Російська комуністична агресія. Частина 4

Естонія, Латвія, Литва . 1939 р.

24 вересня 1939 р. на запрошення уряду СРСР до Москви прибув міністр закордонних справ Естонії К. Сельтер. Молотов висунув ультимативну вимогу щодо заключення пакту про «взаємодопомогу», який також «забезпечував би Радянському Союзу право мати на території Естонії опорні пункти або бази для флоту та авіації». Молотов заявив, що Радянському Союзу для зміцнення безпеки необхідний вихід до Балтійського моря: «Якщо Ви не побажаєте підписати з нами пакт про взаємодопомогу, то нам доведеться використовувати для гарантування власної безпеки інші шляхи, можливо, більш суворі». В умовах, коли Англія та Франція не в змозі були надати допомогу Естонії, а Німеччина порадила прийняти радянську пропозицію, естонський уряд пішов на переговори в Москві, в результаті яких 28 вересня був заключенний Пакт про взаємодопомогу, який передбачав розташування на території Естонії радянських військових баз і 25-тисячного радянського контингенту. Таким чином були нейтралізовані естонські берегові батареї, естонські літовища використовувала радянська авіація у війні з Фінляндією, а в самій Естонії були підготовлені умови для силової зміни влади.

2 жовтня 1939 р. в Кремлі починаються радянсько-латвійські переговори про розташування на території Латвії окремих радянських гарнізонів.

5 жовтня 1939 р.  В.Молотов та В.Мунтерс підписують Договір про взаємодопомогу між СРСР та Латвією терміном на 10 років.

23 жовтня.1939 р. до Лієпає прибувають кораблі радянського Балтійського флоту.

29 жовтня 1939 р. на станцію Зілупе прибуває перший ешелон радянських військ. Згідно домовленості в Латвії були розташовані 21 559 вояків.

18 вересня 1939 р. м. Вільно зайняла Червона Армія «звільнивши» його від поляків. За місяць, згідно Договору про передачу Литовській Республіці міста Вільно та Віленської області, а також взаємодопомоги між Радянським Союзом та Литвою від 10 жовтня 1939 року у Литві була розміщена «суворо обмежена кількість радянських наземних та повітряних військових сил».

Чергова порція брехні із промови В.М. Молотова на Сесії Верховної Ради 31 жовтня 1939 р.:

«Особливий характер вказаних пактів про взаємодопомогу зовсім не означає якогось втручання Радянського Союзу у справи Естонії, Латвії і Литви, як це намагаються зобразити деякі закордонні часописи. Навпаки, всі ці пакти взаємодопомоги твердо обумовлюють недоторканність суверенітету країн, що його підписали і принцип невтручання у справи іншої держави. Ці пакти виходять із взаємної поваги державної, соціальної та економічної структури іншої сторони і повинні укріпити основу мирного, добросусідського співробітництва між нашими народами. Ми стоїмо за чесне і пунктуальне проведення в життя заключених пактів на умовах повної взаємності та заявляємо, що базікання про «радянізацію» Прибалтійських країн вигідне тільки нашим загальним ворогам і всіляким антирадянським провокаторам.»

До так званого «добровільного» входження країн Балтії до складу СРСР залишалось менше 9 місяців.

Фінляндія. 1939 – 1940 рр.

У 1934 р. між Фінляндією та СРСР було укладено угоду про мирне співіснування терміном на десять років — багато фінів розглядали її як вагому гарантію миру, втім Сталін дивився на речі інакше. Після укладення пакту Молотова-Ріббентропа, за яким Фінляндія відносилася до радянської «сфери впливу», відносини між СРСР та Фінляндією загострились. Ще більш напруженими вони стали коли СРСР разом із Німеччиною у 1939 знищили Польську державу та СРСР розмістив свої військові контингенти у країнах Прибалтики. У вересні-жовтні 1939 радянські війська почали зосереджуватися на радянсько-фінському кордоні.

Політичні пропозиції Росії щодо угоди про військову «взаємодопомогу» Фінляндія твердо відхиляла. Не погодилися фіни і на «обмін» територій Карельського перешийка і півострова Ханко на частину Карелії. Тоді росіяни інсценували так званий Майнільский інцидент.

Микита Хрущов у своїх спогадах пише, що на нараді в Кремлі Сталін сказав: «давайте почнемо сьогодні» — і того самого дня привід для війни знайшовся, так званий «Майнільский інцидент»: 26 листопада 1939 року Радянський уряд звернувся до уряду Фінляндії з офіційною нотою, яка повідомляла, що внаслідок артилерійського обстрілу, вчиненого з території Фінляндії, загинуло четверо та було поранено дев’ятеро радянських військовослужбовців. Фінські прикордонники справді зафіксували того дня з кількох точок спостереження численні гарматні постріли, і як належить у такому випадку, факт пострілів та напрямок звідки вони лунали було занотовано, зіставлення нотаток показувало, що постріли було зроблено з радянської території. Уряд Фінляндії запропонував створити міжурядову слідчу комісію, яка б мала розслідувати інцидент. Радянська сторона відмовилася, а невдовзі оголосила, що більше не вважає себе зв’язаною умовами радянсько-фінської угоди про взаємний ненапад. 29 листопада 1939 року СРСР розірвав із Фінляндією дипломатичні стосунки, а 30-го о 8:00 за московським часом радянські війська одержали наказ перейти радянсько-фінський кордон та розпочати бойові дії. Офіційно війну ніколи не було оголошено.

Основного удару Червона Армія завдала з двох напрямків — 7-а армія мала подолати Карельський перешийок та захопити Віїпурі, 9-а армія завдавала удар на Рованіємі з метою розділити Фінляндію на дві частини. Вже 30 листопада відбулось авіаційне бомбардування Гельсінкі, Віїпурі та інших фінських міст бомбардувальниками з радянських військових баз у Прибалтиці та під Ленінградом. Чималі жертви серед цивільного населення Фінляндії внаслідок цих бомбардувань стали приводом для виключення Радянського Союзу з Ліги Націй. Одночасно радянська преса повідомляла, що жертв серед цивільного населення Фінляндії немає.

І знову трюк з двовладдям у виконанні радянських керманичів. 1 грудня в першому ж захопленому СРСР населеному пункті Фінляндії — дачному селищі Терійокі, безпосередньо на радянському кордоні, було створено «народний уряд» на чолі з комінтернівським діячем Отто Куусіненом. Вже 2 грудня СРСР визнав своїх маріонеток єдиним законним урядом Фінляндії і уклав з ними «договір про дружбу». Цю подію широко освітлювали радянські центральні газети у листопаді-грудні 1939 року. Але відтоді в жодному радянському джерелі ніколи не згадувалося про «народний уряд», на «допомогу» якому рушили радянські «визволителі». Героїчний всенародний опір, який вчинила самозваним «визволителям» малесенька нація, зробив цю пропагандистську версію абсолютно неприйнятною.

В умовах надзвичайної секретності розпочалося формування червоної «фінської народної армії». Її основою стала радянська 106-та гірськострілецька дивізія, до якої в пожежному порядку переводили всіх радянських фінів і карелів. Їх одягли у трофейні польські мундири з фінськими відзнаками. Після розгрому Фінської держави «народоармійці» мали стати опорою окупаційних сил у завойованій країні. За три з половиною місяці було сформовано чотири дивізії «народної армії», об’єднані у 1-й стрілецький корпус. Проте потрібної кількості фінів, карелів, вепсів та іжорців в СРСР просто не було, і вже 1 лютого 1940 року командування «ФНА» отримало дозвіл комплектуватися також росіянами. Відтак у ній з’явилися бійці з такими «фінськими» прізвищами, як Тажибаєв, Полянський, Устименко… Штаб корпусу очолив комбриг Романов, який відтоді став Райкасом, а політвідділ — Терешкін, який із жовтня 1939 року до квітня 1940-го звався Тервоненом. Лише командувачем «ФНА» був справжній фін Аксель Анттіла — кадровий офіцер Червоної армії, якого 1937 року було репресовано, а 1939-го — терміново повернуто з ГУЛАГу. Жоден (!) із майже тисячі фінських військовослужбовців, які потрапили до радянського полону під час Зимової війни, не згодився, попри страшний тиск з боку радянських чекістів, вступити до лав цієї «армії».

