгоспівських флотських корівок.

А курс справи полягав у наступному…

Офіційно за кожним із інспекторів закріплявся порт із усіма мінрибгоспівськими судами даної портової приписки, плюс плавзасоби усіх найближчих рибрадгоспів. Інспектори, керуючись товстезною міністерською інструкцією, напередодні кожної путини перевіряли риболовецькі судна на предмет їхньої технічно-виробничої відповідності цьому шедевру чиновного  крутійства.

Головна ж інтрига полягала в тому, що без дозвільної візи представника Інспекції жодне із відомчих суден не могло розпочати здобування морепродуктів навіть з допомогою примітивних вудок чи краболовок. А позаяк сама інструкція мала декілька сотень пунктів приписів – від довжини якірного ланцюга і до відповідності ГОСТу  тралової сітки, — більш-менш суворе дотримання навіть половини котрих екіпажами судів було трохи менш реальним, ніж груповий політ на Марс у їхньому ж складі, то тут набирала чинності неофіційна частина програми вирішення проблем.

Акт готовності судна до рибальських жнив, в залежності від його класу, розмірів та спеціалізації, коштував кепу чи старпому від п’ятдесяти до двохсот дерев’яних радянських крб. Плюс традиційна „галявина”. Але навіть найтренованіший інспектор міг витримати без шкоди для подальшого пересування максимум пару щедрих на спиртне капітанських застіль. За день же досвідченому інспектору інколи доводилось „відпрацьовувати” до десятка сейнерів. Тому зазвичай замість „галявини” на додачу до конвертика із хрусткими купюрами і в обмін на візу під Актом передбачався і „доппаек”.

Складався він із морепродуктів, дефіцитних навіть з огляду на острівне багатство: однієї-двох тушок копченої нерки чи семи, традиційної дволітровки ікри, двох-трьох баночок, швидше усього позаконвенційних** крабів чи менш дефіцитного криля, надзвичайно масної скиби горячекопченого палтуса, котрий спливав таким дурманно-спокусливим ароматом, що здатен був спровокувати на остограмлення  навіть невиправного непитущого і, звичайно ж, декількох коньячно-горілчаних виробів.

А сама галявина була лише одна – підсумкова, її споряджав екіпаж останнього за рахунком плавзасобу, із усіх що інспектувалися.

Усі ці і деякі інші нюанси майбутньої роботи Тамара повідала мені, поки ми тряслись у фургоні інспекційного УАЗика по вузькому міжсопочному шосейному серпантину із Южно-Сахалінська до нашої трудової вотчини – порту Холмськ.

Але у цієї синекури малась і низка менш приємних моментів, що стосувались в першу чергу розподілу здобичі. Десь від третини до половини данини вважались „чесним заробітком” інспекторів – решта ж призначалась для здобрення місцевих прокурорських чи через інспекційне керівництво кудись „наверх”. Куди саме Тамара достеменно не знала, але гадала, що вистачало усім: і комусь із облпрокуратури, і міністерським, і обкомівським „кураторам”.

Основна ж проблема майбутнього відрядження крилась в тому, що в Холмськ було призначено нового прокурора. От із ним, нам і випадало утрясати усі делікатні питання, перш ніж розпочинати оборудки пов’язані зі збиранням риболовецької данини.

На нашу біду цей охоронець державних інтересів виявився не тільки із новонавернених, встигши оголосити себе палким поборником перебудови, прискорення та іншої горбачовської мішури, але й заприсягся на КК РРФСР у світлі нового кремлівського курсу геть викоренити у підвідомчих пенатах будь-яку корупційну заразу.

Тому, окрім введення мене в курс справи, увесь час від Южного до Холмська Тамару непокоїло ще одне питання: „Новий прокурор, він, що просто базікало чи, не дай Боже, дурень?”

В Холмську ми перед усе підкотили до райцитаделі прокурорської влади. Там-то найгірші сподівання Тамари підтвердив такий собі сухенький зморшок невизначеного віку, котрого вона витягла, забігши на пару хвилин до прокуратури, до нас в УАЗик.

Прокурор виявився не просто дурнем, а дурнем активним – розповів нам відразу ж прокурорський зморшок із важковимовним по-батькові Сильвесторович. А потім, хильнувши запропоновану Тамарою склянку коньячку і зажувавши трьохзірковий молдавський шматочком нерки, гигикнув: „Я поки що не при справах. Тутечки би до пенсії дотягти, а то загуркотиш із вами на хвилях перебудови…”.

Саме він і був тим, сполучним каналом, через котрий до попереднього начальства текла прокурорська частка. І саме через нього, якщо  в цьому у Інспекції виникала потреба, організовувався тиск на норовистих кепів, у котрих несподівано виникало бажання жити за сумнозвісною інструкцією, а не за негласною домовленістю (чи, як сказали б сьогодні,  „не за поняттями”).  Звичайно ж, мав свій зиск і сам зморшок. Але в даний момент особливим ентузіазмом додаткового заробітку  він не палав. Тим паче, що прокурор виявився не просто дурнем, а самовпевненим і норовистим кретином.

Як з’ясувалось, цей слуга закону вже встиг здійснити комплексну перевірку усього портового господарства і для початку прикрив так звану „докерську десятину” – до 10% всіх товарів, що проходили через порт списувались на бій, усушку, утруску та інше зіпсуття під час вантажних робіт. Портові вантажники, або як би їх сьогодні обізвали – „докерська мафія” – цією обставиною були не тільки надзвичайно засмучені, але, зі слів зморшка Сильвестровича, могли й застрайкувати.

Для цього не вистачало мізерії – іскри та чийогось мінімального організаційного хисту.

Іскра трапилась наступного дня…

На підтвердження свого повного кретинізму недоумкуватий прокурор пристрелив із табельної зброї загального улюбленця – козла Федора. Ну, а необхідні організаційні здібності виявила моя напарниця Тамара.

Валерій Семиволос Тваринний світ славного міста Холмськ

Федір був однією із фауністичних славних пам’яток Холмська. Однією із.., позаяк містечко явно не було обділеним такого штибу унікумами із числа „братів наших менших”.