Три місяці фіни героїчно протистояли шаленим атакам Червоної армії. Але в лютому 1940 р. Червона армія нарешті налагодивши взаємодію авіації, важкої артилерії, танкових підрозділів і піхоти шляхом руйнування одного за одним фінських опорних пунктів на Карельському перешийку зайняла місто Вііпурі. До Гельсинки залишалося зовсім трохи. Але на цей час фінський уряд вже мав принципові домовленості з урядами Франції та Великобританії про військову допомогу, до Фінляндії з усієї Європи прибували загони добровольців (були там і українські добровольці), військова агресія Росії отримала всесвітній розголос. В таких умовах Сталін пішов на мирні переговори з фінами.

Колона розбитої у лісах Лапландії радянської військової техніки

12 березня був підписаний радянсько-фінський мирний договір, за умовами якого Фінляндія здала Радянському Союзу в оренду на 30 років півострів Ханко. До складу СРСР увійшли весь Карельський перешийок із м. Виборгом, Виборзька затока з островами, західне і північне узбережжя Ладозького озера. Фінляндія поступилася СРСР півостровом Рибальським на півночі, частиною Карелії. Та не дивлячись на територіальні втрати, головним результатом цієї війни для Фінляндії було збереження своєї незалежності.

Естонія, Латвія, Литва. 1940 р.

ПРО ЗОВНІШНЮ ПОЛІТИКУ УРЯДУ. ІЗ ДОПОВІДІ В.М. МОЛОТОВА НА ЗАСІДАННІ ВЕРХОВНОЇ РАДИ СРСР 29 БЕРЕЗНЯ 1940 РОКУ

…Заключення мирного договору з Фінляндією завершує виконання завдання, яке було поставлене в минулому році по забезпеченню безпеки Радянського Союзу з боку Балтійського моря. Цей договір є необхідним доповненням до трьох угод про взаємодопомогу, підписаних з Естонією, Латвією і Литвою… Всупереч залякуванням, якими займались ворожі Радянському Союзу імперіалістичні кола, державна незалежність та самостійність політики в цих країнах ні в чому не постраждали, а хазяйські відносини з Радянським Союзом почали істотно збільшуватися. Виконання договорів з Естонією, Латвією та Литвою проходить задовільно и складає передумови для подальшого покращення відносин між Радянським Союзом і цими державами.

— — —

16.06.1940 О 14.00 В.Молотов запросив посла Латвії Ф.Коциньша, а об 14.30 посла Естонії А.Рея і вручив їм радянські ультиматуми, в яких негативно оцінювалась діяльність Балтійської Антанти і містилась вимога сформувати прорадянські уряди, дозволити розміщення додаткових військ Червоної Армії. Термін ультиматумів збігав для Латвії о 23.00, а для Естонії о 24.00 16 червня.

16.06.1940 О 19:45 посол Латвії в СРСР Ф.Коциньш повідомив В.Молотову про згоду свого уряду задовольнити радянські вимоги. Президент Естонії Пятс також прийняв ультиматум. О 22:40 Молотов повідомив, що в Ригу направлений заступник голови РНК СРСР А.Вишинський.

17.06.1940 О 10:20 радянські війська перейшли латвійський кордон.

17.06.1940 в Таллінн увійшли радянські війська; одночасно на рейді стали кораблі Балтійського флоту і був висаджений морський десант. Радянською військовою владою були заборонені народні зборища, зібрання, фотографування під відкритим небом; у населення протягом 24 годин була вилучена зброя. Уповноважений ЦК ВКП(б) по Естонії Жданов 21 червня задиктував Пятсу склад нового кабінету на чолі з поетом Йоханнесом Варесом (Барбарусом), який дотримувався лівих поглядів і який невдовзі вступив в компартію. Фактично керівництво країною відбувалось  посольством СРСР. Із Ленінграду до Таллінну прибув НКВС. Почалися арешти і депортації громадян Естонської Республіки, в тому числі активно налаштованих проти радянського режиму. Після цього Жданов розпорядився в дев’ятиденний термін провести вибори до Рійгікогу. Наказом Пятса від 5 липня позачергові вибори до Рійгікогу були призначені на 14 липня 1940 року.

На виборах, які відбулися 14 липня у всіх трьох державах, перемогу отримали прокомуністичні Блоки (Союзи) трудового народу — єдині виборчі списки, які були допущені до виборів. Наново сформовані парламенти вже 21—22 липня проголосили створення Естонської РСР, Латвійської РСР і Литовської РСР та прийняли Декларації про входження до СРСР.

Звернення посла Литовської Республіки К.Скирпи до міністра закордонних справ Німеччини Ріббентропа.

Берлін, 21 липня.

Пане імперський міністр!

Маю честь привернути Вашу увагу до наступного:

Як відомо, 14 липня 1940 р. Союз Радянських Соціалістичних Республік під необгрунтованим і невиправданим приводом пред’явив Литві ультиматум, в якому вимагалося:

щоб конституційний уряд Литви пішов у відставку;

щоб міністр внутрішніх справ і начальник політичної поліції були передані до суду без пред’явлення їм якихось звинувачень, заснованих на законі; і

щоби був наданий вільний і необмежений прохід у Литву радянських військових частин.

Наступного дня російська Червона Армія, атакувала литовських прикордонників, перетнула литовський кордон та окупувала всю Литву. На додаток до цього був сформований маріонетковий уряд, нав’язаний нам високопоставленими радянськими офіційними особами, які були прислані із Москви, а вся адміністрація поставлена під контроль уряду Союзу Радянських Соціалістичних Республік.

Для того, аби остаточно включити Литву в Союз Радянських Соціалістичних Республік, нам було наказано провести 14 липня вибори до сейму (парламенту), в результаті чого була здійснена найвеличніша  фальсифікація волі литовського народу.

Для того, аби знищити прояви будь-якої незгоди, ще до виборів були заборонені всі клуби і організації, на литовську пресу був накладений арешт, її редактори силоміць зміщені, а більш менш впливові в суспільному житті особи заарештовані. Люди, яких ми раніше вважали відкритими ворогами Литовської держави, були призначені в урядові установи, зокрема в державну політичну поліцію.

Комуністична партія стала єдиною політичною організацією, якій було дозволено функціонувати легально. І вона після цього зробила вирішальний вплив на заплановані вибори. Був дозволений лише один список кандидатів, а саме той, який задовольняв комуністичну партію.

Щоби змусити всіх до обов’язкової участі у виборах, тих, хто не бажав голосувати, погрожували оголосити ворогами народу, а особиста участь в виборах суворо перевірялася.

Очевидно, що сейм, обраний за таких умов, — лише сліпе знаряддя в руках комуністичної партії і тим самим — уряду СРСР. Сьогодні, 21 липня 1940 р., сейм прийняв резолюцію про застосування всередині країни радянської системи і про входження Литви до Союзу Радянських Соціалістичних Республік.

Всі ці акції уряду СРСР є кричущим порушенням всіх договорів, заключених між Литовською республікою і СРСР, зокрема:

Мирного договору від 12 липня 1920 р., згідно якого СРСР, як наступник колишньої Російської імперії, повністю визнав незалежність та суверенітет Литви і за яким він назавжди відмовився від усіх прав на володіння Литвою, які Росія мала раніше;

Пакта про ненапад від 22 вересня 1926 р. і його пролонгації від 6 травня 1931 р. і 3 квітня 1934 р. За цим пактом Радянський Союз зобов’язувався поважати за будь яких обставин суверенітет Литви, а також її цілісність і недоторканість і утримуватись від будь-яких насильницьких дій;

Пакта про взаємодопомогу від 10 жовтня 1939 р., згідно якому уряд СРСР повторно дає Литві урочисті гарантії не порушувати жодним чином суверенітету Литовської держави, рівно як і її внутрішнього улаштування.

З погляду усіх цих обставин я, як посланник, призначений конституційними установами Литовської республіки і акредитований при Германській імперії, змушений висловити офіційний і самий рішучий протест проти агресії у відношенні моєї країни і позбавлення Литви Союзом Радянських Соціалістичних республік її суверенітету і національної незалежності і заявити, що, оскільки вищезгадана резолюція була сейму нав’язана російською окупаційною владою, вона є ні чим іншим, як вкрай обурливою фальсифікацією волі литовського народу і грубо протирічить Конституції та інтересам Литовської держави, а також праву націй на вільне самовизначення і тому ні в якому разі не може бути визнана законною.

К. Скирпа, надзвичайний і повноважний посол Литви.

Маршал Радянського Союзу С.К. Тимошенко:  «В  Литві,  Латвії, Естонії знищена ненависна для трудящих   влада   поміщиків і капіталістів. Радянський Союз значно виріс і просунув свої кордони на захід. Капіталістичному світу довелося потіснитися і поступитися. Але не нам — бійцям Червоної Армії зазнаватися і заспокоюватися  на досягнутому!» (Наказ Народного Комісара оборони N 400, 7 листопада 1940 р.).

Російська комуністична агресія. Частина 5

Бессарабія та Буковина 1940 р.

В середині XIV століття Бессарабія входила до складу Молдавського князівства, тоді ж її територія була заселена молдавськими племенами, які і складають основну частину населення країни до наших днів. Впродовж  майже 100 років з 1812 р. по 1918 р. Бессарабія входила до складу Російської імперії. Після жовтневого більшовицького перевороту і розпаду Російської імперії була проголошена незалежна від Росії Молдавська Демократична Республіка. Не в змозі самостійно навести лад в країні і впоратися з анархією  парламент новоствореної МДР (Сфатул Церій) проголосував за приєднання Бессарабії до Румунії. Легітимність такого приєднання визнали далеко не всі провідні країни світу (зокрема не визнали входження Бессарабії до складу Румунії США та РСФСР).  Буковина ж під час Першої світової війни була окупована російськими військами, а пізніше входила до складу Західноукраїнської Народної Республіки, в листопаді 1918 р окупована румунськими військами і силоміць приєднана до Румунії.

В червні 1940 року одразу після падіння Франції, розуміючи, що жодна демократична країна Європи не в змозі реально втрутитися в територіальний конфлікт між СРСР та Румунією, радянський уряд висунув ультиматум Румунії щодо повернення їй Бессарабії та північної Буковини. Румунія опинилася в ситуації подібній до становища, в якому перебувала Фінляндія у листопаді 1939 р., але ще й додатково обтяженою повною відсутністю надії на будь-яку допомогу ззовні і кращими умовами в південній Бессарабії, аніж у північній Лапландії для атакувальних дій Червоної армії. За таких умов Румунський уряд вирішив прийняти ультиматум СРСР і 28 червня румунські війська були виведені з Бессарабії та північної Буковини, куди одразу ж були введені радянські війська.

Насильницьке приєднання території Бессарабії до СРСР не можна вважати безумовним актом «відновлення справедливості», оскільки:

— перед входженням до складу Російської імперії у 1812 р Бессарабія мала власний тривалий термін існування самостійного Молдавського князівства і у своєму самовизначенні більш тяжіла або до власної державності, або до автономії в складі Румунії і аж ніяк не до входження в склад СРСР;

— за традиціями і культурою Бессарабія набагато ближча до Румунії, а молдавську мову лінгвісти вважають діалектом румунської. Подальші ж кроки російської комуністичної влади змінити це мовне становище шляхом заборони використання латинського алфавіту і переходом на кирилицю лише на деякий час пригальмували розвиток молдавської культури, а з 1991 року молдавська мова була повернута до латини;

— насильницьке приєднання Бессарабії до СРСР стало бомбою уповільненої дії, а напружене протистояння наших часів між Придністров’ям та Молдовою було закладено саме у 1940 році.

Присутність в радянському ультиматумі до Румунії вимог щодо північної Буковини стало деякою мірою несподіванкою навіть для Німеччини, оскільки в пакті Молотова-Ріббентропа вона не згадувалася. Буковина ніколи не входила до складу Радянської імперії, а навпаки тривалий час належала до Австрійської імперії, наступниця якої — Австрія стала складовою частиною Третього рейху. Факт окупації Червоною армією Буковини став одним із формальних привидів до початку Німецько-Радянської війни.

Якщо Сталін хотів зробити добро для українців і поєднати їх в межах однієї держави, то чи варто було йому одразу починати гоніння українських патріотів і масові репресії всіх незгодних? Чи варто шляхом залякування військовою агресією звільняти українців від румунського ярма і заганяти в ярмо комуно-російське? Хіба такі наміри справді можуть виправдати військову агресію?

Німецько-радянська війна 1941 — 1945 рр.

Серед істориків існує думка, що Німеччина напавши на Радянський Союз просто випередила свого супротивника, оскільки Червона Армія за всіма ознаками готувалась до наступальної війни не пізніше літа 1941 р. (Віктор Суворов  «Криголам», Марк Солонін «Три плани товариша Сталіна»). Оприлюднені данні співвідношення ворожих сил на радянському західному кордоні у червні 1941 р. однозначно вказують на значну військову перевагу Червоної Армії (як кількісну, так і якісну) в тому числі в літаках, танках і гарматах (М. Мельтюхов «Втрачений шанс Сталіна»).

На боці німців були  військовий досвід, високе моральне піднесення після блискучих перемог у Європі та фактор неочікуваності досить зухвалого раптового нападу. Відносно легке просування німців на схід радянською територією було також обумовлене і досить лояльним ставленням до них з боку як пригнічених національних меншин, так і самих великоросів, які під більшовицькою владою надто задоволеними не почувалися. На Україні і білоруському поліссі вже у 1941 році відверту війну проти оточених частин Червоної Армії вела українська повстанська армія Бульби-Боровця. В 1943—1944 роках після повернення радянської влади на тимчасово окуповані німцями території  за звинуваченням у колабораціонізмі були проведені масові депортації калмиків, інгушів, чеченців, карачаївців, балкарців, ногайців, турок-месхетинців. 18 травня 1944 року за таким самим звинуваченням весь кримськотатарський народ був депортований з Криму.




Після великих військових поразок німців у 1943 р. стало зрозуміло, що Німеччина остаточно втратила військову стратегічну ініціативу, а над Європою нависає реальна перспектива бути «визволеною» більшовицькою Росією. У 1939 – 40 рр. до країн Балтії Червона Армія увійшла без військового спротиву, принісши з собою відверте іноземне гноблення. Тому у 1943 році серед прибалтів було багато бажаючих захистити власні домівки від повернення більшовиків. В умовах німецької окупації в різних європейських країнах починають активно формуватися національні військові підрозділи, які німці ввели в структуру Ваффен СС. Головною метою добровольців цих частин було отримання можливості протидіяти встановленню російської радянської влади на своїй Батьківщині. До таких підрозділів відносилась:

— 14-а гренадерська дивізія СС («Галичина») до якої записалося 84 тисячі українських добровольців а  зараховано було тільки 13 тисяч. Дивізія приймала участь в боях проти наступаючого 1-го Українського фронту біля м. Броди влітку 1944 року. Під час радянського наступу в ході Львівсько – Сандомирської операції дивізія «Галичина» потрапила в оточення, залишки дивізії (біля 1000 чоловік) з тяжкими боями прорвалися із оточення і рушили у Закарпаття.

—  20-а гренадерська дивізія СС (1-а естонська), яка складалася з естонських та фінських добровольців. Навесні і влітку 1944 року дивізія приймала участь в боях проти частин Червоної Армії під Нарвою та Сінімяе.

Майже пів-року з 2 лютого по 10 серпня 1944 року об’єднані збройні сили до яких входили німецькі, естонські, норвежські, датські, голландські, бельгійські підрозділи (за що вони отримали назву «європейські сили Ваффен СС») стримували наступ Радянських військ на Таллінн. За оцінками істориків втрати тільки з боку Червоної Армії склали майже 140 тисяч чоловік.

— 15-а гренадерська дивізія СС (1-а латвійська). В листопаді 1943 року дивізія вступила в бій при Новосокольниках  Псковської області, намагаючись зупинити радянський зимовий наступ.

— 19-а гренадерська дивізія СС (2-а латвійська). В лютому-березні 1944 року 19-а дивізія разом із 15-ю займала оборону на ділянці Новий Путь — Пушкінські гори вздовж ріки Великая. Згідно бойових сводок, обидві латвійські дивізії чинили запеклий спротив радянським військам. В жовтні 1944 року дивізія дісталась Курляндії, де прийняла участь у всіх п’яти курляндських битвах. Лише після капітуляції Німеччини в травні 1945 року Курляндія була «звільнена» радянськими військами, а більша частина дивізії опинилась у радянському полоні.