Так на одному із сейнерів мешкав ворон Гоша, надзвичайні здібності котрого не тільки були гордістю корабельної команди і викликали приховану заздрість інших екіпажів, але й привертали підвищену увагу різноманітної заїзної публіки із числа армії відряджених.

Як тільки-но судно опинялось в Холмському порту – Гоша заступав на вахту, фактично дублюючи деякі обов’язки вахтового. Ворон гніздувався на облавку побіля швартового трапу. Дбайливий боцман ставив біля нього три ємності: двійко порожніх консервних та скляну, із червоною рискою навколо горловини, банки. І починалось Гошина служба.

Кожен „чужинець”, котрому із тієї чи іншої причини треба було відвідати сейнер, для того щоби подолати це вороняче КПП, мусив був покласти в одну із банок скоринку хліба і хлюпнути на неї грамів 10-20 горілочки, а в скляний слоїк націдити аналогічного продукту вже грамів так із 100. В  третю тару зсипалась різноманітна закуска: шматочки м’яса, ковбаси, риби, яблук, огірків, арахісові горішки, цукерки, печиво.

Якщо ці маніпуляції дотримувались, Гоша достатньо виразно каркав, повідомляючи, мовляв, на борту гість. Окрім того, клюючи вміст консервних банок, Гоша пильно стежив за наповненням скляного слоїка. І як тільки-но рівень рідини в ній наближався до сигнальної риски, ворон знову гучно каркав. На поклик з’являвся боцман і зціджував горілку.

Але як тільки який-небудь візитер, чи то із-за незнання, чи то з причини природної скнарості порушував вищезмальовану процедуру відвідування сейнера, Гоша здіймав жахливий ґвалт, намагаючись вигнати неввічливого відвідувача за межі судна.

Траплялось, що на особливо зарозумілих ворон просто кидався. Якщо хтось ігнорував воронячі попередження і проходив повз Гошу не звертаючи увагу на них,  то пернатий вахтер просто одним помахом потужних крил опинявся на спині у зухвальця. Він, рвучи одежу пазурами, впивався в неї, дзьобом намагався вдарити в потилицю, а крилами бив по плечам та обличчю.

Багато-хто з відвідувачів від такої „гостинності” в захваті не перебував, і навіть навпаки.

Корабельна ж публіка хоча й боготворила свого улюбленця, але часто-густо костила ворона словесно.

„Своїх” Гоша на човен перепускав безперешкодно при одній умові, член екіпажу мусив бути тверезий як скельце. Інакше „свій” автоматично дорівнювався до категорії „чужинців” і,  щоби уникнути малоперспективного спілкування  з ким-небудь із корабельного керівництва, був змушений повторювати усі вищеописані священнодійства з Гошиною тарою.

При цьому саме керівництво, в особі кепа, старпома та боцмана, користувалось у Гоші пільгою і могло дефілювати повз пильного ворона в будь-якому стані.

А от у портових вантажників мався свій улюбленець – величезний та флегматичний ньюфаундленд Нептун. У докерів водолаз рахувався гінцем – споряджений парою саков, пес розмірною інохіддю вештався за пивом і горілкою для майстрів вантажних робіт.

Причому, позаяк пиво вантажники пили, як правило, у обідню перерву, тобто у робочий час, то й грамотний Нептун залишав та повертався в межі порту не через прохідну, а лише йому одному відомими стежинами. За горілкою ж, котру вантажники традиційно вживали тільки по шабашу, водолаз бігав офіційним шляхом, тобто через вахту.

За сорокаградусною Нептун підтюпцем мотався до найближчої припортової крамниці, зручної не тільки своєю географічною наближеністю до порту, але й фактичним цілодобовим функціонуванням. Принаймні, продавщиця Зіна, яка мешкала у квартирі над крамницею, докерського чотирилапого товариша обслуговувала не тільки без черги, але й в будь-який час доби.

В іншому випадку, при найменшій затримці, ньюфаундленд, в залежності від замкненості-відчиненості торгівельного закладу, всідався або посеред магазину, або під вікнами у Зіни, і розпочинав тужливе як пісня ескімоса та нескінченне як гренландська ніч виття.

Публіці акинські хисти Нептуна подобались, Зіні – ні. Вона швиденько споряджала сакви оковитою і, скормивши собаці пару твердокам’яних пряників, до котрих він був дуже ласий, випроводжала водолаза геть.

Про те, якого штибу відрядження його чекає, Нептун здогадувався по вмісту саков: якщо в одну із них кидались лише якісь папірці (гроші або боргові розписки) – бігти доводилось за горілкою, якщо там бряжчали трилітрові слоїки – треба було мандрувати за пивом.

До речі, за  животворним пінним напоєм Нептун бігав до пивного закладу, де і мешкав наш головний герой. Звався він в народі коротко і без затій „У Федора” або „У козла”.

Між іншим, аби ці два персонажі були балакучішими, можливо, вони, поки продавщиця наповнювала доставлені водолазом слоїки, могли би неспішно пофілософствувати про мінливість долі, котра перетворила їх із звичайних чотириногих, в таких собі масовиків-витівників, які розважають підпилих двоногих братів старших.

Втім, про цапа Федора, котрий на відміну від двох вищезгаданих персонажів, мав не обмежену корабельними, портовими чи навіть міськими кордонами, а насправді загальноострівну популярність.

Коли саме і звідки з’явився, а потім і отаборився поблизу однієї із пивничок Холмська цей самий козел, історія замовчує. Втім, певно, із-за унікальних хистів Федора побутувала легенда, що він втікач із цирку Дурова,  котрий колись гастролював в Южно-Сахалінську. А до Холмська потрапив самостійно наздоганяючи трупу, але не наздогнав, бо циркачі на той час вже залишили Острів і подалися поромом на велику землю.

Але, позаяк  за все моє майже десятирічне перебування на островах, Сахалін лише одного разу був ощасливлений візитом московських циркачів (та й то це був цирк ліліпутів), у автора ця версія викликає великі сумніви. Швидше усього, Федора просто залишив хтось із тих, хто виїхав з Острова назавжди. Що стосується хистів, то їх цап надбав в результаті колективної дресури самих холмчан.