Польська Армія Крайова у серпні 1944 року підняла відчайдушне повстання проти німців у Варшаві з метою оголосити в Польщі незалежну польську владу ще до приходу Червоної Армії. Якби повстанці перемогли, то завдяки політичній підтримці демократичних держав антигітлерівської коаліції вони мали надію зберегти незалежність післявоєнної Польщі. Майже два місяці повстанці вели запеклі бої проти німецьких каральних підрозділів, але рятівного наступу Червоної Армії так і не дочекались. Перебуваючи 1 серпня 1944 року в 20 кілометрах від Варшави підрозділи 1-го Білоруського фронту розпочали наступ в цьому районі лише в січні 1945 року. На цей час Варшава була майже повністю зруйнована, загинуло біля 200 тисяч мешканців міста, а останні повстанці капітулювали перед німцями. Такі дії керівництва Червоної Армії свідчать про те, що в Польшу у 44-45 роках вони прийшли не як визволителі від нацистів, а як загарбники, які спочатку дочекались, щоб німці розбили Польську Армію Крайову, а потім самі розбили німців опанувавши Польшу вже як свого васала, а не самостійну державу.

Українська Повстанська армія ОУН-УПА не склала зброю ні в 1944 ні в 1945 році, а воювала проти ненависного російського більшовизму до останнього вояка без жодної надії на скору перемогу чи порятунок. Окремі боївки чинили спротив військам НКВС навіть у 50-ті роки.

Прихід Червоної Армії у 1944 р в Європу перевершив найжахливіші побоювання скептиків, особливо коли передові наступальні частини дістались перших німецьких населених пунктів. Нестримна жага «справедливої відплати», «лавина помсти» червоноармійців вилилась на … цивільне німецьке населення – дітей, жінок, літніх людей. Радянські солдати по звірячому нападали навіть на колони біженців, безжально вбиваючи всіх, хто намагався боронитися насильству.  Повальні грабунки, гвалтування, садистські знущання, безкарні вбивства набагато ефективніше пропаганди Геббельса дали зрозуміти всім німцям, який «визволитель» від гітлеризму іде до них зі сходу. Мільйони наляканих цивільних німців підхопились зі своїх місць, аби будь що дістатися західних районів Німеччини і уникнути «визволення» розгнузданими радянськими вояками. За таких умов від осені 1944 року німецький східний фронт немов отримав друге дихання. Всі розуміли, що війна програна, але у військ вермахту з’явився конкретний сенс якомога довше боронитися від Червоної Армії.

 

Марк Солонін так пише про це: «Після Неммерсдорфа (та сотень інших подібних «дорфів») німецькому вояку на Східному фронті не треба було пояснювати, за що він воює. Мета була очевидна (її можна було побачити неозброєним оком) і – що надзвичайно важливо —  цілком досяжна. Вояк бачив безкінечні колони біженців,  які йшли на захід, безбережне людське море біля причальних стінок балтійських портів, бачив кораблі, що один за одним відходили з тисячами біженців до берегів Данії та західної Німеччини. Кожен день і навіть кожна година затримки наступу Червоної Армії збільшували кількість німецьких жінок, літніх чоловіків і дітей, врятованих від насильства та гибелі. З цього моменту вермахт знов знайшов сенс і мету продовження боротьби». (М. Солонін «Весна перемоги. Забутий злочин Сталіна», http://www.solonin.org/article_vesna-pobedyi-zabyitoe)


В лютому 1945 року в Ялті відбулася конференція між трьома керівниками країн — учасниць антигітлерівської коаліції: Сталіним, Рузвельтом, Черчиллем. На цій конференції розглядалося питання майбутнього устрою європейських країн, звільнених від фашизму. З цього приводу була  прийнята «Декларація про звільнену Європу»,  в якій, зокрема, було сказано наступне:

«…Встановлення порядку в Європі та перебудова національного економічного життя повинно бути досягнуто таким шляхом, який дозволить звільненим країнам знищити останні сліди нацизму та фашизму і створити демократичні установи за їх власним вибором. У відповідності з принципом Атлантичної Хартії про право всіх народів вибирати форму уряду, при якому вони будуть жити, повинно бути забезпечено відновлення суверенних прав та самоврядування для тих народів, які були позбавлені цього агресивними націями шляхом насильства.

Для покращення умов, за яких звільнені народи змогли би здійснювати ці права, Три Уряди будуть разом допомагати народам у будь-якій звільненій Європейській державі або в колишній державі, де за їх думкою, обставини цього потребують: а) створити умови внутрішнього миру; b) проводити невідкладні заходи по наданню допомоги нужденним народам; с) створювати тимчасові уряди, в яких будуть широко представлені всі демократичні елементи населення та які зобов’язані яко мога скоріше встановити шляхом вільних виборів уряди, які будуть відповідати волі народу, та d) сприяти, де це буде необхідним, проведенню таких виборів».

Вже за півроку після Ялтинської на Потсдамській конференції Черчилль закидатиме Сталіну ігнорування радянською стороною положень «Декларації про звільнену Європу» в частині утворення демократичних урядів у окупованих Червоною Армією країнах. Але Сталін почувався досить міцно і вперто робив своє. З часів окупації Росією країн Балтії та Бессарабії у 1940 році, коли захопленим країнам просто нав’язувався комуністичний режим з наступним обов’язковим входженням до складу СРСР, у 1945 році тактика росіян трохи змінилася. У «звільнених» (чи то окупованих) Червоною Армією країнах радянськими установами чинився шалений тиск на політичне життя суспільства. За радянською схемою проводились вибори без виборів, в яких до влади приходили партії «народної демократії», а по суті ті самі комуністи, які впроваджували за вказівкою з Кремля потрібну росіянам внутрішню та зовнішню політику.

Промова Черчилля в Фултоні. 5 березня 1946 року.

«…Я вважаю за потрібне викласти вам деякі факти, якими вони мені уявляються, про нинішній стан у Європі.

Від Штеттіна на Балтиці до Трієста на Адріатиці на континент опустилася залізна завіса. По той бік завіси всі столиці стародавніх держав Центральної та Східної Європи — Варшава, Берлін, Прага, Відень, Будапешт, Белград, Бухарест, Софія. Всі ці знамениті міста і населення в їх районах опинилися в зоні того, що я називаю радянською сферою, всі вони в тій чи іншій формі підпорядковуються не тільки радянському впливу, але й значному контролю Москви, який постійно збільшується. Тільки Афіни з їх безсмертною славою можуть вільно виявляти своє майбутнє на виборах за участі британських, американських та французьких спостерігачів. Польський уряд, що знаходиться під пануванням росіян, заохочується до величезних та несправедливих зазіхань на Німеччину, що веде до масових вигнань мільйонів німців у скорботних та небачених розмірах. Комуністичні партії, які були досить не чисельні у всіх цих державах Східної Європи, досягли виключної сили, яка набагато переважає їх чисельність, і всюди намагаються встановити тоталітарний контроль. Майже всі ці країни керуються поліцейськими урядами, і по сьогоднішній день в них немає справжньої демократії… В Берліні росіяни роблять спроби створити квазікомуністичну партію у своїй зоні окупованої Німеччини шляхом надання спеціальних привілей групам лівих німецьких лідерів.

Після боїв у червні минулого року американська та британська армії у відповідності з  раніше досягнутими домовленостями відійшли на Захід по фронту довжиною майже в 400 миль у глибину з тим, щоб наші російські союзники зайняли цю обширну територію, яку завоювали західні демократії.
Якщо зараз Радянський уряд спробує сепаратними діями створити у своїй зоні прокомуністичну Німеччину, це викличе нові складнощі в британській та американській зонах та надасть переможеним німцям можливість влаштувати торг між Совєтами та західними демократіями. Які б висновки не робити з цих фактів, — а все це факти, — це буде вочевидь не та звільнена Європа, за яку ми воювали. І не Європа, яка володіє необхідними передумовами для створення міцного миру…

Із того, що я спостерігав у поведінці наших російських друзів і союзників під час війни, я виніс впевненість, що вони нічого не шанують так, як силу, і ні до чого не відносяться з меншою повагою, ніж до військової слабкості. З цієї причини стара доктрина рівноваги сил тепер непридатна. Ми не можемо дозволити собі діяти з позицій малої переваги, яка приводить до спокуси зайнятися випробуванням сил. Якщо західні демократії будуть стояти разом у своїй твердій прихильності принципам Статуту Організації Об’єднаних Націй, їх вплив на розвиток цих принципів буде величезним і навряд чи хто зможе їх похитнути. Проте, якщо вони будуть роз’єднані або не зможуть виконати свій обов’язок і якщо вони втратять ці вирішальні роки, тоді в дійсності на нас чекає катастрофа…»

Ця промова У.Черчилля вважається початком «холодної війни», але ж треба було комусь колись починати називати речі своїми іменами.