А умів Федір багато-чого… Пити пиво, димити біломором, мекати і навіть пританцьовувати під такт музиці. Особливо хвацько танок у нього виходив (певно, із-за неодноразовості виконання) під пісенний супровід одного із хітів Висоцького „Про цапа відбувайла”.  Окрім того, Федір обожнював скакати так званою „дошкою тверезості”.

Свого часу одна із стежин, що поєднувала генделик із іншим світом була перекопана за якоюсь потребою шляховиками.  Саму канаву традиційно так і не засипали, і вона з часом заповнилась смердючою рідкою субстанцією. Як годиться, через цю водну  перепону було кинуто дошку, що і отримала незабаром визначення „тверезої”.

Добряче на підпитку завсідники генделика часто-густо влаштовували змагання, сенс котрих крився в подоланні стандартної олімпійської дистанції із перешкодами. В якості дистанції було обрано стометрівку, фініш котрої співпадав із протилежним від пивної кінцем дошки, а перешкодами слугували: водна перепона із хирлявим місточком через неї плюс, кінцівки самих учасників забігу, що запліталися із інтенсивністю прямо пропорційною від кількості випитого.  Стартували із роздільного старту, суворо фіксуючи секундоміром індивідуальні досягнення кожного із бігунів. Той хто програвав, а також усі ті, хто опинявся в канаві, виставляли переможцям горілочку із пивцем і, в залежності від настрою та стану „спортсменів”, змагання повторювались поки всі учасники не пірнали в канаву.

Хоча Федір в змаганнях і не брав участі, але, певне, надивившись на розваги старших за еволюційною шкалою братів, часто-густо і сам гацав дошкою. Спочатку аборигени забігайлівки навіть намагались робити ставки на предмет: чи гепнеться цап із дошки чи ні? Але незабаром зрозуміли, що заняття це абсолютно безперспективне. На відміну від людей, Федір у будь-якому стані водну перепону долав без проблем. І не було жодного випадку, щоби він звергся з дошки.

Втім, інколи добряче на підпитку козел міг зійти на дошку і забронзовіти там пам’ятником, тупо уп’явшись в зеленувату рідину під ратицями. В такому стані зрушити його з постаменту можна було лише бульдозером, а просто скинути із місточка в канаву постійна клієнтура забігайлівки, знаючи про злопам’ятну вдачу Федора, не ризикувала.

Лиха ж вдача цапа виявлялася в тому, що тварина, улучивши слушного моменту, із розгону буцала рогами свого кривдника по філейній частині, як тільки той хоч на хвильку встигав заґавитися. І якщо несподівана атака відбувалась вдало, то цап міг поваленого ворога ще й ратицями потовкти під схвальний гогіт публіки.

Ображався Федір і починав бешкетувати тільки у двох випадках: якщо йому грубіянили, або якщо забували пригостити пивом. Побіля входу до пивбару стояв спеціальний козлиний цебрик, до якого усякий, хто виходив побалуватися пивцем на свіжому повітрі (а таких було більшість) хлюпав частку пінного напою. Туди ж таки прибиральниця зціджувала з кухлів і все недопите пиво. І якщо в цебрі щось малось, а хтось забував поділитися із козлом, то улюбленець публіки сильно не ображався. А от якщо цебрик був пустий, що, до речі, траплялось вкрай зрідка, і який-небудь відвідувач забував чи скнарився поділитися із Федором оздоровчим напоєм, то такого забудька-скнару чекало козлине покарання.

І хоча цап вважався нічийним, тим не менш, безпритульним він зовсім не був. Турботливі відвідувачі пивної не тільки інтенсивно провокували розвиток у козлячому організмі цирозу печінки та саркоми легенів, але й підгодовували тварину сінцем або травичкою, соленими сухариками, а щиросердна прибиральниця Клава інколи навіть балувала Федора дефіцитним  в тій місцевості молочком.

Окрім того, за місцевими мірками Федір міг вважатися квартирозабезпеченим холмчанином. Якось у настрої чоловіки у дворі пивної збудували для цапа із підручних матеріалів розкішний хлів-халабуду, метражу, водостійкості та утепленности котрого міг би позаздрити будь-який волоцюга. До речі, дехто із них навіть намагався присусідитись до Федора в його обійстя. Але ці нахабні спроби особливого захоплення у цапа не викликали і такі заміряння на цапову житлову площу отримували радикальну відсіч або від самого Федора, або від його друзів-заступників із числа постійних завсідників генделика.

Так що цап, якщо і був чиїмось, то громадським – і не власністю, а загальним улюбленцем. Ось цього рогатого улюбленця і пристрелив недоумкуватий прокурор. А справа трапилась така…

Валерій Семиволос Трагічна загибель цапа та початок бузи

Наступного дня після нашого прибуття до Холмську, без будь-якого зв’язку із цією чудовою подією прокурор вирішив піти в народ і тісніше познайомитися із місцевою публікою і деякими алкогольно розливними закладами. Супроводжувати його зголосився начальник міліції, і ця парочка, добряче похмелившись, з ранку подалися знайомитися із усілякими цікавинками міста.

І треба ж було такому трапитися, аби на їхньому шляху до відомої цапиної пивної нездоланною перешкодою постав козел Федір, котрий, нагнувши головешку і загрозливо наставивши усім зустрічним небезпечні, як потім виявилось, роги, медитував на відомій дошці, тупо упнувши осоловілі очі у канаву.

Спочатку правоохоронна двійця навіть зворушилась такою картиною. Ментівський начальник пояснив прокурорському, що цей цап є однією із найголовніших міських реліквій. Після чого прокурор-недоумок дозволив собі ступити на місточок та поплескати Федора по холці. Але у цапа такий поблажливий жест не викликав жодного враження і він тільки нижче опустив свою вперту головешку, як би даючи зрозуміти непрошеним візитерам: мовляв, через них він дошку залишати не має наміру, і їм доведеться пошукати деінде маршрутів до пивбару.

Начальник міліції, котрий відав про непростий норов  Федора, запропонував колезі ще трохи прогулятися, і підійти до генделика з іншого боку. Але, як виявилось, впертість прокурора була ще сильнішою, ніж у цапа, і він спробував прибрати рогату перепону зі свого шляху.  Спочатку він тихенько підштовхував Федора у лоба, як би натякаючи рогоносцю, аби той здав назад. Але у цапа така фривольність викликала зворотну реакцію – він несподівано різко підняв голову и заледве не зіштовхнув рогами прокурорське тіло до канави. Тоді розлючений правоохоронець схопив Федора за роги і, натужившись, просто звалив супротивника до ями.

Поки ошелешений такою безпардонністю цап, занурившись до самого пуза у смердючу рідину, розгублено мекав, певно, не знаючи як йому  видобутись із канави, мент із прокурором з виглядом переможців продефілювали дошкою, і, взявши по парі пива, вирішили поспілкуватися із аборигенами генделика. Але публіки було не багацько, і вся вона виявилась якась неговірка. Тим паче, що частина волоцюг, впізнавши міліцейського начальника, поспішила ретируватися з поля майбутньої битви.

А те, що битва неодмінно трапиться здогадувались всі присутні, окрім двох залітних візитерів.

І поки розімлілі від вранішнього похмілля правоохоронці намагались порозмовляти про життя із народом, пара-трійка його представників поспішили на допомогу до Федора. Хтось накинув цапу на шию мотузкову петлю, і чолов’яги потягли рогатого товариша до дальнього краю канави, де Федір вже без сторонньої допомоги, самостійно відлогим скосом видобувся на поверхню. Спочатку у рятівників навіть майнула думка, від гріха прив’язати цапа. Але той після конфузу, що із ним приключився виглядав так пригнічено, що чоловіки вирішили більше не травмувати гонористу тварину і не принижувати цапову гідність навіть тимчасовим обмеженням  волі. Це була фатальна помилка…

Обтрусившись і спочатку в роздумах постоявши на віддалі від своїх кривдників, Федір незабаром не поспішаючи почимчикував до генделика. Посьорбавши із цебра, цап зайняв стартову позицію поблизу входу до алкогольного осередку в очікуванні свого зіркового часу. І той незабаром трапився.

Як тільки-но супротивники, оголивши тили, пішли геть, цап, нагнувши роги, помчався на них. Рогата кара постигла супостатів, як тільки один із них ступив на „дошку тверезості”, а інший прилаштовувався за ним підкоряти переправу. Цапові роги смачно врізались в здоровезну прокурорську сідницю, надавши тілу слуги закону швидкість достатню не тільки для того, щоби жабою злетіти з берега канави, але й згідно траєкторії польоту заодно збити із „дошки тверезості” ментівського приятеля. Прокурор із ментом одночасно плюхнулись до канави, рідота в котрій зовсім не духмяніла морською свіжістю, і вони опинилися в позиції, в якій нещодавно до цього конфузу перебував Федір. Але цапина сатисфакція на цьому не завершилась.

Одурілі від такого нахабства та приниження правоохоронці спробували видряпатися із рівчака. Але зверху їх очікував Федір, котрому не складало особливих труднощів повертати ворога у вихідну позицію – достатньо було лише легенько буцнути того чи іншого супротивника, аби той знову опинився в рівчаку.

Після двох-трьох спроб вибратися із пастки правоохоронці дещо змінили тактику і спробували одночасно підкоряти різні береги канави. Але Федір встигав, спихнувши назад одного із недругів, прогарцювати дошкою на протилежний бік і відновити статус-кво стосовно його напарника по нещастю.

Потім, до загальної радості і під гомеричний сміх публіки, що невідомо звідки тут-таки і понабігала, обліплена грязюкою двійця спробувала скинути дошку, аби, залишивши розгніване парнокопитне на одному із берегів, самим вибратися на інший. Але із цієї затії нічого не вийшло. Дотягтися із дна рівчака до місточка вони не змогли, а стрибки на місці  викликали лише рясне і феєричне розбризкування неароматної водяної субстанції.

В решті решт борці із злочинністю здогадались убрід достатися до дальнього краю рівчака і видобутися там на поверхню, довівши тим самим, що вони все ж таки інтелектуально більш розвинуті ніж цапине плем’я, позаяк Федір трохи раніше подолав цей же маршрут не в результаті власних розумових висновків, а тягнутий за мотузку.

Але залишки розуму принижену цапом двійцю на цьому залишили. Мент видрав із найближчого паркану дошку, а прокурор озброївся половинкою цеглини, що валялась під ногами і обидва кинулись помщатися цапиній пиці. Козел помітивши ворога, що знову агресивно наближався, теж кинувся йому назустріч, а натовп, що на той час невідомо звідки зібрався, ринувся за цапом.

І тоді переляканий прокурор кинув геть метальну зброю у вигляді цеглини, і, діставши зброю табельну у вигляді пістолета Макарова, розпочав безладну пальбу. Стрілець із нього на щастя для завсідників пивної виявився поганенький і усі, окрім цапа, відбулись легким переляком. А от Федору не пощастило. Одна із дурних куль поцілила в цапину шию, смертельно вразивши тварину.

Від несподіванки натовп на декілька секунд заціпенів, що і порятувало антицапиний альянс від справедливого покарання прямо на місці.

Поки народ приходив до тями, козловбивці встигли ретируватися: швиденько перебравшись через рівчак злощасною „дошкою тверезості”, вони стрімголов почали втікати найближчою вуличкою. Отямившись натовп ринув за супостатами, але наздогнати їх не встиг. За рогом правоохоронців очікувала „канарейка” і вони, сходу влетівши до „місяцеходу” ***, лише і встигли, що заволати водію: „Жени!”. Сержант газонув, що і врятувало їх від народного гніву із більш ніж вірогідним лінчуванням.

Сказати, що в Холмську після загибелі загального улюбленця стало неспокійно чи виникло безладдя, значить нічого не сказати – в місті розпочався справжнісінький гармидер. Новина про вбивство Федора миттєво поширилась Холмськом, і незабаром  „У Федора” скопичився тисячний натовп.