Російська комуністична агресія. Частина 6

Блокада Західного Берліну 1948 – 49 рр.

За домовленістю країн-переможниць у Другій Світовій Війні у липні 1945 року Берлін, як і вся територія Німеччини був поділений на 4 зони окупації (сектори) між США, Великобританією, Францією (західна частина) та Радянським Союзом (східна частина). Але, чим далі в часі відходила перемога над нацизмом, тим менше спільного залишалося між колишніми союзниками і тим більше проявлялося принципових протиріч у поглядах на майбутнє Європи. Розбіжності в поглядах на статус Берліна з’явилися дуже скоро. Росія розглядала присутність чотирьох держав як тимчасову окупацію і стверджувала, що економічно і адміністративно весь Берлін належить російській зоні окупації Німеччини. Західні держави стверджували, що громадяни Берліна мають право самі визначати своє майбутнє. Коли підійшов час виборів до загальноміського парламенту, члени Соціал-демократичної партії відмовилися об’єднуватися з Комуністичною партією, яку підтримували органи влади радянської зони. На виборах виборці рішуче проголосували проти Соціалістичної єдиної партії Німеччини (СЄПН). Більшість у міському парламенті отримали соціал-демократи, але присутність радянських окупаційних військ у Східному Берліні не давала змоги проводити єдину політику для обох частин столиці.

Жахливий післявоєнний стан Європейських країн, особливо Німеччини, вимагав негайного надання ззовні такої допомоги, яка б найефективнішим чином оживила економіку цих країн. За американським планом Маршалла допомога надавалась усім постраждалим європейським країнам які дотримуються демократичних принципів функціонування своєї держави. У своїй промові перед випускниками Гарвардського університету в червні 1947 року Д. К. Маршалл сказав наступне :

«…Наша політика спрямована не проти якої-небудь країни або доктрини, а проти голоду, убогості, розпачу й хаосу. Її метою повинне бути відродження працюючої світової економіки, щоб забезпечити появу політичних і соціальних умов, у яких можуть існувати незалежні суспільні інститути… Я впевнений, що уряд будь-якої країни, що бажає брати участь у відновленні, знайде повне розуміння з боку уряду Сполучених Штатів. Ніякий уряд, що маневрує з метою заблокувати відновлення інших країн, не може очікувати на допомогу від нас. Більше того, уряди, політичні партії або групи, які намагаються увічнити людську вбогість для того, щоб одержати політичні або інші дивіденди, зустрінуть протидію Сполучених Штатів…».

Наштовхуючись на системну російську протидію, Сполучені Штати Америки, Великобританія та Франція почали проводити необхідні реформи на своїй окупаційній території. В червні 1948 року західні зони Німеччини проводять грошову реформу, яка потрібна для того, аби вивести із обігу валютний надлишок, прибрати чорний ринок, а також стимулювати виробництво. Сталін виступає проти грошової реформи оскільки вважає, що це протирічить домовленостям про спільне управління союзниками окупованою Німеччиною. Захід висловлює бажання провести цю реформу і в Берліні, але після відмови росіян союзники приймають рішення реформуровати грошову систему тільки у підконтрольних їм секторах колишньої столиці Рейху.

Ухвалення нової грошової одиниці в Західному Берліні у липні 1948 року стало сигналом для початку радянської блокади всіх під’їзних шляхів до міста. Формально блокада Західному Берліну не проголошувалась, але 12 червня внаслідок проведення ремонтних робіт було припинено дорожнє сполучення з містом, потім 21 червня було припинено річкове сполучення, і 24 червня — за «технічних причин» — залізничне сполучення. Припиняється надання електроенергії з радянських заводів в західну частину міста. Західний Берлін, який ще не оговтався після бойових дій 1945 року опинився у жорсткій блокаді. Попереду зима, а в місті не було а ні продовольчих запасів, а ні електроенергії, а ні тепла.

Втім західними союзниками був організований ефективний повітряний міст, яким американська і британська транспортна авіація постачала все необхідне до блокованого міста. В рамках здійснення операції «повітряний міст» в Західному Берліні на додачу до двох існуючих були побудовані ще два аеродроми. Окрім продуктів харчування до міста доставлялося у великій кількості вугілля і навіть розібрана на частини теплова електростанція.  Всього до блокованого Західного Берліну було здійснено 278 228 польотів транспортної авіації, доставлено 2 326 406 т вантажів. У найнапружені дні до аеродромів Західного Берліну щохвилини сідав 1 літак. За час операції «повітряний міст» загинули 31 американський і 41 британський пілоти. Блокада продовжувалася 11 місяців і була знята тільки після того, як США, Великобританія і Франція довели спроможність повноцінно забезпечувати місто повітряним флотом. (Марк Солонін. «Дві блокади»).

Східна Німеччина, червень-липень 1953 року

В липні 1952 року на II конгресі Соціалістичної Єдиної Партії Німеччини її генеральний секретар Вальтер Ульбріхт проголосив курс на «систематичне впровадження соціалізму», яке зводилося до послідовної совєтизації східнонімецького ладу: заходам проти дрібних власників і приватної власності, масової націоналізації підприємств. За радянським зразком посилено розвивалась важка промисловість, що призвело до серйозного дефіциту продовольства і споживчих товарів, до того ж в продовольчий кризі уряд звинувачував «кулаків та спекулянтів». Зрештою, було проголошено про утворення Народної Армії, і мілітаризація, поєднана з репараціями, важко відбивалась на бюджеті країни: військові видатки складали 11% бюджету, а разом з репараціями — 20% невиробничих витрат. В такій ситуації відбувалась масова втеча людей в західну зону, перед усім, висококваліфікованих кадрів — «витік мізків» (тільки в березні 1953 втекло 50 тисяч людей), яка, в свою чергу, створювала нові економічні проблеми. Нестача продуктів була звичним явищем, продовольство видавалось за картками. Рівень постачання населення м’ясопродуктами і жиром досяг лише половини довоєнного рівня. Також не вистачало овочів і фруктів. Черги перед магазинами зростали. Різниця в рівні життя Західної і Східної Німеччини збільшувалася, бо план Маршалла на Заході викликав зростання економіки, в якому східна частина країни не могла брати участь.

Смерть Сталіна в березні 1953 року спричинила появу сподівань, що радянське керівництво послабить свою хватку в Східній Європі. Першими подіями, що довели марність цих сподівань стали народні повстання в Східній Німеччині, Польщі та Угорщині. Всі вони були швидко і брутально приборкані або місцевим комуністичним режимом, або військами радянського блоку.

Безпосереднім поштовхом до антиурядового виступу в НДР було підвищення норм виробітки. Рішення ЦК СЄПН «про підвищення норм виробітки» було оприлюднене 28 травня 1953 р. у наступній блюзнірсько-брехливій формі:

«Уряд НДР вітає ініціативу робітників по підвищенню норм виробітки. Він дякує всім робітникам, які підвищили власні норми, за їх велику патріотичну справу. Одночасно уряд відповідає на побажання робітників по перегляду і підвищенню норм»

Вранці 17 червня у Берліні розпочався загальний страйк. Робітники, які збирались на підприємствах, шикувались у колони і вирушали у центр міста. До полудня чисельність маніфестантів в місті досягла 150 000 чоловік. Гаслами маніфестантів були: «Геть уряд! Геть Народну Поліцію!» «Ми не хочемо бути рабами, ми хочемо бути вільними!». Також висувались гасла, спрямовані проти окупаційних військ: «Росіяни, забирайтеся геть!»