Першими біля генделика почали концентруватися волоцюги та інша гультяйська публіка, за ними підтяглись портові робітники та картата геологічна братія. Потім звістка пронеслась чисельними автобазами та мехколонами, і до пивної почали з’їжджатися вантажівки та „вахтівки” **** під зав’язку натовчені трударями баранки та розвідного ключа. Самотужки до генделика діставались „конторські”. Плавсклад масово покидав свої човни, залишаючи їх під наглядом лише вахтових команд, поповнюючи хоча й хиткими, але чисельними  шерегами натовп „У Козла”, що стрімко збільшувався. Останніми, полишивши свої вантажно-розвантажувальні клопоти, надійшли докери.

До обіду біля генделика та його околиці вирувала більша частина працездатного і не дуже населення Холмську, паралізувавши тим самим роботу більшості міських установ, контор та підприємств.

Валерій Семиволос Частина четверта: Руда бестія троцькістського штибу

Про місцеву революцію, що буяла в місті розповів, завітавши до нас на півгодинки в готель, явно чимось натхненний Сильвестрович. Найцікавіше ми проґавили -, бо наша трійця якраз перебувала в першій стадії запою.  Ми спочатку не зрозуміли причини натхненності прокурорського сморчка. Але незабаром все з’ясувалось.

Виявляється, першим бажанням засмучених загибеллю Федора холмчан, було гайнути на центральний майдан, котрий звичайно ж йменувався на честь вождя світового пролетаріату, і який концентрував практично всі головні районні інститути влади – від райкому КПРС із райвиконкомом і до прокуратури із ментурою. Вимога була єдина, хоча вона й варіювалася за мірою покарання козловбивців: від негайного зняття з посади прокурора та начальника міліції і до передачі їх до рук обурених громадян із наступним втопленням недотумків в злощасному рівчаку без суду та слідства.

І хоча ми якраз дійшли до стадії, коли збуджений алкоголем організм вимагав куражу, Тамара відразу ж поклала край нашим намірам терміново солідаризуватися із холмчанами шляхом приєднання до неструнких шерег знавіснілого натовпу із додатковим вливанням доз оковитої, що передбачалось у зв’язку із цим. Вона безсуперечно відправила мене з Романом приймати холодний душ, хоча, насправді, готельний сервіс іншого і запропонувати не міг. А сама тим часом почала жваво обговорювати із прокурорським сморчком перспективи розвитку подій, із усіма можливими преференціями, що випливали для цієї двійці.

Треба зауважити, що якщо Сильвестрович був готовий тихо перечекати лихоліття свавілля свого шефа, то Тамара цього собі дозволити не могла. Для неї ця путина***** мусила стати вирішальною. Справа в тому, що на додачу до кооперативної квартири, яка вже малась в Краснодарі, вона палко бажала прикупити ще й хатинку десь в Лоо під Сочі. Здійснити оборудку Тамара планувала  у законній трирічній відпустці, в котру збиралась податися десь місяця через півтора, відразу ж по завершенню цього інспекційного відрядження. Втім накопичених за три роки тяжкої праці коштів із чималенькими відпускними на хатинку не вистачало, але молодиця дуже розраховувала роздобути суму, що не вистачало в процесі цієї інспекції. От чому Тамара, на відміну від Сильвестровича чекати не могла, та й не збиралась, і була шкірно зацікавлена в терміновому поваленні придуркуватого прокурора.

До місцевого Смольного, на котрий тимчасово перетворився генделик  імені покійного цапа Федора, ми потрапили якраз у найвідповідальніший момент остаточного формулювання  пунктів ультиматуму до влади. Охриплі члени стихійно утвореного чи то страйкому, чи то ще якогось комітету з новомоднім на той час гаслом „За перебудову” саме дійшли стадії, коли слухати одне одного вже ніхто не бажав і от-от мусили б бути застосовані більш переконливі аргументи на кшталт хапання за барки чи більш конкретної кулачної бійки.

Але Тамара, прорізавши чоловічий натовп своїм бюстом, як криголам „Арктика” скупчення торосів, гупнула долонею  по імпровізованому столу засідань (чималенькому фанерному ящику із-під корейських яблук розміром із середній вантажний контейнер) стихійного реворгкомітету і мовила:

— Ша, гопота! Ви, що тут Кремль зібралися штурмом брати, чи пару-трійку ментовських та прокурорських жевжиків покарати?

Комітетники, котрі, хто просто навпочіпки, а хто прилаштувавшись замість стільців на ящиках та іншій тарі, значно меншій за контейнер, здивовано знизу вгору спробували оцінити поглядами: хто там перебив їхню суперечку? Але погляди усієї „гопоти” вперлись  в добротні і місцями чималенькі Тамарині форми. За двійкою кавуноподібних із них, котрі молодиця ще й підперла кулаками, прийнявши загрозливу позу – «руки в боки», знизу глядачам обличчя було не розгледіти і їм залишалось, або ж слухати сидячи толком не розуміючи, хто там до них звертається, або ж ввічливо і навіть запобігливо привстати, виказавши таким чином певну якщо не зверхність, то як мінімум рівність Тамари щодо них.

Більшість ошелешених комітетників таки піднялись – і з цього моменту всім все стало зрозуміло по лінії неформального лідера усієї бузи.

Розлючена, як її згодом прозвали „руда бестія”, Тамара вразила не лише своїм войовничим виглядом, але й розумністю та виваженістю її пропозицій, суть котрих зводилась до такої послідовності дій.

По-перше, негайний масовий похід та штурм осереддя місцевої влади відміняється.

По-друге, пишеться один за змістом гнівний лист від імені обурених трудящих Холмська, але відправляється він в цілу купу інстанцій.

Зміст листа зводився приблизно до наступного. Шановна владно-партійна інстанція чи вельми поважна  високопосадова особа інформувались, що в результаті негідної поведінки двійці у смерть п’яних  правоохоронців, яка призвела до трагічної загибелі загального улюбленця Федора, в місті Холмську почались масові заворушення, стримувати котрі поки що вдається лише зусиллями міського комітету „За перебудову”. На фоні бездіяльності місцевих органів партії та влади, вихід із ситуації пропонується такий: безумовна відставка прокурора та начальника міліції; передача „козловбивців” до рук радянського правосуддя; стихія тут таки припиняється і організовано розосереджується по місцях роботи чи проживання.

По-третє, позаяк ідея помсти за вбитого улюбленця-цапа почала набувати абстрактного вигляду, і аби стихія через те не почала розповсюджуватися сама по собі, було вирішено кинути в маси ще одну об’єднавчу конкретну ідею – влаштувати покійному цапу Федору гідне поховання.

Окрім Тамари знайшлись і інші тверезі  голови, котрі дещо пригасили революційний запал холмчан, що як раз дозріли до безглуздих подвигів.

Несподівану виваженість виявили докери. Здавалось би, портові пролетарі в першу чергу були зацікавлені в як найшвидшому знятті прокурора, котрий позбавив їх законної десятини. Але майстри портових майно-вірових комбінацій завжди славились природною розсудливістю, до чого їх спонукала сама специфіка праці, — яка не передбачала поспіху та метушні. Окрім того, сахалінські (в тому числі і холмські) докери справедливо вважалися найобдарованішими, а значить і  високоінтелектуальними в середовищі острівного пролетаріату – кожен другий із них мав якщо не вищу, то як мінімум середньо-технічну освіту.

Так ось дехто все ж таки уторопав, що стихійні мандри до міських твердинь влади, можуть закінчитися таким же стихійним, і не виключено, що навіть спочатку успішним, штурмом партійно-радянських адмінспоруд – з усіма наступними, не дивлячись на горбачовську відлигу, репресивними наслідками. Після котрих, про законну десятину можна буде лише мріяти. А декому, можливо, мріяти доведеться вже на нарах.

Кінцево, докерам та Тамарі, котру комітетники тут-таки кооптували до свого гурту, не лише пощастило очолити стихію, але й навіть дещо приборкати її. До Тамариної програми дій вирішили додати список вимог до місцевої влади, відправили  з ними в райком делегацію і, давши владі на виконання три дні строку, пригрозили загальним страйком.

Ідея ж з похоронами Федора більшості сутньої обуреної публіки сподобалась. Тим паче, що сам триденний термін підготовки до самої, як згодом виявилось досить помпезної, процедури поховання міського улюбленця, комітетники запропонували вважати попереджальним загальноміським страйком протесту. Стихійно збуреним перспектива стихійного ж триденного дурня вивалювання теж прийшлась до душі.

Аби Тамарі хтось сказав, що діяла вона суто по завітам товариша Троцького, то молодиця не просто б здивувалась, а  могла би й прибити такого всезнайку-говоруна. Але до цього моменту, а особливо потому інспекторка все робила згідно сентенції одного із вождів відомого жовтневого заколоту: „Стихія стихійно розпочавшись, точнісінько так може в будь-який момент стихійно і несподівано завершитись. Аби цього не трапилось, стихію треба не лише очолити, але й весь час підтримувати в необхідному тонусі, завантажуючи натовп будь-якою, навіть безглуздою справою”. Правоту класика перманентної революції майже через півсторіччя по його смерті на практиці довела саме Тамара.

Вона відразу ж почала розподіляти завдання, обов’язки, відповідальних і строки виконання.

Відомо, що будь-яке дійство потребує фінансування та матеріально-технічної бази.

Першим було вирішено питання фінансування. Грошима було вирішено просто скинутися. А аби не втрачати контроль за таким потужним важелем впливу на процес, як бабло, Тамара, швидко зорієнтувавшись, вольовим рішенням призначила скарбником нашого водія Романа.

Той швиденько надряпав на шматку картону щось на кшталт „Скинемось на упокой душі Федора”, прилаштував цю об’яву до якогось дрючка і, встромивши цей витвір в землю біля входу в генделик, сам всівся на східцях.

Скидались щедро. В місті, де найостанніший волоцюга міг за день на яких-небудь вантажно-розвантажувальних роботах  заробити 4-5 ще тих, повноцінних совєцьких червінців, скнарість була не в пошані. Тим паче в такому емоційно-об’єднувальному  випадку, коли праведний гнів та прагнення справедливого покарання вимагають хоч якоїсь реалізації.

Приймаючи внески, Роман кожного попереджав, аби той оповістив про збір коштів на роботі (якщо така постійна малась), сусідів, друзів та іншу знайому  публіку. Після чого відправляв активіста до страйкомівців, аби ті з’ясували чим той окрім внесків міг бути корисним, а гроші просто кидав до картонного ящика.

Мене ж Тамара відправила до місцевої лікарні, а точніше до її моргу, аби я домовився із її обслугою про тимчасовий притулок перед похованням для Федора. Взявши за провідника до моргу першого охочого із натовпу я почвалав із ним мандрувати звивистими вуличкам портового містечка.

Валерій Семиволос Частина п*ята: Майор Лопатін

У провідника, невисокого, вертлявого і худющого, як жертва Освенциму хлопа малось і відповідне до його статури прізвисько Гвинт. Він виявився майже моїм колегою – помбуром***** із місцевої геологорозвідки. Тому порозуміння ми знайшли швидко, для початку приговоривши в нетрях тарного дворику овочевого магазинчика, що трапився нам по дорозі, по пляшці чорничної бормотухи. Потому Гвинт пригадав, що його знайомий якраз і працює санітаром  в морзі і ми, затарившись ще трійкою плях клопівки******, почвалали до знайомого.

 

Знайомий на ім’я Колюня – кудлатий як невичесана вівця тип, порослий десь тижневою щетиною, котра гармонійно поєднувалась із невеличкою борідкою клинцем  та із оченятами, що хитро виблискували із-під пасма скуйовдженого волосся – сам чимось нагадував козла. Окрім того, як з’ясувалось  трохи згодом Колюня володів чудовим даром впадання в короткочасну летаргію.

Колюня страждав запоями. І кожен його загул завершувався тим, що він бездиханно вирубався там, де його настигала ця біда.  Причому відключався дійсно бездиханно, мало того серце в нього не прослуховувалось, а пульс не прощупувався. В такому стані він міг перебувати від декількох годин – до декількох діб.