Учасники маніфестацій знищували символи комуністичної влади — прапори, плакати, портрети та ін. Були обложені поліцейські казарми; повстанці також намагалися звільнити ув’язнених із тюрми. Протести перекинулися на всю Східну Німеччину. В індустріальних центрах стихійно виникли страйкові комітети і ради робітників, які брали в свої руки владу на фабриках і заводах.

В Дрездені учасники масових виступів захопили радіостанцію и почали передавати повідомлення, які викривали державну пропаганду.  В Галлі були захоплені редакції газет, в Біттерфельді страйковий комітет направив до Берліну телеграму з вимогою «сформування тимчасового уряду, складеного із революційних робочих». За офіційними оцінками влади НДР кількість учасників руху склала 300 тисяч чоловік. В інших джерелах кількість страйкуючих робітників оцінюється приблизно в 500 тисяч, а загальна кількість учасників демонстрацій — в 3—4 мільйона із 18 мільйонів населення.


Уряд НДР, в свою чергу, звернувся до СРСР за військовою підтримкою. В Берліні на той час перебувало 16 радянських полків загальною чисельністю 20 000 вояків; окрім того, уряд міг розраховувати на народну поліцію чисельністю в 8 тисяч чоловік. Принципове рішення про військове втручання було прийнято в Москві вже ввечері 16 червня. В Берлін терміново вилетів міністр внутрішніх справ СРСР Лаврентій Берія.

Близько полудня 17 червня проти протестувальників були направлені поліція і радянські танки. Демонстранти кидали в танки каміння і намагалися пошкодити їхні радіоантени. Люди не розходились, і радянські війська відкрили вогонь. Зіткнення між радянськими військами і учасниками протестів тривали до 19-00. Наступним ранком знов були спроби демонстрацій, але їм жорстко клали край. В липні почалась друга хвиля страйків на деяких великих підприємствах. На заводах Буна страйки 15-17 липня навіть перевищили страйк 17 липня, проте всі вони були силою придушені.

Складена після придушення протестів заява ЦК СЄПН розцінила їх як «спробу фашистського путчу» і «контрреволюцію», яку спрямовували західнонімецькі і американські політики. На підставі документів, які були розсекречені у 1990 році, можна зробити висновок про щонайменше 125 загиблих під час подій 1953 року. Зокрема, радянськими судами було винесено смертний вирок 29 чоловікам, 100 чоловік було засуджено на терміни від 3 до 25 років, загалом було заарештовано біля 20 тисяч чоловік.

http://uk.wikipedia.org/wiki/Повстання_17_червня_1953_в_Східній_Німеччині

http://ru.wikipedia.org/wiki/События_17_июня_1953_года_в_ГДР

Польща, Познань, Червень 1956 року

У 1956 р. виявилася перша серйозна криза тоталітарної системи в Польщі. Її спричинили не тільки економічні труднощі. У березні 1956 p., після смерті в Москві Б. Берута, лідером ПОРП став Е. Охаб. Вороже налаштований до будь-якого новаторства, новий генсек розпочав реанімацію сталінізму. Селян-одноосібників насильно змушували до колективізації. Унаслідок такої політики і без того низький рівень життя ще більше знизився, хоча офіційна пропаганда запевняла, що він невпинно зростає. За цих умов, намагаючись будь-що наповнити державний бюджет, уряд у травні 1956 р. пішов на «регулювання» заробітків. Унаслідок перегляду трудових норм і розцінок заробітна плата робітників відчутно знизилася. Це стало приводом до виступу на познанському машинобудівному заводі ім. Сталіна, адміністрація якого ігнорувала справедливі вимоги робітників. 28 червня 1956 р. тут розпочався страйк, який невдовзі перекинувся на інші підприємства міста. Масова маніфестація мала спочатку мирний характер, проте незабаром переросла у повстання. Групи маніфестантів штурмом узяли тюрму, звільнили в’язнів і захопили зброю охоронців. Водночас були атаковані будинки місцевого комітету ПОРП, суду і прокуратури, воєводського управління громадської безпеки, комендатури міністерства оборони і радіостанції. За рішенням Політбюро ЦК ПОРП до Познані були терміново направлені війська Сілезького військового округу, які до ЗО червня відновили порядок ціною життя 74 чоловік. 575 осіб були поранені й скалічені, понад 300 — заарештували, троє з них згодом були засуджені за вбивство.

Познанські події стали пересторогою для режиму, засвідчивши втрату ним довіри і підтримки з боку робітничого класу. Учасники VII пленуму ЦК ПОРП, що відбувся у липні 1956 p., змушені були визнати, що «події в Познані не можуть розглядатись ізольовано від ситуації в країні». Пленум рекомендував здійснити заходи щодо поліпшення рівня життя робітничого класу, розширення робітничої демократії, суворого дотримання «соціалістичної законності» і реабілітації несправедливо засуджених. Зокрема, були зняті майже всі звинувачення, висунуті раніше проти В. Гомулки, М. Спихальського та 3. Клішко. Невдовзі опальному лідерові комуністів В. Гомулці повернули партійний квиток і він знову увійшов до складу Політбюро ЦК ПОРП.

В обстановці нагнітання напруженості, масових студентських мітингів, наростання загрози виступів робітничого класу в основних промислових центрах 19 жовтня 1956 р. відкрився VIII пленум ЦК ПОРП. Того ж дня до Варшави несподівано прибули М. Хрущов, В. Молотов, Л. Каганович,

A. Мікоян у супроводі командувача об’єднаними збройними силами Варшавського договору маршала Конєва, які зажадали пояснень від польського керівництва. Тоді ж радянські війська, дислоковані в Сілезії, під приводом осінніх маневрів вирушили в напрямі Варшави, а радянські військові кораблі стали на рейді Гданська.

Повідомлення про прибуття вищого партійно-державного керівництва СРСР і рух радянських військ до Варшави викликали обурення у країні, особливо в столиці. Містом прокотилась хвиля масових демонстрацій і мітингів під антирадянськими гаслами. За такої напруженої обстановки в Бельведерському палаці протягом доби відбувалися радянсько-польські переговори, в яких з польської сторони брали участь усі члени Політбюро і секретарі ЦК ПОРП, а також B. Гомулка. Радянські керівники погрожували застосуванням військової сили, якщо Польща наважиться розірвати союзницькі відносини з СРСР і Варшавським договором. Проте Гомулці вдалося розвіяти підозри Хрущова й запевнити кремлівських емісарів, що ПОРП знайде в собі сили для подолання натиску з боку «реакції», а ПНР залишиться ланкою Варшавського договору.

http://www.radiosvoboda.org/content/article/947400.html

http://ru.wikipedia.org/wiki/Познанский_июнь

Угорщина 1956 рік

Угорська революція 1956 року— повстання 1956 року в Угорщині, придушене радянськими військами за участі органів державної безпеки Угорщини ÁVH— аналога КДБ СРСР. Наслідком кривавих подій у Будапешті була масова еміграція угорців і втрата престижу Радянського Союзу серед інтелектуалів Заходу, чимало з яких вийшли з комуністичних партій своїх країн, вражені наочним прикладом радянського імперіалізму. В сучасній Угорщині день, коли розпочалася революція, 23 жовтня, став державним святом.


Повстання розпочалося 23 жовтня 1956 року маршем протесту студентів та представників інтелігенції в Будапешті, який переріс спочатку в зіткнення, а потім в збройне протистояння між демонстрантами та службою угорської держбезпеки ÁVH. Під владою повстанців опинилося багато районів Угорщини та кілька урядових організацій, що дозволило їм ввести зміни в закони на підконтрольних територіях. Практично вся угорська армія перейшла на бік повстанців. Відновлювали свою діяльність політичні партії. На місцях замість комуністичної адміністрації створювались нові органи влади — революційні (або національні) комітети, на підприємствах робітничі ради. З тюрем були звільнені політичні в’язні. Під тиском вимог повсталих Угорська партія трудящих (УПТ) поставила на місце прем’єр-міністра популярного опального реформатора Імре Надя, який оголосив про вихід Угорщини з Варшавського договору і прийняття нею статусу нейтральної держави. Комуністичній владі й залежному становищу УНР, здавалося, приходив кінець.

Радянські війська втручалися двічі, обидва рази для допомоги комуністичного режиму, який притримувався курсу на збереження участі Угорщини у Варшавському договорі. Вони підтримали як режим, скасований 23-го жовтня, так і нове прорадянське керівництво, сформоване 3-го листопада.