Після пробудження Колюня забував майже все (навіть те, що він запійний алкоголік), окрім професійних навичок.  Тому звільнившись із полону летаргічного Морфею, він відразу ж приступав до роботи, а пам’ять потроху до нього поверталась.  В цей період Колюня звичайно ж не пив, а лише працював і посилено харчувався – поновлюючи сили. Так тривало до того часу, поки він не згадував,  що він алкоголік. І все починалось спочатку – запій, сон, пробудження, втрата пам’яті, робота, посилене харчування і знову запій.

Я не даремно зупинився на описанні фактури та дару Колюні, бо завдяки ним невдовзі крива революційного процесу  пішла так як вона пішла, хоча все могло би статися по-іншому. Але наберіться терпіння – про звиви траєкторії Холмського бунту трохи згодом.

А поки ми  з Гвинтом, прихопивши Колюню, почимчикували далі до моргу. Дорогою Гвинт усім зустрічним знайомим, вітаючись повідомляв про мету нашого походу, та тим, хто ще не відав –, про революційну бузу, що розпочалась в місті. Багато-хто із таких подорожніх приставав до нас. А позаяк виявилось, що знайомством із Гвинтом були ощасливлені практично всі місцеві волоцюги, то незабаром з нами чимчикував чималенький гурт цієї картатої братії.

Гурт був неспокійний і спраглий. У публіки весь час виникало бажання якось конкретно проявити свою співпричетність до ревпроцесу. Але фантазії на більше ніж «треба пом’янути Федьку» ні в кого не вистачало. А тому дорогою від гурту хтось відколювався, біг до найближчого подорожнього магазину чи генделика, нашвидку затарювався спиртним, доганяв похідну групу  і тоді нам доводилось призупинятися аби реалізувати співпричетність через утамування спраги « за упокой душі Федора».

Шлях до нашої мети пролягав майже через усе довжелезне, витягнуте попід сопками місто на інший його край. Через що знайомих зустрічалось чималенько, а заупокійних зупинок трапилось декілька. В результаті під двері моргу я привів хоч і не дуже боєздатний, але чисельний загін «бійців революції». Що із ними робити я допоки не відав, а тому запропонувавши гурту зачекати, сам із Гвинтом та Колюнею спустився до підвалу міської покійницької …

Там теж поминали Федора.

На щастя головний ударник прозекторської праці – черговий патологоанатом – виявився непитущим, а тому тверезим.  Вислухавши мене, він спочатку закомизився – як можна тварину та до людської покійницької? -, та виглянувши за двері, де в очікуванні чогось поки невідомого сконцентрувався приведений мною загін, прозектор здався:

—          Везіть свого козла, покійникам від того гірше не буде -, сумно пожартував він.

Я був думав послати кур’єрами  до штабу Гвинта чи Колюню зі звісткою, що тимчасове пристанище для Федора мається, а самому тим часом вигадати якесь зайняття для стихійного загону. Розпускати його мені було шкода, тим паче, що сама публіка не дуже прагнула самоліквідовувати загін. Але ця двійця тим часом вже щільно вросла біля столу із санітарами, котрі поминали цапа.  Висмикнути їх із компанії поминальників було проблематично та і стан Гвинта з Колюнею, як на кур’єрів, був не дуже прийнятним. А з огляду на кількість ще не спорожнілих пляшечок на столі, перспектив щодо покращення того стану не проглядалось.

Тому я вирішив сам навідатись до штабу. Але перед тим треба було навантажити якоюсь справою стихійний загін, члени котрого почали потихеньку розбрідатися в пошуках пригод територією лікарні.  В чому я пересвідчився, вибравшись із затхлого і просякнутого запахом формаліну підвалу мертвецької. Розпорядившись одному із «бійців» зібрати інших через півгодини, я пішов лікарняним двором в пошуках застосування їх маловідомих мені талантів.

Треба зауважити один нюанс. Попри всі свої недоліки сахалінські (як, втім, в цілому сибірсько-далекосхідні) волоцюги та напівбомжі, мали і певні чесноти. Однією із них була схильність до беззаперечного виконання будь-якого, навіть безглуздого наказу чи розпорядження начальника. Правда, задля цього потребувалось дотримання двох умов: більш-менш свідомий стан небораки  і кінцева винагорода, яка його такого стану після виконання завдання могла позбавити.

Стан моїх «бійців» поки що був більш-менш притомний, винагороду я вирішив придбати в необхідній кількості за власний кошт у найближчій алкоголеджерельній торгівельній точці, а от із завданням було сутужно.

Мені спало на думку сходити до когось із керівництва лікарні, мо в них була якась робота на кшталт траншею-яму викопати чи паркан підправити, до якої можна було б прилаштувати моє бомжувате військо, аби воно не порозбігалось. Аж тут я ніс до носу зіткнувся із старим, ще по славному острову Шикотану*******, знайомим  — майором Лопатіним. На Шикотані Коля служив заступником командира радіолокаційної станції. Виявилось, що його нещодавно перевели на місцеву РЛС вже командиром.

Коля був поринув у спогади про наше розвеселе життя-буття на цьому острівці. Але я, чудово розуміючи, що розвинення цієї теми призведе як мінімум до дружньої вечірки з усіма наступними недієздатними наслідками, перебив його і нашвидку повідав про останні події, які буяли в Холмську та про свою нагальну головну болячку.

Майор про загибель Федора та про бузу в загальних рисах вже чув, а на мою болячку по військовому оперативно вигадав відповідний анальгетик. Виявилось, що йому на території РЛС терміново потребувалось прорити якусь траншею, а його підопічні солдатики опісля казусу надмірного переїдання майже усі хором опинились на лікарняних ліжках. Їх то якраз Лопатін тільки-но привіз до лікарні.

Казус же трапився такий. Солдатики були нового туркменського призову і ще не позбавились традиційного мусульманського упередження до свинячого раціону солдатської кухні. А останній місяць їх меню складалось із борщосупів із свининою та каш заправлених салом. Так що харчувались вони хлібом та компотами. Аж от помпотилу принагідно,  практично задарма роздобув купу палтусу. На одній із плавбаз , що якраз проходила повз Холмськ потік рефрижератор і капітан кинув «SOS», аби бажаючи той палтус забрали – один хрін його за борт довелось би викинути. От інтендант і розстарався.