Перший раз радянські війська були кинуті «для наведення порядку» після того, як 23-го жовтня угорська ÁVH почала стріляти в протестуючих. Озброєна протидія повстанців та знесилення Угорської партії трудящих призвели до домовленості про припинення вогню між двома сторонами до 1-го листопада 1956 року.

Другий раз, в ніч на 4-е листопада, радянська армія, узгодивши дії з новим урядом Яноша Кадара, почала артилерійський обстріл та завдала авіаційного удару і піхотно-танкового нападу на Будапешт. Повстання було повністю придушене до січня 1957 року. Після придушення революції сотні її учасників, серед них і колишнього прем’єр-міністра І. Надя, було страчено, тисячі інших — засуджено до тюремного ув’язнення.

Під час повстання загинули тисячі угорських повстанців та сотні радянських військовослужбовців і значно більше отримали поранення. Майже 200 000 мешканців покинуло Угорщину як біженці.

http://uk.wikipedia.org/wiki/Угорщина

http://uk.wikipedia.org/wiki/Угорська_революція_1956_року

Російська комуністична агресія. Частина 7

Прага, 1968 рік

З приходом до керівництва Комуністичної партії Чехословаччини Олександра Дубчека Чехословаччина почала все більше демонструвати незалежність від СРСР. Політичні реформи Дубчека і його соратників, які прагнули створити «соціалізм з людським обличчям», не були повним відходом від колишньої політичної лінії, як це було в Угорщині в 1956, проте розглядалися радянськими керівниками як загроза гегемонії Радянського Союзу в країнах Східної і Центральної Європи і навіть його безпеці. Була істотно ослаблена цензура, повсюдно проходили вільні дискусії. Проте значна частка правлячої партії — особливо на вищому рівні — виступала проти якого б то не було ослаблення партійного контролю над суспільством, а тому звернулася до радянського керівництва за допомогою у відчуженні реформаторів від влади.

Період політичного лібералізму в Чехословаччині закінчився з введенням в країну 200 000 солдатів і 5000 танків країн Варшавського договору в ніч з 20 на 21 серпня 1968 року. Чехословацька армія не чинила опору. Вторгнення сталося напередодні з’їзду Комуністичної партії Чехословаччини, на якому, як очікувалося, реформи повинні були отримати рішучу підтримку. З’їзд партії все-таки був проведений — він відбувся на одному з місцевих заводів — і його учасники насправді висловили підтримку початим реформам, але це вже не мало ніякого значення.

З боку західних країн була тільки усна критика того, що сталося, — в умовах ядерного протистояння західні країни були нездатні що-небудь протиставити радянській військовій потужності в Центральній Європі.

У Радянському Союзі деякі представники інтелігенції протестували проти введення радянських військ до Чехословаччини. Зокрема, на Червоній Площі пройшла демонстрація 25 серпня 1968 року в підтримку незалежності Чехословаччини. Демонстранти розвернули плакати з гаслами «At’ zije svobodne а nezavisle Ceskoslovensko!» («Хай живе вільна і незалежна Чехословаччина!»), «Ганьба окупантам!», «Руки геть від ЧССР!», «За вашу і нашу свободу!», «Свободу Дубчеку!». Демонстрація була придавлена, гасла були кваліфіковані як наклепницькі, демонстранти були засуджені.

У самій Чехословаччині результатом стала велика хвиля еміграції (близько 300 000 чоловік, в основному висококваліфіковані фахівці).

При вторгненні 72 громадяни Чехословаччини загинули, сотні поранені. Придушення «празької весни» підсилило розчарування багатьох представників західних лівих теорією марксизму-ленінізму.

http://uk.wikipedia.org/wiki/Празька_весна

Афганістан 1979 – 1989 роки

Академік А.Д. Сахаров про вторгнення СРСР в Афгфністан:

«У грудні 1979 року СРСР ввів свої війська до Афганістану. Спеціальний загін КДБ розстріляв керівника держави Х. Аміна і свідків цієї акції. Бабрак Кармаль оголосив (по радіо Ташкента) про утворення нового уряду. Радянські війська вступили в бій з партизанами; почалася анти партизанська війна, а фактично — війна проти афганського народу. В чому полягала мета вторгнення і які його наслідки? У чисельних радянських заявах говориться, що радянські війська вступили до Афганістану на прохання його законного уряду, аби допомогти захистити завоювання квітневої революції від дій бандитів, які засилаються із Пакистану. Це роз’яснення непереконливе. Керівник держави Амін не міг вимагати введення радянських військ, які його ж і вбили.

Для загальної маси населення Афганістану радянське вторгнення обернулося трагедією війни, величезними лихами. Справжня причина радянського вторгнення в тому, що воно — частина радянської експансії. Мабуть, радянські керівники якоюсь мірою переймались тим, що після здійсненого за участі КДБ кривавого повалення Дауда Афганістан став не більше, а менш керованим; разом з тим, як я вважаю, стан справ в Афганістані був, головним чином, не причиною, а приводом для вторгнення, яке переслідувало далекоглядні геополітичні та стратегічні цілі. Афганістан, напевне, мислився як стратегічний плацдарм для встановлення радянського панування у великому прилеглому регіоні. Ймовірно, після введення військ, радянські керманичі розраховували на дуже швидку перемогу. Але сталося зовсім інакше. Афганістан, який не піддався у минулому Англії і царській Росії, не піддався і цього разу. Радянські війська опинились перед обличчям загальнонародного спротиву. Армія режиму Кармаля наполовину розвалилася, в ній почалося масове дезертирство і перехід на бік партизан. Одночасно війна стала приймати все більш жорстокого характеру.

З жахом і соромом за свою країну ми дізнаємось із передач західних радіостанцій про обстріли з гелікоптерів і бомбардування сіл, які є опорою партизан, про застосування напалму, про масове знищення посівів, які прирікають на голод та вимирання величезні райони, які контролюють партизани, про мінування з гелікоптерів гірських доріг, про застосування мін-пасток і навіть отруйних речовин! Рятуючись від жахів війни, більш як 4 мільйона афганців втекли в Пакистан та Іран. Це чверть населення країни. Стан цих людей теж вкрай знедолений. Це найбільша маса біженців у сучасному трагічному світі. Чи можуть афганці пробачити загибель близьких, всі ці страждання, які їм спричиняються?..

Афганська дівчинка в таборі біженців 1985 рік. Радянські гелікоптери зруйнували село юної біженки, уся її сім’я загинула, і, перед тим як потрапити до табору, дівчинка подолала двотижневий шлях в горах.

У перші місяці війни на вулицях Кабулу кадебісти (як передавало радіо) розстріляли демонстрацію дівчаток-школярок. Такі злочини справляють глибоке враження на людей і ніколи не забуваються. Повідомлялося про випадки, коли потрапивших у полон партизан, в тому числі поранених, спалювали живцем, про розстріли сімей селян, які допомагали партизанам. Звісно, і партизани творять багато жорстокостей. Як заявив один із їх представників, партизани не мають можливості охороняти і годувати полонених і зазвичай їх розстрілюють. Було багато повідомлень про дуже жорстокі розправи з полоненими і афганцями, які співпрацювали з режимом Кармаля.

Дуже важливі міжнародні наслідки афганських подій. Вторгнення до Афганістану викликало серйозне невдоволення усіх мусульманських країн. Китай побачив у діях СРСР велику загрозу — вони стали ще одною, дуже важливою перепоною покращенню відносин між СРСР та КНР. Далекі наслідки змінення розстановки сил на світовій арені, які відбулися внаслідок цього, можуть стати катастрофічними для всього світу. Західні країни, в особливості США та Японія, побачили у вторгненні небезпечний прояв радянської експансії.

Це, разом з іншими подіями, які одночасно відбувалися, сильно
підірвало довіру до міжнародних зобов’язань Радянського Союзу, до його політики, до гучних слів про прагнення до миру та міжнародної безпеки. Побічним наслідком психологічних змін стало більш тісне зближення Заходу і КНР, перегляд програм озброєння Заходу та міжнародної політики в цілому, відмова Конгресу США ратифікувати договір ОСВ-2. Генеральна Асамблея ООН переважною більшістю голосів засудила вторгнення як порушення міжнародного права (104 голоси!). Тільки «вето» в Раді Безпеки врятувало СРСР від санкцій. Я впевнений, що вторгнення радянських військ до Афганістану було однією з найбільших помилок радянського керівництва. При цьому ми навіть не знаємо, ким і коли було прийнято рішення про вторгнення, хто персонально несе за нього відповідальність (зараз вже знаємо, це — Ю. Андропов, Д. Устінов, А. Громико, М. Суслов).

Тут проявилася небезпека для усього світу, яку несе в собі закрите тоталітарне суспільство. Раніше ті ж особливості нашого суспільства зробили можливим вторгнення до Угорщини і Чехословаччини; я вже не кажу про трагічні за своїми наслідками радянсько-німецькі договори 1939 року і наступний альянс Сталіна — Гітлера.»

Рішення про введення радянських військ до Афганістану було ухвалене 12 грудня 1979 року на засіданні Політбюро ЦК КПРС і оформлено секретною ухвалою ЦК КПРС. Офіційною метою введення було запобігання загрозі іноземного військового втручання. Як формальну підставу Політбюро ЦК КПРС використовувало неодноразові прохання керівництва Афганістану.

Військове угруповання, яке офіційна радянська пропаганда називала виключно Обмеженим контингентом радянських військ, опинилося безпосередньо втягнутим в громадянську війну, що розгоралася в Афганістані, і став її активним учасником та головним збудником.

У конфлікті брали участь збройні сили уряду Демократичної Республіки Афганістан (ДРА) з одного боку і озброєна опозиція (моджахеди, або «душмани») — з іншого. Боротьба велася за повний політичний контроль над територією Афганістану. Моджахедам в ході конфлікту підтримку надавали військові фахівці США, ряду європейських країн-членів НАТО, а також пакистанські спецслужби.

25 грудня 1979 року почалося введення радянських військ в ДРА по трьох напрямах: Кушка—Шинданд—Кандагар, Термез—Кундуз—Кабул, Хорог—Файзабад. Десант висаджувався на аеродромах Кабул, Баграм, Кандагар.

До складу радянського контингенту входили: управління 40‑ї армії з частинами забезпечення і обслуговування, чотири дивізії, п’ять окремих бригад, чотири окремі полки, чотири полки бойової авіації, три вертолітні полки, одна трубопровідна бригада, одна бригада матеріального забезпечення і деякі інші частини і установи.

Афганська війна продовжувалася з 25 грудня 1979 до 15 лютого 1989 року, тобто 3340 днів. За уточненими даними, всього у війні Радянська Армія втратила 14 427 чоловік. Поранення і контузії отримали більше 53 тисяч чоловік.

Російський історик Михайло Мельтюхов висловив думку, яка великою мірою виправдовує агресивні дії Росії:

«Зовнішня політика держави залежить від того, яке місце займає ця держава у світовій ієрархії. У «великої держави» це політика одна, у регіональної — друга, а у малої країни — третя. Окрім того, треба зауважити і ті цілі, які намагається досягнути та чи інша країна. Наприклад, держава може намагатися зберегти своє становище у світі, а може намагатися збільшити свій статус на світовій арені. У першому випадку переважають оборонні методи, а у другому — наступальні. Країни з рівним статусом також змагаються одне з одним, а «велика держава» не може просто зайняти оборонну позицію, тому що це стане сигналом для інших «великих держав» — супротивник слабкий і можна збільшити тиск на нього. Цьому, щоб бути в безпеці, «велика держава» завжди повинна демонструвати свою силу і друзям, і суперникам.

В усі часи міжнародна політика являла собою жорстоку боротьбу за контроль над наявними ресурсами, які в різний спосіб відбирались у слабкого сусіда. Не стало виключенням і XX століття, на самому початку якого вибухнула чергова сутичка «великих держав» за новий перерозподіл світу і його ресурсів. Серед переможців у Першій світовій війні не опинилося Російської імперії, що призвело до її послаблення і зниження її статусу на світовій арені до ролі регіональної держави. Хоча більшовики активно сприяли розпаду Російської імперії, вони змогли створити на її уламках нову велику державу — Радянський Союз, перед яким стояв вибір: зголоситися зі статусом регіональної держави або знов розпочати боротьбу за повернення статусу «великої держави». Радянське керівництво обрало другу альтернативу і активно встало на шлях її реалізації. Те, що все робилось під гаслами миролюбства і посилення обороноспроможності, досить зрозуміло — будь-яке розумне керівництво намагається не афішувати свої справжні наміри.»

На думку Мельтюхова світ продовжує жити по законах тайги, де сильний завжди правий, а слабкий завжди буде підкорений кимсь великим. В цивілізованому світи все ж таки мають діяти інші закони. Якщо, за Мельтюховим, велика держава має постійно силою доводити свою вищість, то що ж тоді залишається звичайним малим державам — сусідкам великої держави? Коли мала держава просто прагне зберегти свою землю для свого народу, що для неї означає потрапити до зони впливу Росії? Невже окупація з наступним поглинанням, як це було з Україною, Молдовою, країнами Балтії та іншими так званими братніми до російського народами, або окупація з встановленням маріонеткового режиму, як це було з країнами центральної Європи після другої світової війни – це є закономірна доля цих країн? Посадити країну на газову голку, а потім економічним шантажем вимагати дотримання лояльної до себе політичної лінії — це вже засоби із періоду новітньої історії.

Якими б намірами не керувалася держава в своїй зовнішній політиці, в цивілізованому світі військова агресія — є злочином. На Нюрнберзькому процесі військові напади нацистської Німеччини на своїх сусідів були кваліфіковані як злочини проти миру. Усі липові приводи, які нібито були законними підставами для початку бойових дій Німеччиною, Нюрнберзьким трибуналом були відхилені, а нацистська Німеччина визнана агресором. Звісно, не може також бути виправданням агресії військова «допомога» штучному, ніким у світі не визнаному уряду, для повалення законного  уряду сусідньої держави. А за таким сценарієм відбувалась більшість «закордонних походів» Червоної Армії. Справа лише за відповідальним міжнародним судовим розглядом, який би дотримуючись усіх необхідних форм зробив об’єктивний висновок, щодо злочинності російських військових агресій.

Двічі радянська агресія засуджувалась міжнародною спільнотою: у 1939 році за бомбардування Фінляндії СРСР був виключений з Ліги Націй, а у 1980 році лише право вето СРСР у Раді безпеки ООН врятувало його від міжнародних санкцій за вторгнення в Афганістан. Але справжнього суду над російськими агресорами не відбулось, оскільки 1) ніколи Росія не зазнавала розгрому, подібного до гітлерівській Німеччині, (а переможців, як відомо, не судять); 2) Радянський Союз припинив існування у 1991 році, і формально, сучасна Росія відповідальності за злочини тих часів не несе.

Але, крім формальної юридичної відповідальності, існує історична моральна відповідальність. Питання цієї відповідальності досить доречне, оскільки сучасна Росія не поспішає визнавати провини а ні РСФСР, а ні Радянського Союзу, нащадком якого себе вважає. Більшість історичних фактів Росією або замовчуються, або заперечуються, або трактуються на свою користь. Під натиском історичної науки та світової спільноти подія за подією, факт за фактом відновлюється об’єктивна історична картина 20-го століття. У даній роботі переглянуті тільки факти, про які є достовірна загальнодоступна інформація, але й на їх підставі можна винести моральний вирок зовнішній політиці російських комуністів.

Частково цей вирок матеріалізувався у вигляді повалення Берлінської стіни у 1989 році, зміни, внаслідок «оксамитових революцій», проросійського керівництва в країнах центральної Європи, повалення румунським народом режиму Чаушеску, розпаду СРСР у 1991 році в результаті  якого три балтійські країни рішуче обрали європейський шлях розвитку. Неодмінною дією у проведенні демократичних реформ в цих країнах було відновлення історичної правди, руйнування нав’язаних ззовні комуністичних ідолів, люстрація державного апарату від комуністичних функціонерів. Подальша перемога історичної правди над свідомо викривленим висвітленням історії приведе у найближчому майбутньому до звільнення від надмірного російського впливу Україну і Білорусь. І тіьки шлях усвідомлення історичної правди може призвести до звільнення російського народу від влади амбітних великороських шовіністів, від якої сам народ найбільше і страждає.