Натурально,  що зголоднілі на компотах туркмени наперлися  цього жирнючого  смажено-вареного рибопродукту під саму зав’язку  із усіма подальшими неприємними шлунково-кишковими пригодами.  Так Лопатін водночас втратив майже весь рядовий склад своєї частини і виконувати розпорядження «копати звідси і до обіду» стало нікому. Тому моє волоцюжне військо могло якраз статися йому в нагоді.

—          Я їх нагодую від пуза, видам по чарчині, а по шабашу виділю спирту та таких-сяких грошенят підкину -, змалював мені заохочувальну картинку  Коля.

Я був не проти, а якраз навпаки. Вмовляти ж стихійний загін майже не довелось. Почувши чарівне слово «спирт», люмпен-пролетарі тут таки пострибали в кузов бортового УРАЛу, котрим майор доставив в лікарню своїх інвалідів шлунку, і ми покотили на РЛС, яка розташувалась на сопці, що височіла над околицею в іншому кінці Холмська.

Дорогою Лопатін запропонував спочатку гайнути до нього в частину, поставити до лопат волоцюг, а вже потім разом повернутися до штабу бунтарів – Колі закортілось теж взяти безпосередню участь в революційному процесі. Я цьому зовсім не здивувався, бо ще по Шикотану відав про норовистий, такий що зовсім не відповідав образу совєцького офіцера-служаки, характер майора.

Прибувши в частину і передавши із рук в руки помпотилу моє військо, та поставивши завдання щодо копання траншеї і віддавши розпорядження щодо годування і режиму напування новоявлених бійців («Дивись мені – не більше чарки на годину за умови 20 метрів глибиною півтора за цей час, але спочатку дай пожерти і по сто. На ніч розмістиш хлопців в казарму.» -, напучував заступника Коля), Лопатін запропонував і нам трохи «освіжитися» та перїсти:

—          Най, краще свіжим пахтить, ніж старим перегаром тхне. У революціонерів все мусить бути гармонійним – і світлі помисли, і рішучі дії, і творче натхнення, і полум’яне серце в поєднанні із чистими руками та свіжим подихом -, філософствуючи вмовляв мене Лопатін.

Від  вечері було не відвертітися. Та я особливо і не заперечував, бо похарчитися було пора. Вже сутеніло, а мені з обіду, відтоді як нас з готелю витяг Сильвестрович, окрім пари родзинок, котрими ми зажували бормотуху у Колюні, нічого їстівного не перепало.

Повечерявши, ми подались все тим же УРАЛ-ом до штабу – я трохи розімлілий, а майор, навпаки, готовий до подвигів. Тільки-но ми, виїхавши за межі частини, скотились із сопочки, він несподівано запитався:

—          А цапа де ховати збираєтесь?

—          На кладовищі -, не подумавши бовкнув я.

—          Ти здурів, хто ж вас туди пустить та й гріх то великий, козла – це бісівське створіння та й на цвинтар -, просвітив, наскільки мені до того було відомо, невіруючий Коля.

Я поцікавився, чи має він якісь конкретні пропозиції, на що рішучий майор різко крутонув баранку і УРАЛ , трохи проїхавши якоюсь гравійкою, почав, надривно ревучи низькими передачами та загрозливо коливаючись з боку на бік на ковбанях,  дертися якоюсь просікою на сусідню височенну сопку.

До верхівця сопки ми не доїхали саму малість – метрів із п’ятдесят. Далі просіка закінчувалась – і ми вперлись в стіну піхтового лісу впереміжку із густим, практично непролазним стланниковим чагарником.

Вибравшись із машини, Лопатін, повів перед собою рукою, вказуючи в бік Холмську і буцімто запрошуючи полюбуватися краєвидом, що відкривався із височині сопки:

—          Оціни -, мовив він.

Я оцінив. Дійсно, краєвид спостерігався ще той. Як на мене надміру суровий, але вражаючий. В самому низу, під нами у вечірньому мороці, що вже почав охоплювати місто, змійкою вечірніх вогників, що тільки-но спалахували, проглядався витягнутий уздовж узбережжя якийсь таємничий Холмськ. Трохи далі вогнями прибережних споруд, риболовецьких сейнерів, суховантажівок, буксирів, катерів та інших плавзасобів, що чомусь масово включили ліхтарі, трохи раніше за місто, палахкотів Холмський порт. Ще далі – на свинцево-синій океанській поверхні світились поодинокими острівцями декілька плавбаз та якісь  великі торгівельні кораблі, котрі з якихось причин до порту не увійшли і бовтались на рейді. А на самому горизонті, як здавалось на самій середині проливу Лаперуза, у далеких променях сонця, що вже майже впало у сопки десь у нас за спиною, судячи за контурами виблискували обриси чогось хижого, військово-морського.

—          Могилу облаштуємо на самій верховині. В мене є три бензопили, я твою «золоту роту» завтра сюди перекину – вони за день стежину наверх проб’ють. І граніту брила мається – на пам’ятник Федору. То як!? —  швидше стверджуючи ніж запитуючи, мовив Лопатін

—          Ну, ти ж вже усе вирішив. Треба лише твою задумку в штабі утрясти. А ми поки доберемося – бідний Федір засмердиться -, нагадав я йому мету нашої поїздки.

—          Поїхали погодився Лопатін -, але наостанок ще раз окинувши оком  краєвид пафосно задекларував.

—           Уявляєш, чвалатиме Холмськом волоцюга, гляне на цю сопку, зніме картуза і мовить: «Світла пам’ять брату Федору!» -, і далі піде в пошуках опохмілля. Пролетить над могилою кукурузник чи гелікоптер, гляне  пілот униз  — привіт козлу! Пхатиметься потяг Южно-Сахалінськ – Москва на Холмський паром, пасажири  у вікна повисовуються – ура цапу!  П*здуватиме рейдом крейсер, як гухне холостими з бортових – слава цапу Федору – герою перебудови!